Юрій Бідзіля: "Медіаосвіта – інструмент захисту суспільства від шкідливих наслідків медіавпливу"

*Медіаосвіта –  частина освітнього процесу, спрямована на формування в суспільстві медіа-культури, підготовку особистості до безпечної та ефективної взаємодії із сучасною системою масмедіа, включаючи як традиційні (друковані видання, радіо, кіно, телебачення), так і новітні медіа (інтернет, соціальні мережі, мобільна телефонія) з урахуванням розвитку інформаційно-комунікаційних технологій.

Впровадження медіаосвіти в Україні триває вже майже десятиріччя. За останні кілька років цей напрям набув сталого розвитку. Проте не в кожному навчальному закладі (школа, заклади професійної технічної освіти, ВНЗ) цю дисципліну інтегровано у навчальний процес.

Про завдання та проблеми медіаосвіти в України розповів доктор соціальних комунікацій, завідувач кафедри журналістики УжНУ Юрій Бідзіля.

– Як Ви гадаєте, чому в Україні останнім часом почали активно розвивати напрям медіаосвіти?

– Це достатньо складне питання, бо багато хто в Україні сприймає  медіаосвіту як здобуття фаху журналіста. Насправді, це не зовсім так, скоріше навпаки, – головні завдання медіаосвіти як навчальної дисципліни – навчити споживачів інформації розрізняти, котрі медійні матеріали є якісними, а які – ні, формувати в суспільстві медіакультуру та культуру споживання інформації, підготувати людину до умілої,  безпечної та ефективної взаємодії із сучасною системою мас-медіа, включаючи традиційні й новітні медіа з урахуванням активного розвитку модерних інформаційно-комунікаційних технологій. Причин жвавого інтересу до медіаосвіти та медіаграмотності є надзвичайно багато, згадаємо лише окремі з них. По-перше, в останні роки незмірна кількість інформації буквально штормом увійшла  в життя усіх людей, навіть тих, хто принципово не дивиться телевізор, не слухає радіо й не читає газети. Повідомлення потрапляють до них опосередковано, через інших людей. По-друге, у молодого покоління комунікаційне поле усе більше переміщується із реального життя у віртуальний простір, що, крім позитиву, несе в собі чимало небезпек, які часто-густо сприймаються як гра, котру при бажанні можна переграти.  По-третє, нерідко потік агресивної інформації спричинює деструктивні зміни не лише в поведінці та характері окремої людини, але й може викликати масові негативні явища, втрату межі між віртуальним та реальним світом, віртуальна агресія переноситься у справжнє життя. По-четверте, популярні в Інтернеті соціальні мережі стали не лише засобом спілкування, але й  джерелом розповсюдження негативної інформації, виникають небезпечні групи, серед яких суїцидальні («Сині кити», «Море китів», «f 57», «Тихий Дім», «Я в грі», «Дім китів», «Розбуди мене о 4.20»), кілерські, утаємничені, що займаються незаконним обігом зброї та наркотиків, дитячої еротики та порнографії,  фінансового шахрайства й викрадення персональних відомостей  тощо. Окремо можна говорити про цілу низку проблем, пов’язаних з інформаційною війною. Увесь комплекс цих та інших питань і спричинив необхідність активно розвивати медіаосвіту та медіаграмотність.

– Як Ви вважаєте, чи доцільно впроваджувати дисципліну «Медіаосвіта» у школах, професійно–технічних навчальних закладах, ВНЗ?

– Безсумнівно так, в багатьох країнах Європи це зроблено вже дуже давно. Так, у Великій Британії ще в 30–х рр. ХХ ст. почали цілеспрямовано розвивати медіаосвіту як інструмент захисту суспільства від шкідливих наслідків медіавпливу. Першу навчальну програму з медіаосвіти розробив канадський вчений Маршал Мак-Люен ще в 1959 році. А вже із 60–х років минулого століття цю дисципліну впроваджують у навчально-виховний процес  в Канаді, Німеччині, Великій Британії, Франції, США, пізніше у скандинавських країнах. Новий поштовх у розвиткові цього науково-освітнього напряму стався в 1973 році після спільного засідання ЮНЕСКО та Міжнародної ради з питань телебачення й радіо, коли в підсумкових документах термін «медіаосвіта» було розтлумачено як необхідний теоретико-практичний компонент навчального процесу. Щонайменше  за останні років десять-п’ятнадцять негативно-агресивна складова в інформаційно-комунікаційному полі України досягла таких масштабів, що «Медіаосвіта та медіаграмотність» як навчальна дисципліна мала бути уже давно впроваджені до навчальних процесів як загальноосвітніх шкіл, так й інших навчальних закладів. Про нагальну необхідність вирішення в Україні цієї проблеми свідчать і донедавна слабо керовані експансіоністські інформаційні потоки у вітчизняному медійному обширі, й інтернет-шахрайство, і виникнення суїцидальних підліткових груп в соціальних мережах, і, на жаль, загальна тенденція  ЗМІ до невиправданої сенсаційності. Затягування із впровадженням предмету «Медіаосвіта та медіаграмотність» у систему навчальних закладів може призвести до непоправних наслідків із викривленням інформаційно-масової свідомості суспільства. Через поширений у суспільстві стереотип, що українська молодь стрімко опановує та уміло користується новітніми інформаційними технологіями, ми забуваємо про темний бік цього явища. Інтернет-нетрі приховують у собі не лише оперативне, майже миттєве джерело знань та швидкий обмін повідомленнями, але  й містять багато деструктивного й шкідливого інформаційного сміття, що пролонговано може стати причиною викривлення інформаційно-масової свідомості та спотвореного розуміння світу. Саме тому, на нашу думку, «Медіаосвіта та медіаграмотність», з урахуванням вікових особливостей, повинні бути максимально впроваджені у навчальний процес від початкової школи й до вишу. Зрештою, в глобальному розумінні проблема медіаосвіти та медіаграмотності постає як складова національно-інформаційної безпеки держави.

– На Вашу думку, які напрями в медіаосвіті наразі потрібно розвивати в Україні найбільше?

– Якщо глянути глибше, то проблемами медіаосвіти науковці України цікавляться достатньо давно, – орієнтовно з другої половини 90–х років минулого століття, коли почали з’являтися перші ґрунтовні наукові розвідки вітчизняних дослідників не лише про позитивний, навчально-просвітницький та виховний бік, але й про патогенний, руйнівний вплив інформації, що негативно впливає на настрої, мораль, світогляд,  психіку читачів, слухачів та глядачів. З 2000-х років проблеми медіаосвіти та медіаграмотності почали активно обговорюватися ширше на круглих столах,  наукових семінарах, конференціях. А вже 2012 року Академія української преси видала перший підручник – «Медіаосвіта та медіаграмотність». Тому говорити про українську медіаосвіту як щось новітнє й зовсім модерне – не  зовсім точно. Однак в практичній площині цьому приділялося достатньо мало уваги. Зараз найбільш важливими напрямами в медіаосвіті є дослідження та навчання правильного поводження в умовах потенційних інформаційних ризиків. Серед них найбільш поширеними є контентні, що містять агресивну інформацію, картини насилля, порнографії, розпалювання релігійної та національної ворожнечі, комунікативні, коли спілкування з незнайомою людиною в Інтернеті може призвести  до кібербулінга (переслідування повідомленнями, віртуальний терор), кібергрумінга (входження в довіру дитини з метою використання її в сексуальних цілях або викрадення). Не менш важливими є ризики, що пов’язані з необдуманим висвітленням власної конфіденційної інформації, шпигунські та вірусні програми, за допомогою яких можуть викрадати персональні відомості тощо. 

– Яка роль та значення медіаосвіти в процесі професійної підготовки медійників?

– Медійники мусять розуміти, що інформація може нести в собі не тільки новину й бути не лише позитивною, але й патогенно впливати на споживачів. Тому журналіст зобов’язаний дотримуватися не лише балансу думок, але й балансу різнорідно зарядженої  інформації. Не менш важливо дотримуватися етичних норм, зокрема подаючи інформацію, яка стосується приватного життя людини, її національно-культурних традицій, віросповідання. Зрештою, у журналіста, як і в лікаря, повинно бути золоте правило – «не нашкодь».

– Побутує така думка, що для професії журналіста диплом про вищу освіту не потрібен. Як Ви ставитеся до таких тверджень?

– Справді, донедавна  журналістика була занадто вільною професією і кожен, хто мав дар чітко викладати факти, події міг претендувати на працю в медіагалузі. Однак, світ змінюється, а відповідно міняються й вимоги до цього фаху.  Сьогодні редакції мас-медіа хочуть мати в особі випускника не лише ерудовану особу, але й журналіста-багатостаночника, який має навички працювати в друкованих та електронних ЗМІ, уміє вести інтернет-сторінку, розуміється на фотосправі та відеозйомці. Мало того, що нині для успішної роботи в медіа потрібна добра журналістська підготовка, випускник мусить бути свідомий того, що для подальшого кар’єрного росту мусить  уже, працюючи цілеспрямовано, займатися своїм професійним самовдосконаленням. На жаль, в останні роки в Україні журналістикою часто прикриваються не фахові медійники, а інформаційні розбіяки, таке маю змогу спостерігати, працюючи в Комісії з журналістської етики. Гадаю, що в перспективі попит на випускників з якісною медійною підготовкою буде тільки зростати. Фах журналіста стає не лише набагато цікавішим, але й складнішим, ніж був кілька десятків років тому. Впевнений, що удосконалення медійного простору держави чимдалі потребуватиме якісної професійної освіти журналіста, а запровадження єдиної картки журналіста дасть змогу підвищити фахові та етичні стандарти й викорінити із ЗМІ медійну джинсу та інформаційне кілерство.

Матеріал підготовлено в межах проекту "Українська регіональна платформа громадських ініціатив" за фінансової підтримки Європейського Союзу в Україні.