Закарпатський журналіст відчув на собі хамство угорських митників

Про хамство угорських митників, прикордонників та поліцаїв стосовно українців ходять легенди. Із повідомлень у ЗМІ з року в рік чути, як угорські митники не впускають закарпатських заробітчан з Італії, бо ті буцімто не сплатили Угорщині якесь мито за транзит. А поліцаї ловлять українських водіїв, вимагаючи медичні довідки, не обов’язкові у ЄС… Журналіст “ВЗ” переконався: хамство на українсько-угорському кордоні – не вигадки.

Ситуація, котра переросла у вкрай неприємну, сталася у пункті пропуску «Тиса» неподалік закарпатського Чопа - на території угорського пункту перетину «Загонь». Проконсультувавшись попередньо з українським офіцером-прикордонником щодо правил подорожування з дітьми за кордон, вирішую провести для доньки невеличку екскурсію прикордонною Угорщиною. Рано-вранці заїжджаємо на «Тису». Українські митники і прикордонники без будь-яких запитань пропускають на угорський бік наш мікроавтобус.

Простоявши близько години у кількасотметровій черзі, потрапляємо на угорський бік. Під’їжджаємо впритул до контролю, звично даємо вусатому мадярському прикордоннику паспорти, пояснюємо, куди і для чого їдемо. Той, виявивши, що з нами їде дитина, пояснив: доручення від матері, запису дитини до батька у закордонний паспорт з дворічним “шенгеном” та свідоцтва про народження для перетину кордону замало. Потрібна окрема віза, навіть якщо дитині один день. Я зрозумів, що мій український товариш-прикордонник мене дезінформував. Як законослухняний громадянин погоджуюсь повернутися з дитиною назад в Україну. Та чую від службовця з номером службового посвідчення RH 1276326 фразу: «Ти шо, не понімать, садіться у машину і жді…»…

Вусатий привів старшого, котрий ще раз почав пояснювати, що потрібно повернутися. Я ще раз повторив, що згоден і що зрозумів. І тут той же вусань забрав мій паспорт і попросив мене з дитиною, котрій немає ще п’яти років, пройти у їхній відділок - до кімнати для затриманих.

«Информационный листок» «рідною» мовою

Питати, чому, для чого і куди мене ведуть, було марно. Мадяр сказав, що слабо знає «на мой радной русскій язик», що тут «меліція», після чого ще раз крикнув, мовляв, сидіть тут і не висовуйтеся. Відтак відкрив мені якесь маленьке прокурене приміщення зі сміттям, котре дуже нагадує наше КПЗ, і наказав чекати.

Моя донька, звичайно, не зрозуміла таких жартів «дяді міліціонера» і почала проситися геть із накуреного приміщення. Я плюнув на перестороги, підійшов до кабінету, до якого занесли мій паспорт, представився журналістом і попросив пояснити мені, що тут відбувається, за що і наскільки мене затримано. А також попросив перекладача. У відповідь почув порцію хамства ламаною російською мовою. Напевно, журналіст для угорського митника чи прикордонника – як червона ганчірка для бика... Дитина почала плакати, я нервово з надією на якусь допомогу набираю номер українського консульства в Ніредьгазі. Однак у неділю там вихідний…

Сиджу далі у кімнаті для затриманих, дихаю димом, ловлю погляди задоволених поліцаїв, котрі показують у мій бік пальцем, сміючись один до одного: затримали українського уйшага (журналіста), а він ще й упирається… Через хвилин двадцять до мене підійшли двоє поліцаїв і принесли моєю «рідною» мовою «Информационный листок о проверке на второй линии контроля». Просять підписати. Питаю про перекладача. Мені ще раз кричать щось на кшалт «это твой родной язык, ти шо, не понімать, подписуй!..». Підписую, почувши обіцянку митників відпустити мене через 20 хвилин.

Підписати брехню або сидіти чотири години на кордоні…

Двадцять хвилин довелося чекати довго. За той час кілька разів ходив дізнаватися, за що мене затримано. Такий собі Іштван Дьордь пригрозив: якщо не буду сидіти мовчки у кімнаті для затриманих, мене з дитиною тут залишать ще на чотири години. Ще через деякий час після таких «люб’язних» пояснень мені приносять протокол, де мене названо «зачепленою» стороною і нахабно написано брехню, що рішення «органів» мені оголосили через перекладача рідною мовою.

Загалом, українську мову мадярські прикордонники та митники сприймають як ламану російську. Бо коли я намагався протестувати і щось пояснювати, мені сказали, щоб я перейшов на «нормальній русскій язик», бо мене «нє понімать». Мені дали зрозуміти: якщо не підпишу, буду сидіти ще чотири години з дитиною у холодному накуреному «кецку». Одразу пригадалася розповідь українського Генконсула у Ніредьгазі Сергія Бороденкова про те, як років з п’ять тому на цьому ж пункті пропуску українець, не витримавши хамства, відкусив мадярському службовцеві... палець. Я почав розуміти мотиви того бідаки... Вирішую підписати і їхати від мадярів подалі, в Україну.

Угорський консул в Україні попросив перейти на російську…

В Ужгороді звертаюся по коментар щодо інциденту на кордоні до Генерального консульства Угорської Республіки. Поспілкуватися зі мною вийшов консул Ендре Саліпскі. Він попросив перейти на російську мову, бо українську він не дуже розуміє... Консул уважно мене вислухав і спочатку висловив думку, що мене могли так довго тримати через те, що запі­дозрили у торгівлі дітьми. Однак, судячи з того, що угорські поліцаї не просили ні свідоцтва про народження дитини, ні завіреного нотаріусом дозволу від дружини на вивезення за кордон дитини, ця версія звучить досить сумнівно... Дослухавши мене до кінця, пан Саліпскі заявив, що він і його установа не мають жодного відношення до кордону та до поліції. Порадив звернутися зі скаргою на дії прикордонної поліції у відділок Саболч Сатмар Берегської області, що межує із Закарпаттям…

Павло Білецький, "Високий Замок"