Переселенці зі Сходу України про Закарпаття, ставлення до Росії та свої проблеми

Переселенці з Донбасу хочуть працювати, переживають за рідних та не знають, коли повернуться додому.

За офіційними даними мешканців Донецької та Луганської областей, які рятуючись від війни на Сході, перебралися на Закарпаття, зараз нараховується близько 150-ти осіб. Переважно − це жінки та діти. Наразі тільки близько десяти сімей планують залишитися жити в Закарпатті. Інші ж чекають, коли закінчаться бойові дії, аби повернутися додому: в Луганськ, Краматорськ, Донецьк, чи Слов'янськ.

На прохання прокоментувати своє теперішнє життя в Закарпатті вони знічуються, губляться, а у результаті більшість таки відмовляється давати коментар "офіційно". І байдуже, що не треба називати прізвищ, фотографуватися чи потрапляти у кадр відеокамери. На зустрічі з громадськими активістами та журналістами, яка днями відбулася в Ужгороді, частина переселенців просто відсідає в дальній кінець залу: з журналістами домовленість, хто пересів саме туди, − не хоче, аби його знімали на камеру. Як згодом мені пояснює жінка із Слов'янська: "Ви просто не представляєте, какие мы зашуганые, у нас же там остались родители, мужья, родственники"...

Однак ті, хто врешті-решт таки починають спілкуватися, відзначають, тут до них ставляться дуже добре. Закарпатці, здебільшого це волонтери, у всьому намагаються їм допомогти. Зокрема, жінки, що зараз мешкають у готелі "Гостинний Дім" (ними опікується ужгородська ГО "Неємія") кажуть, що піклуються про них, як про "своїх".

Попри те, що в мережі Інтернет останнім часом точаться запеклі суперечки про "нахабних східняків-переселенців", які, начебто, вимагають якогось особливого до себе ставлення та умов, перше враження від людей, що прийшли на зустріч, − тихі, розгублені і трохи боязкі.

На запитання: чому, на їх думку, почали з'являтися сюжети про "поганих" біженців, взагалі не знають, що казати. Бо ж більшість з них, вперше чують про те, що зараз активно тиражується ця тема. То ж люди щиро чудуються: для чого таке комусь робити взагалі. Кажуть, що люди на Закарпатті дуже хороші, а про якісь скарги чи непорозуміння вони не чули ані в Ужгороді, ані від друзів та близьких, які перебралися на якийсь час до інших українських міст.

Найохочіше спілкується з журналістами Дар'я − дівчина вчитель початкових класів з Донецька. Вдома залишилися батьки та брат, який записався у лави батальйону "Донбас". Дівчина дуже за них переживає, але для себе вже вирішила: залишається жити в Ужгороді. Дарина добре горить українською мовою, вбрана у синь-жовті кольори, а на руці в неї татуювання − тризуб часів УНР. До речі, тату-майстер, який колись наколов Дарині герб України, загинув, воюючи на боці сепаратистів... Дівчина каже, що просто не розуміє, що ж з ним сталося. Питаю, як вона себе почуває вдалині від близьких − відповідає, що чується... вільною і у безпеці, чого з нею вже давно не було.

Отець Олександр, який теж приїхав зі Сходу, всіляко підбадьорює і підтримує співвітчизників, але й сам опинився на іншому боці барикад: власна сестра щиро підтримує "Новоросію". У всіх присутніх на зустрічі є схожі історії. Піднімається з свого місця чоловік, який розповідає, що не може влаштуватися на роботу: підприємство, на якому він працював, знищили в одному з обстрілів, трудова книжка згоріла, через що в Ужгороді його не хочуть брати на облік у центрі зайнятості. Навіть автівку, яку він зміг врятувати, продати не може, для того, аби стати на облік має заплатити чималі гроші, яких просто немає. Каже, що готовий працювати будь-де, хоча до цього працював з деревиною, адже на руках онкохвора дружина.

На зустрічі вони не скаржаться і тим більше нічого не вимагають, обережно розповідають про свої складнощі і питають поради, як з ними розібратися. Найбільша проблема − оселя. Тому перше питання − чи є в Ужгороді якесь соціальне житло. Отець Олександр каже: з того, що він дізнався − виходить, що не має. Тому пропонує людям допомогу з облаштуванням у дешевших гуртожитках, або контакти рієлторів, які не будуть дерти з них останні гроші.

Ще одна організація, яка активно допомагає переселенцям із Сходу, − "Комітет медичної допомоги в Закарпатті". Працівники організації переймаються цілим спектром питань − від забезпечення медичної та юридичної допомоги до організації ось таких зустрічей-знайомств із медійниками. Представник організації на початку заходу пояснює присутнім − дуже хотіли бачити на зустрічі когось із представників влади. Однак жодного чиновника з ОДА чи людей з штабу, що займається переселенцями, так і не з'явилося.

Натомість журналістка Галина Ярцева, яка активно займається допомогою закарпатським військовим, що зараз перебувають у Луганській та Донецьких областях, звертається до людей зі Сходу з проханням не соромитися та казати, якщо комусь потрібні продукти. Бо ж там, де допомагають військовим, завжди знайдуть можливість допомогти біженцям.

У кінці зустрічі вирішують скласти докупи всі питання та пропозиції, а обласним депутатам відправити запит про те, де і як витрачаються гроші, що передбачені регіональною програмою "Турбота".

Власне, складається враження, що проблемами переселенців опікуються тільки волонтери та громадські активісти, як і у випадку з українською армією. Наостанок питаю жінку зі Слов'янська, чи не хотіла вона поїхати в Крим та перебути біду там? Вона дивиться на мене здивованими очима: "Вы что, мы же не хотели в Россию".

Лариса Романюк