«Я відмовився від броні заради дітей», — воїн 128 бригади розповів про війну

Юрію 38 років, він солдат гірсько-штурмового підрозділу, товариші звуть його Соколом.

Такий позивний, бо запросто може тривалий час дивитися вночі через тепловізор чи прилад нічного бачення й не посадити очі, — розповідає пресслужба 128 бригади.

ВІДЕО ДНЯ

До війни Сокіл працював на «Укрзалізниці» в себе вдома в м.Сколе на Стрийщині. Мав бронь від мобілізації й міг вести спокійне цивільне життя. Але навесні 2023 року відмовився від броні й пішов у військкомат. Через місяць навчання на полігоні потрапив у 128 окрему гірсько-штурмову Закарпатську бригаду на посаду помічника гранатометника. Хоча насправді виконує дуже різну роботу солдата-штурмовика.

Читайте також:

Як стоматолог з Мукачева і служить, і лікує зуби воїнам на передовій

— Чому відмовився від броні? — повторює моє питання Сокіл. І жартує: — «Бо нудно було». А далі додає серйозно: «Заради дітей. У мене двоє — син і донька… Чи не пожалів, що пішов на війну? Жалію хіба, коли йду з боєкомплектом і провізією на позицію. Броня, зброя, боєприпаси, продукти, бензин для генератора, вода, антидронова рушниця… Разом десь 30 кілограмів на плечах. Крайній раз ми йшли на позицію 4,5 кілометри вночі і нам ще пощастило, бо більша частина маршруту — по дорозі. А перед тим добиралися 6,5 кілометрів і брали ще більший вантаж — десь 40 кілограмів — по максимуму, бо не знали, що там є, це були нові позиції. Йдеш у плащі від тепловізора, нічого не видно, вантаж давить на плечі… Це дуже важко і тоді іноді згадую, що міг сидіти вдома, снідати в хаті, бути разом із дітьми… Але я не жалію, що пішов, це заради них…»

«Я відмовився від броні заради дітей», — воїн 128 бригади розповів про війну – 01

Коли Сокіл потрапив у бригаду влітку минулого року, його підрозділ брав участь у штурмах на Запорізькому напрямку. Однак новобранців не взяли одразу на бойові позиції, спочатку вони пройшли тренування в своїй роті. І тільки тоді потрапили на нуль.

— Доводилося працювати по ворожій піхоті з автомата, пережити мінометні обстріли, ховатися від дронів… За цей час у нашому відділенні, слава Богу, ніхто не загинув, а от у сусідніх були втрати. Мій земляк зі Стрийщини підірвався на міні й загинув. Старший чоловік, товариші звали його дядя Ваня, він і в АТО воював. Всі його добре знали й дуже поважали, це велика втрата… Так, тут буває дуже важко, найбільше хочеться хоч час від часу змінити обстановку, перемкнутися. Що допомагає триматися? Товариші — у нас чудовий колектив. І підтримка рідних…