Чемпіон Англії з боксу повернувся до Ужгорода, щоб одружитись зі своїм шкільним коханням (ФОТО)

Ужгородець Микола Конечний (нині він має інше прізвище – Хмелкевіч) є відомим у спортивних колах Великобританії спортсменом. У своїй ваговій категорії він двічі, у 2001-му та 2006-му, ставав чемпіоном Англії з боксу, тренувався на одній базі з відомими боксерами, наприклад, Девідом Хеєм, який у липні 2011-го програв Володимиру Кличку.

14 років прожив Микола у Лондоні, отримав британське громадянство, змінив прізвище і навіть не думав повертатися до України. Аж поки минулого року не приїхав на кілька днів до Ужгорода, зустрівся зі своїм першим коханням – чарівною ужгородкою Мирославою – і зрозумів, що готовий заради неї покинути всі свої спортивні досягнення. Нині ця усміхнена пара сидить навпроти мене в кафе, де вони зустрілися вперше після 14 років розлуки. Рік, який вони провели разом, не минув для них дарма: вже зовсім скоро молоде подружжя очікує на народження першої спільної дитинки.

"Ми познайомилися у 1998 році, коли Коля перейшов навчатися до ЗОШ № 5, – починає історію їхнього кохання Мирослава. – Він на той час вже довго й успішно займався кікбоксингом в "Іппоні", але я про нього нічого раніше не чула. Пам'ятаю, нас привели зі школи у кінотеатр, там Коля і звернув на мене увагу, почав залицятися, запрошував пересісти до нього. Назад до школи ми йшли разом з учителькою, і вона почала розпитувати Колю про його життєві плани. Пригадую, тоді мені дуже сподобалися його відповіді. Видно було, що це хлопець цілеспрямований і серйозний".

"Однак добитися Мирослави було дуже непросто, – додає Микола. – Яскрава, розумна, та ще й донька вчительки – вона точно знала собі ціну і довго тримала мене на відстані. Я ж від свого не відступав: постійно дзвонив, приносив маленькі подаруночки, "розбирався" з її шкільними залицяльниками. Спочатку це було таке дитяче захоплення, яке потім переросло в перші юнацькі стосунки. Ми зустрічалися до закінчення навчання у школі. Зустрічалися бурхливо: сварилися і мирилися, бо я хоч і людина дуже спокійна, та коли вже "заводжуся", то довго потім не можу заспокоїтися".

В ті роки Микола з клубом "Іппон" та тренером Анатолієм Перцевим багато їздив на змагання. Він привіз перемогу з Кубку Європи, а пізніше завоював і Кубок світу з кікбоксингу. На одному з таких виступів його примітили британські тренери з боксу, котрі запропонували батькам Миколи переїхати до Лондона, тим самим давши синові можливість зробити спортивну кар'єру. Батьки погодилися, кинули все, що в них було в Ужгороді й поїхали до незнайомої країни. Це був дуже ризикований з їхнього боку крок, бо якщо Микола знав, що робитиме у Великобританії, то вони й гадки не мали, чим там займатимуться, чи зможуть знайти роботу і призвичаїтися. Однак бажання дати синові шлях у життя був сильнішим.

Нині Микола згадує, як вперше прийшов до боксерського клубу в Лондоні і побачив у залі величезних темношкірих спортсменів. Вони дивилися на хлопця з поблажливою усмішкою, але не довго, бо на рингу Микола показав, що вміє багато чого. Під час перших змагань він нокаутував суперника на 27-й секунді – тоді глядачі хором видихнули: "Вау".

Спортивні успіхи давалися талановитому ужгородцеві легко, чого не скажеш про переживання від розлуки з коханою дівчиною. Коли Микола їхав до Лондона, пообіцяв Мирославі, що повернеться за нею через 5 років. У своїх почуттях він був упевнений, але для дівчини така тривала розлука виявилася непосильною. Дорогі телефонні дзвінки не давали можливість навіть поспілкуватися нормально, тож поступово зв'язок між парою втрачався. Якось Мирослава попередила батьків, що витратить великі гроші на міжнародний дзвінок, подзвонила Миколі й сказала, що не бачить більше сенсу в цих стосунках. Відтоді в кожного з них на певний час з'явилося своє особисте життя.

Мирослава вступила до університету, а згодом вийшла заміж і народила сина Дениса. Микола 7 років був у стосунках з литовською емігранткою, однак до весілля у цієї пари так і не дійшло. 14 років потому, коли Мирослава вже розійшлася з чоловіком, а Микола – з дівчиною, спортсмен вирішив на кілька днів приїхати до Ужгорода. Йому було цікаво подивитися на те, як змінилося рідне місто, але в душі він також хотів побачитися бодай ще раз зі своїм шкільним коханням.

Він несподівано подзвонив їй якось вранці й сказав: "Даю тобі 30 хвилин, одягайся і виходь на каву". Мирославу така неочікувана поява і таке нахабне запрошення неабияк здивувало, тим більше, що кілька років тому їй сказали, що Коля одружився. Вона спокійно відповіла, що готова на зустріч лише о 15.00, а коли вийшла до нього, то побачила того ж усміхненого хлопця з величезним букетом квітів. Ніхто того дня так і не зізнався, що почуття спалахнули знову, надто вже кожне боявся, що за 14 років вони змінилися. Тому все, що було втрачено, надолужували розмовами. Говорили цілими годинами, днями і ночами. Розуміли, що досі кохають одне одного, але ще боялися круто змінити свої життя. Микола ще деякий час жив на дві країни, постійно літав до Лондона. Та якось зрозумів, що не може знову жити без Мирослави, готовий стати другим батьком малому Денискові й відмовитися від кар'єри.

У травні минулого року Микола і Мирослава обвінчалися, у січні ж цього року офіційно стали чоловіком і дружиною. Про те, що хочуть спільну дитину, заговорили одразу, щойно оселилися разом. І вже дуже скоро їхня мрія має втілитися в життя. Микола зізнається: абсолютно не жалкує про те, що повернувся до Ужгорода, однак і не виключає того, що ще спробує себе в боях за нові чемпіонські титули. Мирослава ж готова надихати свого чемпіона, як робила це вже протягом багатьох-багатьох років їхнього ще такого молодого життя.

Тетяна Літераті