Історія Ракошинського Свято-Покровського монастиря, про яку знають лише вірники та самі жителі монастиря

Історія Ракошинського Свято-Покровського чоловічого монастиря вже налічує довгих 95 років. Про це святе місце можна розповідати багато історій. Та є одна історія, про яку знають лише вірники та самі жителі монастиря.

Йдеться про дзвіницю монастиря, в якій серед майже десятка маленьких і великих дзвонів є один – найбільший і найстаріший, який пережив і роки відродження православ’я на Закарпатті, і часи радянського атеїзму. Нині він щосуботи, щонеділі та у великі свята кличе паломників на спільну молитву, – йдеться у статті газети «Панорама».

У післявоєнні часи майже усі закарпатські храми, можна так висловитись, були «німими». Церковні дзвони реквізовувались на потреби війни. Простіше кажучи, під час Першої світової війни їх вивозили на ливарні, розбивали і переплавляли на гармати і набої. Саме це і послужило створенню різноманітних ливарень. Однією з них була і відома на той час Ужгородська фабрика дзвонів «Акорд». Варто зазначити, що лише за перші 8 місяців своєї роботи ця фабрика відлила 68 дзвонів. Саме тут, на фабриці «Акорд», для новоствореного отцем Всеволодом Коломацьким монастиря і був відлитий дзвін.

Надпис на кожному дзвоні був різний: цитати з Біблії, імена благодійників тощо. Та на цьому дзвоні зазначено, що він був куплений 28 грудня 1929 року. На ньому були відлиті й імена благодійників, пожертвування яких пішли на купівлю дзвону. Серед них й ім’я тодішнього губернатора Підкарпатської Русі Антона Бескида, за сприяння якого і був відлитий дзвін. Також до цього подарунку для монастиря у той час долучились старости Ракошина тих часів Василій Товтин, Іван Деркач та інші вірники й благодійники.

Минають роки. На зміну чехословацькій владі приходить угорська, а пізніше радянська влада. В 1977-78 роках комуністична верхівка закрила храм. І зробила з нього музей релігії та атеїзму. А дзвін став звичайним експонатом, який в атеїстичні часи свідчив про вагому роль віри та релігії у житті закарпатців. Архімандрит Алексій у коментарі газеті «Панорама» зазначив: «Дякувати Богу, на Закарпаття радянська влада прийшла найпізніше – лише у 40-х роках ХХ століття. Тоді вже не було такого аж занадто войовничого атеїзму, який панував серед більшовиків у 20-30-х роках минулого століття, коли все релігійне підлягало повному і безжальному знищенню. Завдяки вірникам і Богу цей дзвін зберігся. Адже тут також був і колгоспний склад. Тому ніхто не мав можливості знищити його».

У 2010-х роках на території Свято-Покровського чоловічого монастиря постала нова дзвіниця. Та серед усіх дзвонів саме цей, найстаріший, виготовлений в Ужгороді, є головним. І ракошинці та паломники цього святого місця можуть чути звук дзвона, якому вже майже 90 років.

Також привертає увагу вірників і маленький дзвін на дворі, який закликає ченців до спільної трапези. Архімандрит Алексій розповів, що його подарували вірники, які знайшли цей маленький дзвін, як антиквар. І вирішили: чому б не використати старенький дзвін, вилитий у 1925 році, за призначенням. «І люди його використовують, коли моляться «Отче наш», – мовив Архімандрит Алексій.

Та все ж попри те, що у монастирі зберігаються найстаріші дзвони, головне – це молитва. А саме дзвони кличуть всіх у Божий дім. Тому їх роль, незважаючи на вік, є дуже важливою як для монастиря, так і для вірників.