Коли професія – це покликання душі

Про те, що випускниця Микулинецької середньої школи, що на Тернопільщині, неодноразова переможниця літературних конкурсів, розумниця й красуня Ольга Олійник стане вчителькою, її однокласники знали чи не з того моменту, як їх почала навчати рідній мові й літературі М.С.Громик. У Марії Сергіївни що не урок, то якесь дивовижне дійство. – заняття – не заняття, вчителька не з учнями, а зі своїми однодумцями. Усі розуміли вчительку, а вона – учнів. Вони разом створювали єдиний гармонійний оркестр. Марія Сергіївна, мов іскорка, запалювала весь колектив надихала, заохочувала. (Зона була надзвичайно відповідальна, зібрана, вимоглива, надійна... Саме такою вчителькою Ользі Олійник і мріялося стати. Тому з атестатом зрілості й материнсько-батьківським благословенням подалася в Чернівецький національний університет. Документи подала на філологічний факультет. Вступила легко, вчилася добре. Була активісткою всіляких літературних вечорів. Тут на студентському вечорі відпочинку потрапила в око майбутньому історику Валерію Чеховському. Юнацьке кохання було взаємним, міцним. І ось уже понад три десятки років подружжя у мирі та злагоді долає спільну життєву дорогу. У 1979 році в школах Мукачева, чи в найближчих селах району місце для українських філологів було таким дефіцитним як і посада бармена у пив барі. А привченій змалечку до роботи Ользі, в якості невістки-домогосподарки в хаті батьків чоловіка, й дня не хотілося бути. Влаштувалася коректором у міськрайонній газеті «Прапор перемоги», де вже не один рік трудилася такий же філолог М.В.Лендєл. Наставницею обом була коректор з чвертьвіковим досвідом Л.Ю.Синиченко. До новенької коректорки придивлялися журналісти, оцінювало начальство. А вона, сповнена вчительських начал, дивовижної тактовності, але не позбавлена почуття власної гідності, не могла позволити собі ані панібратства з журналістами, ані підвищених тонів з початкуючими авторами. А ті, громадські кореспонденти до крайнощів самолюбиві, амбітні терпіти не могли «хірургічного втручання» редакторського пера у вистраждане ними, і, як на їх думку, найталановитіше, найактуальніше і найпотрібніше суспільству творіння. Та після розмови в коректорській з О.С.Чеховською більшість не поспішала йти до редактора доказувати «свою геніальність». Був у Ольги Степанівни й свій підхід до нас, журналістів зі стажем. Вона дуже спокійно, тактовно переконувала, зроняючи найінтелігентнішу фразу, коли можна б і не вдаватися до шляхетності, а вона так спокійно – «на мою думку в тексті обов’язково треба зробити правку, бо щось тут я не можу зрозуміти». Від цих слів навіть такі «корифеї» як поліглот Д.С.Вінер здавалися без бою. Початкуючим же колегам-журналістам Ольга Степанівна терпляче, як справжня вчителька пояснювала як правильно будувати речення, як підібрати синонім, що не повторить змісту матеріалу. Були в О.С.Чеховської й учні – вдумливі й вітряні, уважні й недуже. Та з усіма вона охоче ділилася професійними секретами. Виховувала молодих особистим прикладом, ненав’язливо показуючи високий професіоналізм, такої ж міри відповідальність, акуратність, вражаючу посидючість, ретельність, старанність... Відповідальна робота – понад усе. Таке зветься жертовністю. Робота коректора зовсім не здавалася їй нудною. Навпаки, цікавою, хоч і дуже відповідальною, адже не кожному випаде дізнатися про новини, кореспонденції з місць, дописи, статті відомих авторів сьогодні, коли інші прочитають те завтра. Був і важкий, буквально каторжний труд, коли доводилося «виловлювати» помилки, правити день і ніч, коли ламалася в друкарні техніка, підводив схильний до міцних напоїв людський фактор в особі лінотипіста, коли метранпаж Йосип Саморяй погрожував кинути все й звільнитись, якщо «Ольга Степановна найдет еще хоть одну маленькую ошибку». А вона знаходила, і не одну. І відступала тільки тоді, коли все вивірила. Можна собі тільки уявити скільки за час роботи в редакції нею було вичитано полос, виправлено помилок, скільки разів не дала піти в світ хибі. Дітей бачила рідко, додому приходила часом далеко за північ. Скупий на похвалу тогочасний заступник редактора В.М.Греба, після важкої в друкарні ночі, взявши вранці в руки свіженький номер «прапорця», над яким нависала реальна загроза зриву, сказав: «Ви, Ольго Степанівно, могли б стати надійною опорою в обласних і навіть республіканських газетах. Сьогоднішній номер вийшов на вісімдесят, ні, дев’яносто відсотків завдяки вашим старанням. Спасибі вам від усього колективу!». А старійшина журналістського загалу краю М.М.Дашковський, бачачи як почервоніла від тих слів Ольга Степанівна, додав, що це ще не найвища оцінка, яку вона заслужила. А таких випадків за час її роботи в редакції – десятки. Загалом Бог посилав на її життєвому шляху багато добрих людей. Правда, не був без роботи й чорт. Мабуть, не треба ламати голову з’ясовуючи звідки в Ольги Степанівни рясно проростають найкращі риси людського характеру – доброта, справедливість, всевміння, багатознаючість, об’єктивність... То їй, брату Івану, сестрі Марійці передалося від дуже порядних, працьовитих, боголюбивих батьків – Степана й Стефанії Олійників. І з своїми-дітьми – донькою Наталею, сином Романом, невісткою Галиною, зятем Андрієм душевно ділиться тим, чим тільки у зрілому віці буваєш багатим – життєвим досвідом. «їм те згодиться, бо не знає людина наперед, що їй ще на віку написано». Ми любимо, поважаємо О.С.Чеховську за доброту і сердечність, за вміння швидко і напрочуд елегантно, по-вчительськи талановито, залагоджувати спірні питання, переключати гострі теми на спокійні, толерантні. Оцінюючи роботу в редакції вона, як і личить справжній християнці, каже: – З самого початку моєї трудової біографії переконалася, що світ багатий на добро і треба тільки уміти своєчасно те побачити. А ще простити кривдників. Мені таланило на добрих людей. Не буду перелічувать усіх – місця в газеті не вистачить. Саме вони допомогли мені відкрити буденну таїну буття: виявляється, щастя складається із щоденних миттєвостей радості. Головне - не оминути їх байдуже... Щороку, у день найвищого володарювання золотої осені в домі О.С. Чеховської тісно від гостей. Обнімає-цілує бабусю її ясне сонечко – онук Данилко. По-материнськи вдячні слова невісточці виголошує чоловікова матуся – заслужена вчителька-орденоносець Р.В.Хащинська. Вітають діти. Обов’язково проголошується вдячна молитва до Бога, і лунає традиційне «Многая літ!». Що ще треба в такі хвилини для щастя? Це і є те справжнє щастя про яке в зоряній молодості й не мріялося. З обличчя ювілярки час не стер квітучої вроди, вона все ще гарна, чарівна, дуже мила, з доброю поставою, мудрою посмішкою, дотепним, вигостреним метким розумом і гострим язичком, словом. У домі Ольги Степанівни й Валерія Станіславовича скрізь зразковий порядок і всюди книги. Тут люблять і знаються на літературі, невмирущому українському літературному слові Рильського й Гончара, Тичини й Сосюри, Коцюбинського і Франка, Шевченка й Лесі Українки... А справи готує хазяйка – пальчики оближеш. І дім спорудили – задивишся. У О.Чеховської прекрасний ювілей. Скажімо їй найтепліші, найщиріші вдячні слова – вона на це заслуговує, як заслуговує і найкращі, найвишуканіше квіти. Багато, багато. Хай не вистачить у неї посуду під букети. Ми, прапороносці-панорамівці щасливі тим, що вона пліч-о-пліч з нами трудилася, надійно захищала сторінки міськрайонки від проникнення на них помилок. Поряд з нею нам велося добре, а сьогодні ведеться хороше родині, друзям... Бо її душа і в газеті, і з. тими, хто її оточує – приязна, людина і світла... Спасибі вам, Ольго Степанівно, за товариську вдачу, за доброту, якої ви не розгубили ні краплі. Це найцінніша вартість людська. Залишайтеся такою ж самовідданою, з Божою допомогою, християнкою, якою ви є з дитинства. Міцного здоров’я бажаємо щиро, бадьорого вам настрою, творчого натхнення. Хай завжди сонечко у вас буде у серці і в хаті, ще многая і благая літ! Михайло Бейреш