Закарпатець Олександр Данилюк розповів про свою лікарську роботу в зоні АТО

Олександр Данилюк був єдиним хірургом у Дебальцівському оточенні (лютий 2015-го): рятував життя, стоячи навколішках у окопах, під невпинними обстрілами «Градів». Чоловік розповідає, що найскладнішим було робити сортування: оцінювати, кому операція дасть шанс на життя, а за кого боротися уже немає сенсу – під час ризикової операції пацієнт може померти і час, за який можна врятувати «легших», буде втрачено. 

Ще не минуло й року, як Саша повернувся на мирну територію. Але війна триває. І триває вона не лише на сході країни, але й у душах та серцях сотень тисяч українців. За цей час Олександра Данилюка удостоїли звання Народного Героя України, він дав десятки інтерв’ю та завершує роботу над книгою-спогадом про Дебальцеве.

Проте яке воно – життя на мирній території, коли твій світогляд уже кардинально змінився? 

– Як змінилося твоє життя після повернення додому?

— Зараз я вже не пам’ятаю емоцій. Пам’ятаю відчуття пустоти. Я не розумів, куди їду, не усвідомлював, що вже дембель. Фронт завершився для мене раптово, бо я інтегрувався у нього і тілом, і душею. Війна не закінчилася і радості від того, що їду додому, було мало. Перше бажання – кудись поїхати і абстрагуватися від усього.  Коли вийшов на роботу, то на першому ж чергуванні — множинні ножові поранення. Робота у невідкладній допомозі тут така ж, як і на війні, тільки характер поранень інший. Хоча й тут трапляються вогнепальні, наприклад, у хлопців з Правого сектора. Робота справді допомогла повернутися до життя, але завжди десь у голові є думка про те, що відбувається там.

– Ти займаєшся й волонтерською діяльністю. На що саме спрямовуєш сили?

– Ні, я лише сприяю волонтерам: координую медичне забезпечення, допомагаю мобілізованим і демобілізованим воїнам. Якщо це стосується медичної допомоги, то слідкую і повністю контролюю лікувальний процес. Допомагаю волонтерам, які колись допомагали мені: це збір, класифікація, сортування ліків, визначення, куди які ліки потрібні.

– Під час лікування одного з Героїв Івана Говбела ти фактично був головним волонтером: просив про допомогу, особисто лікував його, провідував навіть тоді, коли мав вихідний… Яка його доля зараз?

– Та ні, головним волонтером був народ України — я лише координував роботу. Це був інтенсивний місяць боротьби за життя. Ми прийняли його у критичному стані, лежачого, а з лікарні він вийшов своїми ногами. Зараз він добре почувається і навіть сам займається волонтерською діяльністю: координує роботу місцевих патріотів, сам організовує табори патріотичного вишколу, створили дитячий майданчик у себе в Ясіня – він повернувся до нормального життя. Завдячую народу України за те, що ми його повернули.

– Який рецепт лікування душі після АТО?

– Немає ідеального рецепту… Все індивідуально. Дехто мріяв повернутися з війни, і для нього це буде легше; хтось настільки інтегрувався у військовий процес, що повернення для нього буде дуже складним; ще комусь після втрати друзів, побратимів бачити радість і байдужість від ригідної маси дуже важко. Найскладніше тим, хто мав поранення чи став інвалідом. Бо всі вони скалічені психологічно. На жаль, абсолютно повернути більшість хлопців та інтегрувати їх у життя не вдасться. Війна нас змінила.

Особисто для мене головне було, щоб не заважали, не лізли в душу. А комусь навпаки – потрібно виговоритись. А ще дуже важливо, щоб сім’я не заважала контактувати із побратимами. Буває, що дружини намагаються обмежити спілкування, і це викликає контр-агресію, погіршує процес реабілітації. Найкраще для нас – перебувати в колективі тих людей, які нас розуміють. Перевірено: коли я потрапляю у колектив медичної роти (хоча нас, на жаль, об’єднують переважно сумні приводи), почуваюся, як риба у воді. Ми пережили те, що в житті навіть з найріднішими не переживали.

– Як вважаєш, наскільки допомагають реабілітації?

– Ми з одним волонтером-студентом УжНУ Василем Гвоздаком влаштували реабілітацію самостійно: з моїми найважчими пораненими вибралися в гори. Ці дві доби – одні з найприємніших, які у мене були після війни: природа, побратими, спільні думки, емоції, спільні прагнення і бачення – це дуже позитивно впливає на повернення до мирного життя. Ми всі були в різних підрозділах, мали різні бойові завдання, між собою навіть не були знайомі; єдине, що об’єднувало цих людей – я: їхній перший хірург. Ми ж знайомились у поході! Але дуже подружилися і спілкуємося надалі.

– Яке ставлення тут до бійців АТО?

– Важко дати однозначну відповідь. Скажу відверто: до нас у лікарню нерідко потрапляють "атошники" через зловживання алкоголем. Звісно, ставлення до них відповідне… Але завдання медиків не засуджувати, а допомогти! Бо тут ми під мирним небом, в тому числі завдяки їм!

Водії маршруток учасників бойових дій привітністю теж не зустрічають. Про повагу мова взагалі не йде. А от в інших містах навпаки. На жаль, це специфіка нашого краю: ми найдалі від війни, тому найменше робимо, щоб адаптація воїнів проходила правильно. Друзі з інших областей України завжди їздять на різні реабілітації – волонтери і держустанови не дають часу сумувати: походи, тренінги, курси, заняття, санаторії. І це попри те, що з війни вони повернулися рік тому.

Пам’ятаю, їхали зі Львова в Тернопіль із побратимами. І до нас підійшла жінка та віддала нам канапки, які приготувала для своєї подорожі.

– Як думаєш, якими можуть бути наслідки через недостатню увагу до осіб, які пройшли АТО?

– Подивіться на афганців. Причому наші хлопці боронять свою Батьківщину. А ставлення належного немає. У Києві в маршрутках можна зустріти написи: «У цій маршрутці учасники АТО перевозяться безкоштовно і з радістю», тоді як в Ужгороді ще й скоса дивляться, тому часто наші хлопці посвідченням не користуються.

–  А свої пільги використовуєш?

– Після того, як Ужгородська мерія виділила 12 мільйонів на компенсацію проїзду пільговиків, я почав принципово користуватися пільгами у маршрутках. І цим намагаюся подати приклад іншим, бо ці гроші вже виділені.

– Ти досить часто у роз’їздах. Подорожуєш?

– В основному, їжджу на конференції з хірургічної та військово-хірургічної справи, тобто на курси підвищення кваліфікації. Лікарям завжди треба вдосконалювати свої вміння та навички.

– Багато хто живе в очікуванні твоєї книги про Дебальцівське оточення. Чи можеш зробити якийсь анонс щодо цього?

– Це документальна автобіографічна повість, яка описує те, що я пережив на власній шкірі: тільки факти і тільки емоції. Книги я раніше не писав і не видавав. Вона не є повномасштабною розповіддю із багатьма точками зору, це не бестселер чи роман. Я дуже довго чекав на відгук історичного пацієнта Олександра Тарасюка — він був останнім, кого ми прооперували в Дебальцеві, – і книга символічно завершуватиметься його словами. Уже все майже готове до друку. Дуже важко насправді завершити роботу, бо щоразу я змушений переживати всі ті трагічні речі знову і знову. Я не знаю, чи хтось візьметься за друк того, що має такий відносно невеликий обсяг, але сподіваюся, що знайдеться видавництво, яке надрукує якісну книгу. Це некомерційний проект, я навіть не уявляю, у скільки це може обійтися і звідки взяти гроші… Я просто хочу, щоб люди мали ще одне бачення тих подій і знали цю історію.

– Чи змінилося для тебе щось після отримання премії «Народний Герой України»?

— У Фейсбуці у мене стало набагато більше друзів, дав кілька десятків нових інтерв’ю. Але, ти знаєш, змінилося дещо набагато важливіше: я познайомився з Народними Героями України –  неймовірними людьми. Мені за честь їх знати. Це батьки Народного Героя України Степана Чубенка – 16-річного хлопця із Донеччини, якого розстріляли за те, що він любить свою країну. Ірина Довгань – людина, фото знущань над якою облетіла весь світ. Альона Шевцова – жінка, яка кожні 2-3 доби ходить на гемодіаліз (штучна нирка), а між тим возить допомогу хлопцям на передову. Це Тарас Пономаренко, з яким ми в один день прийшли в армію, пройшли Дебальцево і разом їхали на вручення. Це купа людей! Вони неймовірні! Кожен з них справді достойний цього звання. Але першу і головну нагороду Народного Героя отримав народ України!

– Тебе впізнають?                            

– Іноді (сміється, — Авт.). Часто пацієнти кажуть, що мене десь бачили, щось читали. Після цього розумієш, що на тебе дивляться люди. Я щаслива людина, бо не акцентую увагу на тому, що про мене думають інші. Я роблю все на совість. Буває, що заходиш у маршрутку, на тебе дивляться і посміхаються. Буває, на курсах в іншому місті кажуть, що чули про мене.

– Ти б погодився на роботу в іншому місті чи в іншій країні?

– В іншій країні точно ні, але з радістю б поїхав на стажування. А ось щодо іншого міста… Мене повністю влаштовує моя робота — я не задоволений своєю зарплатнею. Дуже сподіваюся, що професія медика в Україні перестане бути з тих, що кинуті напризволяще, і робитиму все від мене залежне, щоб це змінити. Меншу зарплату мають тільки прибиральниці у держустановах і ті, хто має мінімальну…

– Які в тебе плани на найближче майбутнє?

– З’їздити в Хмельницький на представлення нових Народних Героїв – побратимів-медиків, на жаль, посмертно. Це Толік, Міша, Сергій – розстріляний екіпаж медиків на «трасі життя» Дебальцево-Бахмут (Артемівськ). Ще планую піти у відпустку і допомогти трохи фронту. Там потребують нашої допомоги завжди.