У Мукачеві проживає нащадок славетного гетьмана України

Життя  30 березня 2017 року, 09:24 Василь Гарагонич 2501

У місті над Латорицею біля підніжжя легендарного замку Паланок є вулиця, що носить ім’я графа фон Шенборна. Серед десятків будиночків один вирізняється химерною архітектурою: зовні нагадує фортецю з високою дерев’яною брамою, а всередині, піднявшись на другий поверх стрімкими сходами, немов опиняєшся на палубі океанського лайнера, звідки Мукачівський замок як на долоні простягнутої руки.

Оця «палуба» і слугує майстернею-студією її господарю – члену Національної спілки художників України Миколі Дзись-Войнаровському. Непідготовлені гості навіть не здогадуються, що вони потрапили до далекого родича гетьмана Івана Мазепи. А кого зацікавила ця інформація, радимо прочитати поему декабриста Кіндрата Рилєєва «Войнаровський» («И друг и родственник Мазепы! Я Войнаровский…») Та й розраховуючись десятигривневою купюрою, можете глянути на профіль гетьмана, де чимало схожих рис з Миколою Лазаровичем, – йдеться у статті газети «Панорама» в номері від 23 березня.

І хоча у жилах художника тече й дворянська кров, народився митець 12 березня 1944 року у місті Шепетівці на Хмельниччині у звичайній сім’ї. Батько загинув на війні, а син із мамою у 1946 р. переїхали у Мукачево, де ненька викладала українську мову у сьомій школі в Паланку. Оскільки хлопців у великій родині Войнаровських не було, мама попрохала сина зберегти це історичне прізвище. Що Микола Лазарович Дзись-Войнаровський з честю робить ось уже 73 роки.

Після сьомого класу пішов в Ужгородське училище прикладного мистецтва. І коли вирізав з колоди «Помираючого раба» Мікеланджело, на нього звернули увагу. Він був нетиповим учнем, адже захоплювався читанням класичної літератури, особливо французької, а улюбленим письменником був Віктор Гюго.

Зародки його бунтарського духу проявилися, коли, працюючи викладачем у Мукачівському ПТУ, яке готувало червонодеревників, він відпустив бороду, з якою не розлучається й досі.
Сірість провінційних буднів вбивала хлопця, і він відважився підкорювати столиці. Художньо-промислова академія імені Мухіної в Ленінграді «піддається» з першої спроби.

– Чому Ленінград? – запитує художник. – Бо це не лише колиска революції, а й мистецтва.

Навчаючись у «мухінці», наш земляк, а на той час у найпрестижнішому мистецькому виші Союзу він був єдиним із закарпатців, всотував усе почуте і побачене, зокрема захопився французькою теорією золотого перетину – співрозмірності у просторі, з якою були знайомі ще будівничі єгипетських пірамід. Саме там він усвідомив, що художник – це знання, відчуття, інтуїція, про це згодом казав в одному з інтерв’ю.

Мистецьке середовище Закарпаття, яке розмірено розвивалося від Бокшая до Кашшая, на жаль не зустріло молодого випускника «мухінки», який вже встиг виставитися у галереї британського Манчестера з розпростертими обіймами.

Усього добивався крок за кроком наполегливою працею, завжди маючи власну позицію і ніколи не чекаючи похвали. Благо, що у 70-х за партійного керівництва Олександра Чулея (дай, Боже, йому здоров’я!), Мукачево поступово перетворилося на мистецьку Мекку. У дворі римо-католицького костелу каплиця була пристосована у виставковий зал, де і пройшла на «ура» перша персональна виставка нашого героя. У 1987 р. нарешті «пробився» у спілку художників.

Двічі: у 2001 р. за твори «Чоловічий портрет» та «Роздуми» і в 2016 р. за ілюстрацію «Голова ангела» до біблійного циклу «Псалми Давида» Микола Дзись-Войнаровський став лауреатом обласної премії ім. Й.Бокшая та А.Ерделі.

«Мені кортить вловити невидиме – настрій, почуття», – мовить художник, якого веде серце, рука і Вища сила.

І хоча твори мукачівського митця з графської вулиці експонуються у Нью-Йоркському музеї українського живопису, коли ми зателефонували йому, маляр щиро здивувався: невже у наш час у нашій країні ще хтось цікавиться художниками та українським мистецтвом?

Джерело: PMG.ua
Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Коментарі - 0