Щастя у шелесті сторінок: до 80-річчя газети «Панорама»

Наприкінці зими 2011 року, тоді ще в «доінтернетівську» епоху (інтернет тоді звісно вже був, але онлайн-видання ще не були такими популярними) я придбав у кіоску примірник газети. Це було в Мукачеві позаду кінотеатру. І саме в цьому примірнику натрапив на маленьке оголошення, що редакція потребує працівника. Цей момент я згадував, мабуть, безліч разів, адже коли мене питали про те, як я дізнався про роботу в газеті, я відповідав: «З газети...».

Загалом наступні кілька місяців того вже далекого 2011 року для мене були поворотними. Про журналістську, редакторську чи будь-яку іншу роботу, дотичну до ЗМІ, тоді я навіть не думав та й не мріяв. Я готувався працювати на освітянській ниві. Але, як мовиться, людина планує, а Бог керує. Мабуть, у моєму житті так і сталось.

Замість освітньої сфери я потрапив у журналістику. Ті перші місяці роботи, хоча вони були і нелегкими, я згадую з теплотою. Особливо редакційну атмосферу, найкращий колектив, нові і захопливі завдання.

Мені пригадується день, коли я твердо вирішив поєднати своє життя з журналістикою і безпосередньо з «Панорамою». Я про нього вже згадував на шпальтах газети, але доречно буде коротко повторити. Це було 6 червня 2011 року. Цього дня відзначають День журналіста, тому із самого ранку в редакцію заходило багато людей з привітаннями. Принагідно їх адресували й мені. Але я тоді навіть не знав, як на них реагувати, адже тільки прийшов у редакцію працювати. Мені було навіть некомфортно, так би мовити, не напрацював ще на привітання.

У неформальній атмосфері перед офіційною частиною Василь Андрійович та Василь Васильович Гарагоничі розповідали присутнім про цікаві моменти з роботи. Їхні розповіді тоді я наче «приміряв» на себе. Я дуже хотів відчути подібні емоції, спілкуватись з цікавим людьми, мріяв про таку ж поїздку у США на стажування, про яку розповідав Василь Васильович.

Того дня я твердо вирішив, навіть пообіцяв собі, що буду працювати у журналістиці.

Зараз, коли минуло майже 15 років моєї роботи в «Панорамі», я згадую цей період з теплотою. Я працював і працюю поряд з людьми, які горять своєю роботою. Саме завдяки їх праці та мудрим і далекоглядним рішенням «Панорама» відзначає 80-річчя. Цей ювілей – це свято не лише сучасників, а й попередників. Кожного, хто знає, що таке «народження» нового випуску та пам’ятає запах типографської фарби.

Мій перший номер, який я самостійно верстав до друку, був сповнений пригод і зданий у друк пізньої ночі. У день випуску мені, молодому працівникові, всіляко допомагала вся редакція. Залученим був навіть колега, а нині головний редактор «Панорами» Іван Васильович Гарагонич, який тоді поїхав у Європу на форум молодих лідерів.

Можливо, це будуть нетипові побажання, але я щиро сподіваюся, що свого часу у наших наступників, які творитимуть газету, буде свій пам’ятний день у редакції. Це означатиме, що газета житиме і розвиватиметься. Цифровий світ зараз диктує моду на інтернет-видання та соцмережі. Але варто пам’ятати, що газета – це ознака якості, доведена століттями. Тому 20 років до сторіччя – не такий вже й великий часовий проміжок.

Редакторське щастя газетяря заховане у шелесті сторінок. Мабуть, вперше назагал озвучу цю фразу, яка прийшла мені в голову кілька років тому під час перебування в міському архіві та перегляді номерів «Прапора Перемоги» – «Панорами» за попередні десятки років.

Свого часу цим шелестом була пронизана робота: редактори писали, переписували, виправляли… Творили номер. Тепер цей шелест замінило цокання клавіатури, а пожовклі від часу архівні підшивки не так часто наповнюються. Світ розвивається у бік цифровізації. Та журналістське перо таке ж гостре, як і десятиліттями тому. Змінились інструменти донесення інформації, втім, не змінились цілі – показати читачам правду.

Тож всій редакції хай ще довго пишеться, шелеститься та цокається на шляху до сторіччя.