Як рятували Чинадіївський замок "Сент-Міклош": історія Йосипа Бартоша

Близько десяти років тому життя відомого художника та композитора Йосипа Бартоша кардинально змінилася. Приїхавши одного разу в селище Чинадієво, що в 10 км від Мукачева, він побачив замок Сент-Міклош і вирішив у що б то не стало його відновити. Після довгої бюрократичної тяганини Бартош став першою людиною, які орендували замок в Україні.

Завдяки художнику і його дружині Тетяні унікальна фортеця XV століття стала відомою на всю країну. Ще пару років тому замок являв собою завалені сміттям руїни, тепер же тут не вичерпується потік туристів. 

Йосип Бартош проводить в Сент-Миклоші більшу частину свого часу. Журналістів художник зустрів біля входу в замок відразу після того, як провів екскурсію для групи угорських туристів.

В ексклюзивному інтерв’ю він розповів про головні проблеми архітектурної спадщини в Україні та європейській практиці збереження замків. А ще поділився історією своєї любові, яка найтіснішим чином пов’язана із замком Сент-Міклош.

– Йосип, як у вашому житті з’явився замок Сент-Міклош?

– У 1999 році відбувся перший міжнародний пленер, який я організував. Він проходив у санаторії неподалік від Чинадієво, де знаходиться замок. До мене приїхали друзі з різних країн світу. Ми гуляли по руїнах замку. Тут було повне запустіння і гори сміття. Але, незважаючи на це, виникла ідея проводити тут наші пленери. Звичайно, для цього місце треба було упорядкувати. Вирішили ризикнути. Написали заяву в сільраду, потім – в районну та обласну адміністрації. Протягом наступних двох років отримали типовий договір. При Ющенка в Україні був прийнятий закон про охорону культурної спадщини, і тоді наш договір був виконаний вже повністю згідно з цим законом.

– Якою була перша реакція оточуючих на вашу ідею відновити замок?

– Багато хто просто сміялися. Адже уявіть: до вас приходить художник з довгим волоссям і каже, що хоче орендувати замок, а потім відновити його. Та ще й збирається зробити там культурно-мистецький центр. Адже це зовсім не буденні речі. Не кожен день таке трапляється.

– Особливої підтримки місцева влада вам тоді не надали?

– Голова селищної ради – це єдина людина, хто в той момент був "за" і повірив в цю ідею. В райдержадміністрації поставилися до цього "ніяк". Знали, що нічого не вийде. Адже у той час не було законів – ні дозвільних, ні таких, що забороняють таку діяльність. В оренду нам дісталися руїни. Раніше це був склад для пального, а в момент передачі нам там не було нічого, крім руїн. Авторитетні комісії безапеляційно встановили: "75% аварійності".

– Як швидко замок дійшов до такого зруйнованого стану?

– Дуже швидко. З 1949 року тут були казарми. У 1985-му тут ще перебувала військова частина, через яку все і початок зруйнуються. Пізніше в замку влаштувалася автобаза. У день проїжджало повз по триста вантажівок. Коли ми сюди прийшли, то побачили, що даху не було. За щасливим випадком, автобаза розорилася.

Автобаза переходила з рук у руки, і в результаті дійшла до київських власників. І ось в Києві нам цю автобазу продали. З того моменту почався довгий процес переговорів, зборів жителів селища, обговорень. І я щасливий, що знайшов тут не тільки замок, але і свою дружину.

– Ви познайомилися з нею приблизно в той період, коли вирішили врятувати замок?

– Як-то мої друзі порадили запросити на пленер художницю з Чинадієво, Тетяну Петричко. Її творчість їм здалося дуже цікавим. Я і запросив. Це був перший пленер в її житті. Вона покликала мене до себе в гості, я приїхав. Потім став приходити частіше. Ми стали разом їздити у Словаччину, Угорщину, в інші країни. Два роки тому були на міжнародній виставці в Марокко – Тетяна там отримала грамоту. Тепер замок – це наше з нею загальне безумство. Адже нормальна людина не буде таким займатися.

– На Закарпатті не так мало замків. Чому ви вирішили відновлювати саме це історичне місце?

– Скажу вам правду: я не вибрав замок, а він вибрав мене. Я просто підпорядковувався поклику серця. Всім відомо, що люди мистецтва з головою не дружать. У них поводир іншого – їх серце. І у випадку з замком був якраз такий випадок. Я ні в чому не був упевнений, як і не впевнений зараз. Мене запитували: "Ну добре, а гроші в тебе є?". Грошей не було. Але я сказав, що будуть.

І вийшло так, що гроші з’явилися. Нехай не така сума, як хотілося б. А коли мені оголосили вартість робіт по відновленню даху, стало відразу зрозуміло, що це зробити просто нереально. Жодна людина в світі не вірив, що це буде. Не вірив і я сам. Але, тим не менш, наполегливо просив допомоги у різних інстанцій.

Міністерство охорони культурних пам’яток Угорщини виділив 1 млн угорських форинтів. Там погодилися дати нам гроші, але з умовою, що до цього вже буде виконаний якийсь обсяг робіт. Єдине, що у мене тоді було, – це старий австрійський комод. Продавши його, можна було розпочати роботу по ремонту даху.

– Ви його продали?

– Так, я його продав, і за рахунок цих грошей вдалося відремонтувати кілька квадратних метрів даху. Після цього гроші нам дали, але це була, як ви розумієте, крапля в морі. А потім нам пощастило. В Ужгороді якраз будувався новий готель, і його власник, мій добрий знайомий, зробив нам замовлення на створення картин, щоб прикрасити стіни. Ми тоді працювали цілий рік. За цей час написали безліч картин, переважно копії робіт старовинних майстрів. На виручені гроші відремонтували дах. Тепер нам треба суворо дотримуватися умов договору оренди замку.

– Яким умовам, наприклад?

Пам’ятку не можна використовувати не за призначенням. У нас була чітко визначена мета – створення культурно-мистецького центру і консервація замку, щоб він не руйнувався. Всі розуміли, що грошей на реставрацію немає. Звичайно, можна було робити різні комерційні проекти і за рахунок цього виживати. Але ми їх не робимо. Адже ми художники, а не комерсанти.

Зараз у нас є найунікальніша можливість показати відвідувачам вікна XV століття, середини XVI початку XVII століття.

– Відомі випадки, коли навіть у замках металопластиковые вікна ставили.

– Ось саме тому Юнеско і відмовляється від деяких історичних об’єктів. Адже це неприпустимо – встановлювати те, чого в замку раніше не було. Адже тоді втрачається мета відновлення пам’ятки. Якою буде ця мета тоді – показати новий сучасний палац, або відновити те, яким він був п’ять або сім століть тому? Чи, може, просто зробити гарну фасадну картинку? Але ж замки ніколи не були картинкою. Це були серйозні, в більшості своїй оборонні споруди. І при реконструкції ви навіть цвях у стінку не можете вбити, якщо його там не було в оригіналі.

– Хто повинен визначити, як реконструювати замок?

– Спеціальна комісія вивчає, повинен бути там цвях чи ні. Квадратним повинен бути його капелюшок або круглим. І якщо раптом вбили не той цвях, то відповідальність повинна бути дуже серйозна. А наявність в історичних будинках пластикових вікон говорить про те, що у нас немає ні юридичного, ні законодавчого захисту пам’яток. Кожен робить те, що хоче. І людям, повірте мені, набагато приємніше покласти руку на стіну XV століття, а не на стіну з євроремонтом, які і так є скрізь. Адже історичний оригінал – це своя аура, це своя атмосфера. Таку мету мають історичні клуби реконструкції: щоб люди поринули в минулі епохи і, можливо, задумалися про те, що ми сьогодні робимо не так. Адже саме на цьому ми будуємо день завтрашній, і наше майбутнє залежить від того, як ми чинимо тут і зараз.

– Який період історії замку будете відновлювати в майбутньому?

При будь-яких господарях які вікна стояли – це має велике значення. Кожен господар замку приходив і міняв все на свій розсуд. Деколи новий власник міг поміняти всю функціональність будівлі. До 1750 року це був бойовий замок. Навколо нього – маса бойових споруд на більш ніж шести гектарах землі. Досі ми знаходимо навколо замку бастіони, рови, паланки.

У певний момент високоповажний граф Шенборн взяв і зрівняв ці споруди з землею. Він зробив із замку палац: не хотів, щоб можливі загарбники використовували фортецю для військових цілей. Маленькі вікна, які тут до нього були, замінив на величезні. Тому зараз і йдуть суперечки, який же період життя замку відновлювати.

Період графської родини Перені або Шенборнів? А може, період княгині Ілони Зріні, або її сина? Або показати весь зріз історії замку? До нас приходить дуже багато людей. Бачимо, що їм цікаво, а що ні. Приміщення, в яких ми зробили ремонт, не завжди викликають інтерес. А ось із залів, де максимально збереглося все найдавніше, відвідувачів просто не витягнеш.

– Зараз багато історичних споруд в Україні руйнуються. Як зробити так, щоб випадки відновлення замків були не поодинокими, а масовими?

– За кордоном безліч історичних будівель ніколи не руйнувалися. Вони збереглися такими, якими й були. Бібліотека XV століття в Чехії зараз виглядає майже так само, як і незабаром після будівництва. Багато замків оминула війна. Ми ж самі руйнуємо свою культуру. На Закарпатті тринадцять замків, і тільки три з них мають дах.

У багатьох стіни розібрані, а поруч з замками – будинки, побудовані з того ж каменю. Чому? Тому що у нас не було такого поняття, як культурна спадщина. Все було державним, тобто нічиїм. Така тенденція зберігається останні 20-30 років.

При СРСР ще якиїсь юридичний захист цих будівель давали, розмістивши там щось своє – школу або клуб. Але таким чином вдавалося зберегти те, що зовні. А потім всі стали вирішувати гроші. Якщо і вирішують реконструювати, то роблять гарненьку картинку, яка з замком нічого спільного не має.

– Зараз ставлення до історичних місць та будівель в Україні змінюється на краще – чи ще ні?

– Змінюється, і дуже сильно. Особливо в останні кілька років. Все законсервувати і лишити, як є, – для Європи це стара практика, а нам це тільки приходить. І ось коли говоримо нашим відвідувачам, що краще не відбудовувати все заново, а залишити оригінальні стіни – 90% з нами погоджуються. І тільки невеликий відсоток людей хотіли б бачити тут щось заново збудована.

– На якій стадії зараз знаходиться реконструкція замку? Що вам вдалося зробити на цей момент?

Замок законсервований, далі не руйнується. Це завдання ми вже виконали. З 75% аварійності ми поліпшили показник до 50%. Тепер стоїть завдання не допустити руйнування інших замків. В Закарпатті Невицький або Довжанський замки не зовсім розсипалися. Середнянський разсипався, але півтори стіни ще залишилися.

Прикладом може послужити знову-таки Європа. У Греції в якомусь місті два стародавніх каменю збереглося, але, тим не менш, це вже охоронна зона. Подивитися ці два камені їдуть зі всього світу. Про те, що там було раніше, гіди можуть розповідати півдня. Звичайно, важлива інфраструктура навколо об’єкта, дороги.

– А що треба зробити на законодавчому рівні, щоб такі пам’ятки охоронялися, а не приходили в стан запустіння?

– Повинен бути, перш за все, контроль охоронних зон. Знаменитий дослідник стародавньої архітектури і герой України Іван Могитич ще в 1985 році зробив заміри охоронних зон. На той час була лише одна на всю країну така організація. В охороні історичних споруд були прийняті європейські стандарти, що дозволяють і забороняють.

Буде добре, якщо існуючі пам’ятки збережуть. А також виженуть з охоронних зон тих, кого там бути не повинно. Щоб ніхто не приймався доводити, що на території фортеці будуть піч бублики, а отримані від цього гроші підуть на відновлення замку. Не будуть йти. І щоб не було в замках ніяких готелів, якщо їх там не було історично. В Україні є такі замки, де дійсно були готельні кімнати. Це питання вже інше. Ось тоді кімнати, які дійсно надавали гостям замку триста років тому, можна відновити.Але після того, як буде зроблений музей і все інше.

– В Україні є замки, в яких раніше були кімнати для гостей, а тепер їх відновили?

– Наприклад, в Олеському замку у Львівській області частково відновлений ресторан, але тільки тому, що він існував завжди. Щось подібне, здається, було зроблено і у Вишневецькому замку.

– А в Європі замки найчастіше належать приватним особам?

– За кордоном власники замків зробили дуже просто. Віддали замок державі, а потім взяли його в оренду. Так вчинили, наприклад, і Шенборни. Держава за це їм дає повну юридичну охорону: ніхто більше не претендує на те, щоб щось там робити. Також дає дотацію – 60% від необхідного на утримання замку. Ще 20-30% дають банки – і для них це велика честь, до речі. А орендар просто стежить за розподілом коштів. Це успішний досвід Франції, Англії, Німеччини. Дуже рідко буває так, що замок просто взяли і купили.

– Але, тим не менш, є чимало оголошень про продаж замків Чехії, Іспанії. Причому стоять деякі з них не дуже дорого.

– Так, але там є одна деталь. Чому, ви думаєте, їх роками не купують? Тому що покупка – це найменша частина питання. За законом, після покупки власник повинен відновити замок. А це варто просто величезних грошей.

– Туристичні дивіденди могли б покрити ці витрати?

Могли б, але не покривають. Адже щоб показати замок туристу, треба спочатку як мінімум навести в ньому порядок, щоб люди не блукали навколо замку хащами з колючками – і не переступали через сміття. Як тільки господарі почнуть наводити порядок, вони зіткнуться з фінансовими труднощами. Замок готовий купити далеко не кожен бізнесмен, адже комерсанти націлені на отримання вигоди і доходів, часом дуже швидких. Тут так не вийде.

Інша справа – меценати. На таких людях тримається весь світ. Вони – ті ж бізнесмени, але при цьому мають розуміння, що деякі речі необхідні вкладення без отримання доходу. І, до речі, якщо б ви прийшли в замок два роки тому, то злякалися б і втекли. Зараз замок перебуває в такому стані, коли його можна сміливо показати людям. Як бачите, все це – реально і можливо.