Людвиг Бучинчик: "Наша редакція стала справжньою творчою лабораторією по формуванню журналістів високого ґатунку"

Життя  6 січня 2014 року, 12:27 992
Шостого січня 2014 року заслуженому журналістові України Людвигу Бучинчику виповнилось сімдесят п’ять. З них 36 працював у газеті, 25 – на посаді редактора. Більше за всіх попередніх очільників міськрайонки. Становленню Бучинчика, як редактора, сприяла його депутатська робота в міськраді протягом кількох скликань. Він впродовж років був і членом президії обласної організації Спілки журналістів України, обирався депутатом чотирьох з’їздів журналістів республіки. Поважний ювілей Людвига Васильовича спонукав мене зустрітися з колегою і поговорити про те, якою була журналістика минулого століття і якою вона є тепер. – Людвигу Васильовичу, розкажіть, будь ласка, про свій шлях у журналістику. – Народився у Мукачеві у багатодітній робітничій сім’ї. Моя трудова біографія почалася на педагогічній ниві в Жнятинській восьмирічній школі №2. З червоним дипломом випускника угорського відділення Мукачівського педучилища. Оскільки в угорськомовних школах вчителів із вищою освітою не вистачало, мені довірили викладати в старших класах історію та інші дисципліни. Дуже старався, щоб виправдати довір’я. Згодом мені випало стати й сільським лектором, пропагандистом школи мережі політосвіти, укомплектованої із учителів обох восьмирічок, відтак головою Жнятинського товариського суду. Через п’ять років мене запросили на роботу в Мукачівський райком партії. Саме посада інструктора райкому наблизила мене до «Прапора перемоги» – незабаром став позаштатним кореспондентом цього часопису. Надсилав свої дописи і в обласні та республіканські видання, які згодом стали замовляти мені матеріали різної тематики. Через два роки редактор «Прапора перемоги», заслужений працівник культури України, один із корифеїв вітчизняної журналістики, уже світлої пам’яті Михайло Максимович Дашковський запросив мене на посаду літературного працівника. То було в січні 1967 року. Я вже навчався на заочному відділенні історичного факультету УжДУ. Коли ж закінчив ужгородський вуз, захотів здобути ще й журналістську освіту. Ту мрію здійснив на стаціонарному відділенні факультету журналістики Київської вищої партійної школи. – Знаю, що по закінченні ВПШ Ви повернулися в Мукачево. Хіба інших пропозицій не було? – Були. Запрошували на роботу і в обком партії, і у видавництво «Карпати», і у редакцію «Закарпатської правди». Але вибрав Мукачево. Зважив на прохання Михайла Дашковського. У редакції працював на різних посадах, опанував усіма секретами випуску газети. А в 1976 році, після виходу Дашковського на пенсію, мене було призначено редактором. Редактори "Панорами" В. Гарагонич та Л. Бучинчик – А з чого почали на керівній посаді? – Передусім умовив Михайла Максимовича продовжувати працювати в газеті. Погодився. Отже, зміцнив кістяк ветеранів з числа кількох досвідчених журналістів. Всі разом охоче допомагали мені в роботі. Потрібно було поповнювати колектив творчих працівників. Оскільки на фахових журналістів розраховувати не доводилося, почав добирати людей з числа кращих слухачів і випускників школи робсількорів, із тих, хто вже мав певні навики співробітництва з міськрайонкою. Звісно, журналістами не народжуються. Тільки у наполегливій праці, постійному професійному вдосконаленні формуються справжні журналісти. На створення саме такої атмосфери в колективі спрямував свою діяльність, роботу громадських організацій. Новачки, як і ветерани, стали слухачами школи журналістської майстерності під керівництвом Дашковського. Кілька наших працівників у різний час вступили на факультети журналістики українських вишів. Як редактор, я передавав свої фахові знання новачкам. Сам теж не цурався вчитися у досвідченіших за себе. Незабаром наша редакція стала справжньою творчою лабораторією по формуванню журналістів високого ґатунку. Планьорки, тематичні літучки були своєрідними уроками професійної майстерності, на яких колегіально, скрупульозно аналізувались попередні публікації, кращі відзначалися спеціальними призами, підвищеним гонораром. Так же предметно аналізувались і прорахунки. Зрозуміло, все це не могло не сприяти фаховому зростанню всіх учасників таких нарад. – Як реагували на допущені помилки, перекручення фактів, якщо такі ненароком траплялися в газетних матеріалах? – Щоб такі недоречності звести до мінімуму, як правило, публічно просили вибачення у читачів, час від часу вказували і прізвища людей, з вини яких сталися ті прикрощі. Повірте, допомагало. – А як все це позначилося на якості газети? – Тоді «Прапор перемоги» був єдиним у Мукачеві та районі друкованим засобом масової інформації. Виходила газета у світ чотири рази на тиждень. Це накладало на нас підвищену відповідальність за високопрофесійний підхід до довіреної справи, об’єктивного висвітлення життя. Добірки «Листи з одного села», «Новини одного підприємства», культурна й спортивна хроніка, розповіді про кращих трудівників різних сфер діяльності, аналітичні матеріали про роботу трудових колективів, громадських організацій, бесіди на теми моралі, про передовий педагогічний досвід тощо. Це лише неповний перелік публікацій. Інформаційна насиченість кожного номера газети сповна задовільняла читацький інтерес. Постійне прагнення добре робити свою справу давало позитивні результати. Читачі довіряли і вірили нам, передплачували і з інтересом читали газету, шукали і завжди знаходили в ній інформацію про когось із своїх родичів, сусідів, знайомих, колег по роботі, цікаві новини з міста і району. Ми не обмежувалися тільки повідомленням новин. Ми активно втручалися в життя як Мукачева, так і кожного села. Дієвість критичних виступів газети обласне управління по пресі з року в рік оцінювало найвищими балами. В тематичних обласних конкурсах постійно займали призові місця. Упродовж кількох років наша міськрайонка була однією з наймасовіших серед видань свого рівня. У вісімдесяті роки її тираж сягнув 25-28 тисяч примірників. Хоча у приміщенні старої редакції в будинку тодішньої друкарні не було елементарних умов для нормальної праці. Дав собі слово вирішити і цю проблему. Мені вдалося «вибити» для редакції одну з кращих двоповерхових архітектурних споруд у центрі міста – на вулиці Ярослава Мудрого, 17. Після внутрішньої реконструкції і облаштування кабінетів оргтехнікою були створені умови, яким згодом позаздрили журналісти найбагатших районів України. Роботи виконувались господарським методом: пліч-о-пліч із професійними будівельниками почергово трудилися і мої колеги. У серпні 1990 року перейменували «Прапор перемоги» на «Панораму». Того вимагав час, зміни в суспільстві, настрої людей. – Як сприймали успіхи панорамівців колеги з інших регіонів? – Рішенням столичного керівництва нашу редакцію було визнано республіканською школою передового журналістського досвіду. До нас на семінари приїжджали редактори міськрайонних і районних газет з усієї України і ретельно вивчали досвід. За пропозицією зверху у нас побували журналісти з Москви, Чехословаччини, Угорщини, Австрії. Особливий інтерес до нашої праці виявляли словацькі колеги з Пряшева – з газети «Прешовські новини» (на знімку). В редакції газети «Прешовські новини». Крайній справа – Вашу працю, безперечно, було оцінено високими державними нагородами. – Дійсно, ті високі відзнаки – достойна оцінка професіоналізму і старань всього творчого колективу. З вдячністю згадую колег, які словом і ділом дбали про добре ім’я нашої газети, всією душею вболівали за її високий авторитет. Деякі з тодішніх колег і досі працюють – у новостворених виданнях, продовжують і примножують кращі традиції колишньої міськрайонки. Щиро радію кожному творчому здобутку цих людей, від душі бажаю їм досягти нових висот. – Людвигу Васильовичу, хочеться почути Вашу думку про сучасну журналістику. – В розпорядженні теперішніх журналістів – мобільний зв’язок, комп’ютери, цифрові фотоапарати, інтернет, що дозволяє забезпечити високу оперативність передачі інформації, можливий привабливий кольоровий друк. У роки моєї газетярської молодості про все це нам і не могло снитись. Букви до заголовків виливали на лінотипах, вручну складали з них заголовки. Обов’язкову офіційну інформацію ТАРС і РАТАУ із Києва нам диктували по радіо… Що ж до змісту періодичних видань, то тоді головними героями газетних матеріалів була людина праці. В сьогоднішніх газетах ця тема, на жаль, майже повністю відсутня. Ще кілька думок. Сьогодні журналісти невиправдано мало уваги приділяють дієвості газетних виступів. Не тішить мене і те, що окремі газети захопилися сенсаційними матеріалами, друкуванням упередженої інформації, в якій найпереконливішими «аргументами» служать фрази «ходять чутки», «подейкують», «сусідка розповідала». Як правило, найбільше подібних «шедеврів» знаходимо в пресі під час підготовки до виборів. Тоді свободу слова найчастіше плутають із вседозволеністю. В роки моєї роботи в газеті на такі публікації накладалася сувора заборона. – Дякую Вам за інтерв’ю. Шановний Людвигу Васильовичу! Панорамівці щиросердечно вітають Вас з наступаючим прекрасним ювілеєм. Міцного Вам здоров’я, душевного спокою й тепла, родинного благополуччя, сімейного затишку. Нехай Ваше життя буде багатим на радісні та світлі події. З ювіляром бесідував Василь Гарагонич Інтерв'ю опубліковано в газеті "Панорама" №52 (9768) від 21 грудня 2013 року.
Джерело: PMG.ua
Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Коментарі - 0