«За три виїзди в мене було п’ять підривів на протипіхотних мінах…», — воїн 128 бригади

А на другий день повномасштабного російського вторгнення пішов у ТЦК й невдовзі потрапив у 128 окрему гірсько-штурмову Закарпатську бригаду. У своєму піхотному підрозділі Олег служить водієм, а позивний отримав від моделі першої «бойової» машини — Ford Transit Courier.

Історію воїна розповіла пресслужба 128 бригади.

— Чому пішов у ЗСУ? — повторює питання Олег. — Бо війна почалася, а як же інакше. Поговорив із дружиною дітьми, сказав на роботі, вони нормально сприйняли…

Кур’єр — один із найкращих водіїв. Він підвозить на позиції боєприпаси, спорядження й провізію, вивозить хлопців на заміну, евакуює поранених… Через специфіку роботи часто наближається до ворожих позицій і потрапляє під вогонь. А підриви на протипіхотних мінах навіть не рахує.

— Якось за три виїзди в мене було п’ять підривів. Старий маршрут, яким я їздив на позиції, опинився під ворожим вогнем, довелося прокладати новий, а він виявився замінованим — росіяни з касет накрили його протипіхотними «пелюстками». І ми ще з одним водієм (на жаль, він уже загинув) спіймали три «пелюстки». Пощастило, що одним і тим же колесом. Проїхали на пошматованому колесі ще метрів 800, вивантажили все хлопцям і зуміли повернутися фактично вже на диску. Росіяни всіма способами намагаються перерізати нашу логістику — і дистанційно мінують під’їзні шляхи, і «їжаки» розкидають із дронів…

Під час виїздів Олега неодноразово атакували ворожі FPV-дрони, кілька його машин згоріли, він і сам багато разів ризикував життям.

— Під час нашого штурму з’явилися поранені піхотинці, я одразу виїхав на точку евакуації. Бій ще тривав, вороги були метрів за 300, місцевість гарно проглядалася з неба. І мою машину атакував дрон-камікадзе. Пощастило, бо дрон облетів машину й захотів ударити спереду, а я це помітив і різко загальмував. Дрон на швидкості не встиг зреагувати і вдарив за кілька метрів, якби я не зупинився, він влетів би прямо у водійське місце. Машина заглохла, моє обличчя й руки в пилюці від вибуху, я на адреналіні заводжу її й рушаю, а вона знову глохне, бо на третій передачі. Заводжу ще раз, під’їжджаю до точки евакуації, забираю поранених і вивожу в безпечне місце. Під час того штурму і боєкомплект доводилося підвозити, і поранених евакуювати — я чергував у посадці неподалік…

Як найдосвідченіший водій Кур’єр допомагає своїм колегам — показує безпечніший маршрут, підміняє, коли виникає необхідність. Незважаючи на кілька контузій, він продовжує їздити на позиції.

— Терміновий виїзд може бути кожну хвилину, і я завжди переживаю, чи добре доїду, заберу хлопців і чи повернуся без втрат — це головне. Що тут найважче? Чути по рації про обстріл наших позицій або ворожий штурм і поранених чи загиблих товаришів. За ці три роки багато хлопців загинули, в тому числі кілька товаришів, котрих я добре знав. Це найважче…

Дома на Хмельниччині Олега чекають дружина й двоє дітей. Сину 19 років, а доньці 6.

— Я воюю за майбутнє своїх дітей і своєї нації. Бо розумію — якщо ми не зупинимо ворога, він не дасть жити ні нам, ні нашим дітям…

Раніше воїн 128 бригади розповів про війну, втрату батька та свою мрію у цивільному житті.