Життя   • 14 листопада 2014 року, 09:3799

"Я не хочу бачити нелюдів-сепаратистів на Закарпатті", - доброволець

Днями з 43-денного відрядження у зону АТО повернулись десять правоохоронців Тячівського райвідділу міліції, які у складі зведеного загону закарпатської міліції несли бойове чергування на Донеччині. Про те, які завдання виконували на «гарячому» сході країни та як минала їх ратна служба, спілкуємось із найдосвідченішим учасником цієї поїздки – заступником начальника Тячівського РВ УМВС України в Закарпатській області, начальником міліції громадської безпеки, підполковником Ігорем Немешом. – Ігоре Івановичу, як ви прийняли рішення поїхати в зону АТО? - З першого дня, як моїх колег із Закарпаття почали відправляти в зону АТО, я теж мав бажання туди поїхати. Але з різних причин в мене це не виходило. Але більшість співробітників бажали бачити мене на сході країни разом із собою. Серед нас були зовсім молоді хлопці: Анатолію Шетелі – 20 років, Петру Чорею і Любомиру Мурго – по 23. Для них та, зрештою, і для мене, це був перший досвід такої роботи. Тож спершу поговорив з керівником райвідділу Павлом Васильовичем Басарабою. Сказав, що хочу їхати добровольцем. Павло Васильович дав дозвіл. Відтак звернувся в область, до начальника управління громадської безпеки УМВС. Після довгих розмов він мене зрозумів і теж погодився. Так ми вирушили на схід. Поїхав туди ще й тому, що не хочу, аби ті нелюди, які чинять безлад на Донбасі, опинились тут. - Необхідним спорядженням вас забезпечили? - Так, у нас було все, що треба, крім важкої техніки – і зброя, і бронежилети, й обмундирування. Завдяки керівництву, волонтерам і небайдужим громадянам ми були забезпечені достойно і достатньо. Це відіграло неабияку роль у якості несення служби. Тож хочу подякувати меру м.Тячів Івану Ковачу, заступнику начальника Тячівського РВ УМВС Олегу Терпаку, начальнику сектору карного розшуку Василю Негрі, начальнику сектору кримінальної міліції у справах дітей Сергію Соломикіну, старшому слідчому Олександру Корнуті, старшому оперуповноваженому Василю Палінкашу, волонтеру Василю Гоблику, керівнику оздоровчого табору «Берізка» Нелі Стойці, моєму товаришу Івану Терпаку, Руслану Пущинському і його дружині Віталії та іншим. - Де саме ви виконували завдання? – Служили ми в Артемівську на Донеччині, яке утворює трикутник з іншими містами Донбасу: Дебальцевим і Горлівкою, де йде повномасштабна війна і, на жаль, помирають найдостойніші люди України. – А якою була обстановка у місті в цей час? - Це місто має стратегічне значення. До того ж, ми застали там і виборчий процес. В Артемівську була розташована ОВК, і це ускладнювало обстановку, так як сепаратисти робили вся можливе для того, щоб вибори не відбулися. – Що входило у ваші повсякденні обов’язки? – Ми фактично перекривали місто від прориву сепаратистів. Несли варту на блокпостах. Також в наші обов’язки входило недопущення нелегального обігу зброї, наркотиків, фільтрація осіб, які могли би бути диверсантами, їх затримання з подальшою передачею до Артемівського міськвідділу міліції та штабу АТО. – Наскільки ефективною була співпраця закарпатської міліції з тамтешніми колегами? – Наш зв’язок полягав виключно в обміні інформацією: коли ми когось затримували – то викликали місцевих міліціонерів або вони давали нам орієнтування про злочини, скоєні в місті. У цьому плані організація взаємодії була на належному рівні. Але сказати, що у нас склались теплі дружні стосунки, не можна: ми досить різні за світоглядом люди. – В яких умовах жили? – Мешкали в одному з міських гуртожитків. Умови стерпні, принаймні вікна були цілі, сильних протягів не відчували. Та й взагалі, з погодою нам поталанило – мороз був лише кілька днів. Але у поєднанні зі степовими вітрами відчуття було не з приємних. Ми в Закарпатті до такого не звикли. І хоча зазвичай жовтень на сході дощовий, то за час нашого перебування було тільки два дощові дні, а переважно сухо й сонячно. Спали у спальниках, які мали з собою. Добу вартували на блокпостах, добу відпочивали. Але якщо виникали якісь надзвичайні ситуації, мали десять хвилин на збір і повне екіпірування. І тоді ми виїжджали, підсилювали, де треба, блокпости, допомагали затримувати злочинців. – І часто таке траплялося? – Різне бувало, але всього коментувати не можу. Затримували терористів, озброєних злочинців, які втікали на викраденому автотранспорті, робили бойові виїзди на БРДМ разом з військовими батальйону «Артемівськ». Виїжджали на затримання джипа, з якого обстріляли блокпост, розташований перед нашим. Там були й «двохсоті», й «трьохсоті»… Словом, адреналіну вистачало. А от на сон іноді припадало не більше двох годин на добу. Однак втома не відчувалася: навпаки, організм у таких умовах настільки мобілізується, що просто дивуєшся. І хвороби не так відчуваються. От іноді стоїш на блокпосту з температурою 39,5-40 і все нормально… – А як було з харчуванням? – Спочатку керівник зведеного загону організував для нас гаряче харчування в одному з місцевих кафе, але так тривало лиш кілька днів, бо ми все-таки вирішили готувати самі. Тим більше, у кожній групі був хтось, хто вмів куховарити. Я хотів би відзначити найкращого кухаря АТО капітана міліції Василя Кричфалушія та його «заступника» Олександра Молнара. Завдяки їхнім здібностям харчування було відмінним, вони нам готував наші рідні закарпатські страви. І це теж неабияк підтримувало вдалині від дому. Не було проблем і з питною водою, а ще нам часто передавали закарпатську мінеральну воду. – Як до вас ставився місцевий люд? – На превеликий жаль, ми пересвідчились у тому, що вони зовсім далекі від розуміння нашої роботи, від того, що таке цілісність України. Ми намагались їм пояснити нашу мету, але населення там наче зазомбоване. За весь період, упродовж якого ми там були, лише десять місцевих мешканців відкрито нас підтримували. Причому це були люди різного віку: і за шістдесят, і до тридцяти. Приносили гарячі обіди, ділилися своїми проблемами, цікавились нашими. І дякували за те, що вони та їх діти спокійно сплять у своїх квартирах, а не у підвалах і бомбосховищах. За сорок днів – лише десятеро зі стотисячного міста… Ще 5-7 відсотків людей були за нас, але говорити про це відкрито не могли, побоюючись розголосу і, можливо, подальшого покарання. – Розкажіть, будь ласка, як минав ваш вільний час. – Прочитав багато цікавих книжок. Хоча розумію, що не всім і не завжди там хочеться читати, бо емоцій і без того не бракує. Іноді оглядали місто – до речі, гарне й цікаве. Недалеко від нас був стадіон, тож грали у футбол. Також на дозвіллі прали одяг, згадуючи при цьому наших жінок. Там ми навчились більше цінувати їхню працю… – Чи відчували підтримку з тилу? – Так, щоденно були турботливі дзвінки, питання, чим нам можна допомогти. І за це, в першу чергу, хочу подякувати нашому начальнику Павлу Басарабі. Недарма кажуть, що друзі пізнаються в біді. Там, на сході, ми зрозуміли, що комусь потрібні, і це неабияк допомагало. Я переконаний, що колегам і рідним тут було важче, ніж нам там. Та й мені простіше було зі своїми хлопцями там, ніж якщо б довелось очікувати їх тут. Тому й мусив докласти певних зусиль, щоб мене відпустили з ними. – Що вас - людину, яка багато чого бачила за життя, найбільше вразило в зоні АТО? – За двадцять років мого стажу в міліції кров, поранення траплялись і в мирному житті. А от там найбільше вразило нерозуміння місцевого населення нашої мети перебування і несприйняття нас не те що як військових, я й як людей… Негативний осад від цього, відчуваю, залишиться ще надовго. – Вашим рідним, без сумніву, теж було нелегко… – Незважаючи на те, що в зоні АТО зв’язок глушили і телефони прослуховували, ми часто телефонували одне одному. Хотів би подякувати і мамі, і дружині, і дітям, і братам, і всім рідним, і колегам за те, що весь цей час підтримували мене. Шкодую лише, що змусив їх стільки переживати. Не очікував я й такої теплої, емоційної зустрічі - як в Ужгороді, так і на рівні району. Усе це дуже приємно, хоча й нічого надзвичайного ми не зробили. - Також хочу подякувати всім колегам, з якими разом несли службу в зоні АТО. Це дільничний Василь Драгун, інспектор Анатолій Шетеля, оперуповноважені Любомир Мурга, Іван Русин, Іван Бодня, Юрій Булик, старшина Петро Чорей, старший дільничний Василь Кричфалушій та начальник 3-го сектору НДЕКЦ Олександр Молнар. – На ваших блокпостах вас замінили інші закарпатські колеги. Чи є серед них тячівці? – Ні, на цей раз немає. – А якщо треба буде знову їхати на Схід – поїдете? – Краще б уже настав мир на українській землі, адже ми всі його дуже потребуємо. Але якщо раптом таке питання постане – я переконаний, що кожному з нас, десятьох, вистачить доби на збір… Наталія Маджара, газета "Дружба"
Джерело: PMG.ua
Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Новини партнерів
PMG.ua