87-річна ужгородка віддає свою пенсію військовослужбовцям

Про 87-літню жительку Ужгорода Катерину Омельчак армійці військової частини А 1778 кажуть: “Вона наш янгол-охоронець!”. І все тому, що жінка вже багато років опікується військовиками цієї частини, а тепер ще й жертвує на потреби хлопців, котрі перебувають у зоні АТО, майже всю свою мінімальну пенсію.

Афіщувати свою благочинність пані Катерина не любить. Вважає: багато хто може сприйняти це як хвалькуватість, а інші просто подумають, що вона, м’яко кажучи, нерозумна, якщо віддає майже всю пенсію на потреби армії. Однак ми вмовили патріотку розповісти про те, що змушує її постійно допомагати військовикам.

– Пані Катерино, звідки Ви родом?

– Моя колиска на Тернопільщині. Батьки були досить заможними, бо всі в роду їздили до Канади на заробітки, мали багато землі. Та родині довелося пережити трагічні події, про які мені досі дуже важко згадувати. В роки Другої світової війни почалися наші нещастя. У сім’ї було п’ятеро дітей, батько працював лісничим у графа Сапіги і наймав людей обробляти землю. Німці спершу нас обклали податком великим, але то було ніщо в порівнянні з тим, що зробила російсько-більшовицька влада. Після війни нас нарекли куркулями і забрали геть усе. В нашому будинку поселилися солдати, землі начебто забрали для людей, але людям так і не роздали. Мама не витримала тих тяжких знегод, які навалилися на родину, й померла. Ще раніше помер від хвороби наймолодший братик і трагічно загинув старший. Сусідка, чий син став міським головою, по секрету розповіла, що нас готують до висилки в Сибір. Тоді ми втекли. Про цю сторінку мого життя згадувати не буду, бо нині це сприймається неоднозначно. Скажу коротко: в ті роки служила в УПА.

– Важко було Вам – доньці куркуля – жити в СРСР?

– Дуже. Гадаю, навіть у Сибіру нам було б легше. Якийсь час довелося жити під чужим прізвищем – з цим тітка допомогла. Та коли настав час здобувати освіту, мусила зробити паспорт на справжнє ім’я. Тоді й почалися наші цькування. Мене справді обзивали донькою куркуля, навіть не дали спеціальність омріяну здобути. Тричі я вступала на юридичний, та жодного разу не пройшла. Врешті вдалося отримати спеціальність товарознавця, хоча завжди відчувала, що це не моє. Я досі дивуюся: як мала сили те все пережити? Бо був і голод, і холод, і наруга щодня!

– Коли Ви переїхали до Ужгорода?

– У 1980-му купила тут будинок, але переїхала не одразу – допрацювала ще трохи до виходу на пенсію. В Ужгороді жили мої знайомі, та й саме Закарпаття мені дуже подобалося. Я сприйняла його як пісню, що окриляє і підтримує у найгіркіші хвилини життя. Тому якщо Тернопілля я називаю колискою, то Закарпаття – своєю піснею.

– А з чого почалася Ваша допомога армійцям?

– З підтримки мого родича – сина двоюрідної сестри з Львівщини, котрий служив в Ужгороді. То було ще наприкінці 80-х, і тоді хлопець скаржився, що їх дуже погано годують. Грошей їм теж не платили, видавали тільки грубу махорку, яку вони загортали в газету й курили. Я час від часу приходила до родича, приносила йому їжу. Готувала трохи більше, щоб вистачило й іншим. Приходила на КПП і просила чергових, аби покликали сина сестри і хлопців-сиріт (у ті роки сиріт теж призивали до армії). Мені було шкода тих сиріт, я знала, що про них ніхто не попіклується. Тому хотілося зробити приємне і їм. Коли ж родича демобілізували, в мене виникла думка, що я можу й далі допомагати сиротам і напівсиротам, котрі служать в Ужгороді. І продовжувала їм час від часу приносити харчі. Коли ж Україна здобула незалежність, я вже офіційно прийшла до командира частини і сказала, що хотіла би допомагати нашим воїнам. Вибрала два свята – Різдво й Великдень, на які я готую солдатам пригощання.

– Що готуєте?

– На Різдво традиційно готую кутю. Замочую пшеницю на ніч, потім годин зо п’ять варю, аби вона стала м’якенька. Далі пряжу молоко, додаю до пшениці. Туди ж кладу мак, горіхи та цукор. Коли все це разом трохи постоїть, виходить дуже смачна кутя! Загалом готую її близько 20 літрів. Також беру солдатам на святкову вечерю печиво, фрукти. У перші роки незалежності возили ту кутю до церкви, а потім у частині ввели у штат капелана. Отець Ігор тепер святить кутю прямо в частині, звертається до солдатів з напутнім словом, і ми разом сідаємо вечеряти.

А на Великдень донедавна пекла багато пасок, та останніми роками вже не маю сил пекти, то купую паски і везу в частину. Коли ці свята наближаються, я дуже хвилююся – боюся підвести хлопців, хочу все зробити якнайкраще. Вони для мене усі як сини.

– Нині військовиків у частині вже краще годують?

– Порівняно з тим, що було в роки СРСР, – просто чудово. Принаймні завжди бачу в їхніх тарілках м’ясо, є й свіжі овочі. Власне, для мене дуже важливо не лише нагодувати хлопців, а й допомогти їм морально. Це ж, по суті, ще діти! Вони не звикли бути далеко від рідних, вставати о 6-й годині, жити за новим розпорядком. Тому я намагаюся говорити з ними, завжди кажу, щоб шанували батьків, бо батьки дали їм життя і тепер хвилюються за них. Також доводжу до солдатів думку, що вони – українські воїни, які мають бути виховані в дусі козацтва й лицарства. Мають бути патріотами, вчитися культури й дисципліни тощо.

– Тепер уже допомагаєте не лише військовій частині, а й хлопцям, які служать у зоні АТО?

– Так, їм нині багато чого треба. Співпрацюю з волонтерами, зокрема з Галиною Ярцевою. Думаю, що б іще їм назбирати, навіть готова сама везти той вантаж на Схід. Тепер підготувала для відправки чищені волоські горіхи – вони дуже поживні й корисні.

– Як же Ви живете, віддаючи майже всю пенсію на допомогу військовикам?

– Скромно. Делікатесів не вживаю, до того ж маю невеличкий власний городик і трошки запасів.

Тетяна Літераті