Віктор Петах: “Найголовнішою була думка – залишитися живим і повернутись додому”

Життя  19 лютого 2013 року, 14:29 730
Історію треба знати, щоб пам’ятати. 15 лютого – пам’ятний день вшанування учасників бойових дій на території інших держав. Саме цього дня 1989 року з Афганістану були виведені радянські війська, які протягом десяти років брали участь у війні на території цієї країни. Ось уже минуло 24 роки. А це означає, що впродовж цих років відгукується дана війна у серцях тих, чию долю «зрикошетила», чиє життя зачепила своїм чорним крилом. Цю війну, на якій побувало і 150 тисяч доблесних синів України, не викреслити й не викинути з пам’яті. Спогади про афганську «м’ясорубку» ятрять серця живих учасників, рідних і близьких. І як би не було важко згадувати ті події, афганці їх згадують. У першу чергу для того, щоб такого лиха не зазнали наступні покоління, щоб не стиралася історична пам’ять про жахливу війну, у якій довелося приймати участь і українцям. Вони виконували так званий інтернаціональний обов’язок. Хоча кому і чим вони були зобов’язані? Це питання сьогодні уже тільки риторичне. Жахливих втрат зазнала наша країна у цій війні: із 160 тисяч учасників 3432 українці не повернулись додому, 72 зникли безвісті, 505 молодих жінок стали вдовами, а сиротами – 711 дітей. Про сумні наслідки афганської війни ведемо розмову з її учасником, заступником голови Мукачівського міського Товариства воїнів-ветеранів Афганської війни «Шураві», нинішнім юрисконсультом міськрайонного Відділення фонду ССНВ Віктором Антоновичем Петахом. – Вікторе Антоновичу, напевно і на думку ніколи не спадало, що доведеться побувати на війні? – Дійсно не спадало, але виконання військового обов’язку для тодішньої молоді було почесним і відповідальним. Ми з гордістю йшли на військову службу, вважали себе справжніми патріотами. Мене було призвано в армію у вісімнадцять з половиною років. Шість місяців посиленого навчання, а потім – виконання інтернаціонального обов’язку. – Які функції довелося виконувати? – В Афганістані служив в окремому батальйоні охорони особливого призначення, був командиром відділення БТР. Наша військова частина дислокувалась неподалік Кабула. – З якими відзнаками завершили службу? – Отримав звання старшини запасу та нагороджений медаллю «За бойові заслуги». – Які думки роїлися у голові, беручи участь у бойових діях? – Найголовнішою була думка – залишитися живим і повернутись додому. Усі, хто побував у тому пеклі, над ким свистіли кулі і здіймалась свинцева курява, жили однією надією – вижити. У години відносного спокою згадувалось безтурботна юність, плани і надії на майбутнє. Але тривожна обстановка навіювала гіркі спогади, особливо тоді, коли доводилось прощатись з побратимами. – Як живеться нині нашим афганцям? – По-різному, але в більшості сутужно. Даються взнаки фізичні і психологічні перевантаження. У нашому місті діє товариство воїнів-ветеранів Афганської війни «Шураві». Головним завдання його є соціальний та правовий захист учасників бойових дій, матеріальна та моральна підтримка сімей загиблих і померлих. Влаштовуємо зустрічі ветеранів, щоб поспілкуватись чи вирішити наболілі проблеми. Дорожимо і дружбою, бо істинний смисл її по-справжньому відомий тільки воїнам-афганцям. – Які масові заходи проводить товариство? – Напередодні пам’ятних дат збираємося у пам’ятника воїнам-афганцям, тут проводяться мітинги, поминальні панахиди, відвідуємо могили своїх побратимів. – З позиції досвіду, пережитого і глибокого усвідомлення як Ви оцінюєте всю суть війни? – Звичайно, велику трагічну данину сплатили наші співвітчизники в цій війні. Але подвиги і героїзм синів і дочок України – безсмертний. Він проявлений при виконанні військового обов’язку, тому назавжди повинен увійти в історію України як жахлива трагедія. Це трагедія для сімей тих, хто не повернувся, для тих, хто повернувся скаліченим, і навіть для тих, хто пройшов війну живим і неушкодженим, бо і вони повернулися «іншими» людьми. Пережите на війні безслідно не проходить. – Від імені себе, Вікторе Антоновичу, та від керівництва товариства, які побажання хочете висловити? – Ніхто нині не заперечує, що афганці свої випробування витримали з гідністю, проявили героїзм і патріотизм, не зрадили військовій присязі і тому їхні вчинки – це подвиг. Тому для сучасної молоді їхній героїзм, мужність і честь повинні стати прикладом. Міська влада мала би використовувати цей арсенал для виховання і всіляко заохочувати наших героїв. А ще вважаю, що правдиві й достовірні відомості про війну в Афганістані потрібно включити у підручник з історії України, щоб наступні покоління знали про неї і могли давати реальні оцінки. І насамкінець головний урок: наша участь в афганській війні буде мати справжній сенс і виправдання тільки в одному випадку – якщо вона відверне інші війни. – Спасибі за змістовні відповіді – особливо за актуальні побажання. Василь Гарагонич, газета "Панорама"
Джерело: PMG.ua
Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Loading...
Коментарі - 0