Відомий політичний діяч, родом із Закарпаття

У Мукачеві, цьому чудовому древньому місті над Латорицею, відбулося становлення самостійного життя, сформувався самовідданий бійцівський характер вірного сина трудового народу Івана Івановича Миговича.

Статтю про відомого політичного і партійного діяча, вченого і публіциста Івана Івановича Миговича, якому 17 вересня виповнилося 75 років, почну з невеликого ліричного відступу. Напевно, кожному студенту запам’ятався такий досить непростий навчальний предмет, як філософія – система ідей, поглядів на світ і на місце в ньому людини, наука про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства і мислення.

Мені, як випускнику факультету журналістики Львівського державного університету імені Івана Франка, з категорій цієї прекрасної науки мудреців і мислителів назавжди запам’яталося відоме положення про єдність і боротьбу протилежностей. А ще дивна легенда про так званий філософський камінь – чудову річ, яка, за поданням середньовічних алхіміків, нібито може перетворювати прості метали в дорогоцінні – золото і срібло. На жаль, насправді в природі такий камінь не існує.

Але і в наш час кожна людина поволі, крок за кроком, шукає для себе цей чарівний камінь-самоцвіт, який, в кінцевому рахунку, визначає її реальне життя і діяльність. На мою думку, такий «філософський камінь» знайшов у свій час Іван Іванович Мигович – ваш земляк, доктор філософських наук, професор, народний депутат України третього і четвертого скликань, секретар ЦК Компартії України, директор Інституту проблем соціалізму.

Для нього, хлопця з бідної селянської родини з невеликого гористого села Мала Мартинка Свалявського району на Закарпатті, ці пошуки були надзвичайно складними. Правда, після звільнення Радянською армією краю русинів від фашистських окупантів і входження його згідно народного волевиявлення в 1945 році до складу Радянської України перед трудовим народом відкрилися широкі і світлі дороги до омріяного щастя.

І Іван уже тоді, з юних років, після важкої хвороби і ранньої смерті батька-фронтовика, на прикладі досвіду старшого покоління і свого власного, глибоко усвідомив, що Радянська влада розкрила перед кожною людиною казкову квітку чудодійної папороті, той чарівний «філософський камінь», ім’я якому – праця, відзначена наполегливістю, умінням і відповідальністю характеру. Досягти цього за радянських часів можна було без високих протекцій і знайомств, виключно своїми здібностями і щоденною працею.

Вступаючи в комсомол, студент Мукачівського технікуму Іван Мигович попросив у бібліотеці книгу Карла Маркса і Фрідріха Енгельса «Маніфест Комуністичної партії». Звичайно, важко було 14-річному підлітку, дитині війни, відразу все зрозуміти, але з тих пір за ним на все життя закріпилося почесне звання «марксист». Згодом цей програмний документ наукового комунізму став для нього настільною книгою, розкрив йому основи марксистського вчення, дав ясні і чіткі відповіді на багато життєвих питань. До речі, за його ініціативою ЦК КПУ в 2012 році видав масовим тиражем книгу «Маніфест Комуністичної партії» і майбутнє України», яка користується широким попитом серед читачів, особливо серед студентства.

У молоді роки Іван Мигович працював колгоспним бригадиром, завідуючим відділом редакції районної газети, інструктором Закарпатського обкому комсомолу. Три роки служив в армії, був відмінником бойової та політичної підготовки, інструктором політвідділу з’єднання по комсомольській роботі. Потім знову в рідному обкомі комсомолу – заступником завідувача відділом пропаганди і культурно-масової роботи. У березні 1969 року переведений на роботу в ЦК комсомолу України – інструктором, потім керівником лекторської групи, заступником завідувача відділом. Без відриву від основної роботи закінчив Львівський поліграфічний інститут імені Івана Федорова.

З квітня 1971 року Івана Мигович – на відповідальній партійній роботі. У Київському обкомі партії був лектором, керівником лекторської групи, заступником завідувача відділом пропаганди і агітації. У січні 1979 року його затверджено керівником сектору пропаганди, а потім помічником секретаря по ідеології Центрального Комітету Компартії України. З березня 1987 року працює в апараті ЦК КПРС – консультантом, завідувачем сектором ідеологічного відділу.

Як і багато інших партійних працівників, Іван Іванович чимало зробив для розвитку рідної країни, зміцнення братерської дружби радянських народів-братів. Разом з тим він бачив, що в суспільстві, яке навіть у важких умовах показувало повну життєздатність і високу ефективність, назрівали небезпечні негативні тенденції. Партійні комітети нерідко відривалися від злободенних питань життя населення, знижувалась безпосередня участь трудящих в управлінні державою, на кожній дільниці створювалися штучні проблеми, люди відчували брак багатьох продуктів, товарів першої необхідності, ліків і послуг; провокаційний характер набула боротьба з алкоголізмом.

Свого часу він з надією сприйняв горбачовську перебудову, вважав, що її мета – підвищувати авторитет і роль Комуністичної партії, зміцнювати радянську державу, розвивати зв’язки партії з трудящими масами, позбавлятися від всього віджилого і наносного. Однак у процесі «перебудови» справи в економіці країни з кожним днем ​​йшли все гірше і гірше, відбувалося лавиноподібне зростання грошової маси, посилювалася інфляція, що призвело до дезорганізації споживчого ринку, наростання протестних настроїв, чим скористалися антисоціалістичні сили, в ряді місць відроджувалися націоналістичні ідеї.

Робота в апараті ЦК КПРС, службові поїздки Миговича в різні регіони неосяжної радянської країни все більше переконували його, що в центральному ядрі партії, в республіканських владних структурах, у місцевих партійних, радянських, профспілкових, комсомольських і господарських організаціях виявилося значне число кар’єристів, політичних перевертнів, націонал-сепаратистів. Йому довелося працювати під прямим керівництвом «виконроба» перебудови Яковлєва, і він бачив приховані потуги Горбачова, Шеварднадзе і їх поплічників, які поступово і цілеспрямовано руйнували Комуністичну партію і Радянський Союз, що врешті-решт призвело в серпні - грудні 1991 року до заборони КПРС і розвалу першої в світі соціалістичної держави робітників і селян.

У цих складних політичних умовах Іван Іванович у травні 1990 року повертається на Закарпаття. Комуністи обрали його другим секретарем обкому партії. Разом з колегами він наполегливо працював над забезпеченням виконання планових завдань розвитку народного господарства, над збереженням стабільної політичної і соціально-економічної обстановки в цьому прикордонному і багатонаціональному регіоні для підвищення культури і добробуту трудящих.

Страшним ударом для нього, як і для всіх переконаних комуністів, стала протизаконна заборона Компартії України в серпні 1991 року. Але він не розчарувався в обраних ще в молодості життєвих орієнтирах, продовжував суспільно-політичну діяльність, активно включився у відновлення Закарпатської обласної парторганізації, яка стала бойовим і надійним загоном відродженої в 1993 році Компартії України, яку очолив Петро Миколайович Симоненко. Незабаром Івана Івановича обирають першим секретарем обкому партії. Всі сили і енергію він направляє на організаційне та ідейно-політичне зміцнення партійних рядів, підвищення бойовитості і авторитету комуністів.

У 1998 році Іван Іванович Мигович обраний народним депутатом України третього, а в 2002 році – четвертого скликання. Він був членом фракції комуністів, очолював підкомітет Комітету з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин. На його рахунку десятки законопроектів, полум’яні виступи з парламентської трибуни, понад 600 депутатських запитів і звернень, газетні статті та інтерв’ю, різнобічна практична допомога виборцям в окрузі ... Така ділова і плідна активність, багатогранна ініціатива і результативна діяльність притаманні далеко не кожному депутату.

Важливо відзначити, що свою парламентську роботу він глибоко і всебічно проаналізував і узагальнив у книзі «Захищаючи права закарпатців», що вийшла в Ужгороді в 2007 році. Зібрані в ній матеріали наочно показують постійну готовність народного обранця допомогти кожній людині. Значне місце відведено захисту політичних і соціально-економічних інтересів, прав і свобод українців, русинів та росіян, євреїв, румунів і ромів, угорців, словаків і німців, інших представників поліетнічного, інтернаціонального, конфесійного краю.

Все життя Іван Іванович наполегливо продовжує вчитися і займатися науково-педагогічною творчістю. Незважаючи на насичену політичну діяльність, він без відриву від основної роботи в 1973 році в Київському університеті імені Тараса Шевченка захистив кандидатську дисертацію, а в 1987 році в Академії суспільних наук в Москві – докторську, став доцентом, потім професором. За сумісництвом працював у Київському педагогічному інституті, в Ужгородському національному університеті, в Києво-Могилянській академії, був членом спеціалізованої Вченої ради з політичних наук при Інституті держави і права імені Корецького Національної академії наук України.

Багаторічна наукова діяльність Івана Івановича – це понад 60 книг і брошур, 350 наукових публікацій, захист під його керівництвом і офіційному опонуванні 16 докторських і кандидатських дисертацій. Великою популярністю серед студентів користуються створені ним навчальні посібники «Основи соціології», «Теоретичні засади соціальної роботи», книги «Закарпаття: на зламі епох», «Закарпатський соціум: Виклики і випробування», «Марксизм для всіх», «Свобода Совісті: українські реалії»,«Світочі і фарисеї», «Русини в Україні», «Сила творча, інтернаціональна »та інші. У своїх дослідженнях автор піднімає широке коло проблем соціальної філософії, культурології, свободи слова і релігійних переконань, політології та інших напрямків.

За пропозицією лідера комуністів Петра Симоненка на початку 2012 року при ЦК Компартії України створено Інститут проблем соціалізму, і його було доручено очолювати професору Миговичу. Головний напрямок діяльності інституту – дослідження реального стану проблем, тенденцій і перспектив розвитку соціалізму в сучасних умовах. Вже побачили світ об’ємна монографія «Соціалізм ХХІ століття» та інші актуальні публікації. Співробітники та консультанти інституту предметно включилися в просвітницьку та інформаційно-агітаційну діяльність серед населення, виступають у засобах масової інформації, надають науково-методичну допомогу партійним кадрам і активу.

Нещодавно вийшла нова книга Івана Миговича «За праведну справу» (К., ВГО «Інтелігенція України за соціалізм», 2017, 470 с.). Це надзвичайно солідна праця. Увагу читачів привертає стаття «Про партійну роботу в складних суспільно-політичних умовах країни». Автор нагадує, що після антиконституційного державного перевороту і заборони Компартії України в серпні 1991 року КПУ після наполегливої і цілеспрямованої боротьби була відроджена і легалізована в 1993 році. Долаючи серйозні труднощі, партія пройшла напружені етапи становлення і розвитку, стала впливовою політичною силою, яка має підтримку виборців, парламентську фракцію, власну кадрову, інформаційну та матеріально-технічну базу.

На жаль, в останні роки в діяльності партії намітилися негативні тенденції. Серед багатьох членів КПУ проявилися абсолютизація парламентської діяльності, завищені очікування від ліберально-буржуазної демократії, з’явилися ілюзії соціал-реформаторського типу, конформізм і ділячество. Окремим місцевим партійним керівникам притаманні ідеологічна нерозбірливість, споживчі настрої. Значне омолодження складу партії за рахунок покоління, яке виросло в період реставрації капіталізму, призвело до зниження ідейно-теоретичного рівня партійних рядів. Ці та інші чинники помітно послабили згуртованість і бойовитість партійних організацій.

Особливо посилилися негативні тенденції в партійному середовищі в умовах державного перевороту в лютому 2014 року і подальшої антикомуністичної істерії, що призвело до спроб заборони Компартії. На жаль, це викликало серед значної частини комуністів певну розгубленість, пасивність і навіть зраду, з лав КПУ вийшли кілька тисяч людей. У зв’язку з цим автор пропонує рішуче змінити акценти в тактиці і організації партійної роботи. Зокрема, необхідно здійснювати конкретні заходи в ідейно-політичному плані, в економічній сфері, в моральних і міжпартійних стосунках. Це повинно підвищити авторитет, роль і місце партії як захисника корінних інтересів трудящих.

Зрозуміло, що напружене життя і самовіддана діяльність виховали в особі Івана Івановича Миговича стійку людину з багатими знаннями, досвідом і контактами, універсальними інтересами. Закладені в юності в його душу зерна правди і добра, прагнення до справедливості, пошуки «філософського каменя» – все це результат наполегливої ​​багаторічної праці, що принесло йому успіхи і повагу в суспільстві. І назавжди в його пам’яті збереглися яскраві сторінки далекого минулого – чудове древнє місто Мукачево над Латорицею, рідний технікум, який нині став аграрним коледжем і залишається сучасною кузнею кадрів, замок «Паланок», який є однією з п’ятьох фортець Європи, які ніколи не були взяті штурмом. І назавжди ввійшли в його пам’ять працьовиті, доброзичливі місцеві люди. Саме там, в середовищі трудящих мас, відбулося становлення його самостійного життя, сформувався його бійцівський характер.

Комуніст Іван Іванович Мигович, відзначив у грудні 2016 року 55-річчя перебування в партії, бере активну участь у суспільно-політичному житті. Він секретар ЦК Компартії України, дійсний член Української академії політичних наук, вчений секретар правління Всеукраїнської громадської організації «Інтелігенція за соціалізм», член президії Антифашистського комітету, є членом Слов’янського комітету, Соціологічної асоціації, Національної спілки журналістів, редколегій низки наукових видань.

Якщо говорити про людські якості Івана Івановича, то це щирий, чуйний товариш, завжди готовий прийти на допомогу кожному. І в той же час він принциповий у своїх поглядах, вірний ідеям марксизму-ленінізму і праведній справі, якій служить усе своє життя. Політичні погляди Миговича підтримує його сім’я – улюблена дружина Магдалина Михайлівна, донька Віра й син Мирослав, онуки Андрій, Іван та Софійка.

Іван Іванович Мигович удостоєний державних і церковних нагород, премії імені В.І.Леніна ЦК Компартії України й іншими заслуженими відзнаками. Природно, він пишається ними, але найбільше цінує слова подяки від тисяч простих людей, виборців, яким так чи інакше допомагає в житті.

Від щирого серця вітаємо шановного Івана Івановича Миговича із славним ювілеєм, бажаємо йому міцного здоров’я і родинного затишку. Будемо сподіватися, що він ще порадує нас своїми новими досягненнями та успіхами.

Іван Гаврилишин, державний службовець третього рангу, член Національної спілки журналістів України