Львівська журналістка розповіла про враження від закарпатського села, у якому жителі не говорять українською

Щойно я потрапила в село Попово Берегівського району Закарпатської області, як телефон задзеленчав — прийшло повідомлення: «Вітаємо в Угорщині!» Дивуюсь — та ж як в Угорщині, як то українські землі?!   

Іду вулицею — а люди, як прийнято в маленьких містечках та селищах, вітаються. Чи то «Ціа», чи «Сіа» – не розберу. Відповідаю на їх угорський «привіт» голосним «Дай Боже щастя!», а попівці дивляться на мене здивовано та й кліпають очима, ніби вперше таке вітання чують.

Бейло Нодь, землевпорядник Попівської сільської ради, пояснює мені: «У нашому селі понад 800 жителів. Але тих, хто знає й розуміє українську, можна на пальцях рук перелічити».

Біля сільської ради, як і біля школи та інших державних установ, поруч майорять два прапори — український та угорський. Богослужіння в місцевій реформаторській церкві проводиться угорською, навчання в школі та в дитсадку — теж. Українську в школах вчать, але нарівні з англійською, як іноземну.

«Після закінчення середньої школи учні вступають в угорські університети, а дехто — в німецькі, – розповідає Єва Горват, секретар сільської ради сусіднього села Шом. – В українські не йдуть, бо їм важко скласти ЗНО з української мови нарівні з українцями. Я мама школяра, і бачу, що одного-двох уроків з української мови та літератури недостатньо для високого бала, ще й практики зовсім нема. Між собою та вдома зі своїми сім’ями усі спілкуються угорською. 90% населення нашого села — угорці. Українські сім’ї заселились лише в 2002 році після повені».

У Шомі і церква, і школа, і дитсадок – все угорською. Та до Шомівської сільської ради належить ще одне село – Каштаново, де проживає понад 270 українців, ходять до храму УПЦ Київського Патріархату. З українських навчальних закладів є лише початкова школа…

При вступі в угорські виші місцеві легко складають вступні екзамени й навіть проходять за рейтингом на бюджетну форму навчання, отримують стипендію. Ці слова підтверджує й Бейло Нодь із села Попове. Додає: діти навчаються по всій Європі, а також їдуть на заробітки, аж до Англії. Щоправда, є й такі, що по закінченні середньої школи залишаються працювати у рідному селі.

Угорські закарпатці переїжджати з українських етнічних земель за кордон не збираються. Та й навіщо? Їм і тут добре. Їх ніхто не утискає, не забороняє їхню мову, релігію, звичаї та традиції. Живуть собі, наче в Бога за пазухою, ще й угорський уряд всіляко їх підтримує. Золота табличка при вході в Попівську сільську раду сповіщає: «Модернізацію будівлі здійснено за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Угорщини у 2012 році». Місцевим підприємцям тут угорці дають кошти для розвитку свого бізнесу. Така допомога сягає 200 тисяч гривень. Одна з умов договору — укладач повинен прожити на території Закарпаття не менше як п’ять років. Тож угорський уряд активно розвиває українські села з угорським населенням, наче свої.

…Мені було трохи дивно і, водночас, приємно бачити, як угорська влада піклується про своїх громадян, не залежно від того, де вони живуть. Але чи є на цих землях українська влада? Після поїздок цими землями у мене на це питання немає ствердної відповіді.