29 людей померли страшною смертю: сьогодні річниця жахливої трагедії, яка сталась на Мукачівщині

Історію страшної трагедії сьогодні згадують на Закарпатті. Минуло 36 років з часу, коли 22 вересня 1983 року наша область здригнулись від катастрофи, яка сталася в селі Залужжя, що на Мукачівщині.

У цей день, в пам’ять про трагедію, публікуємо статтю журналіста Ярослава Галаса, котру він написав для газети Факти у далекому 2003 році.

«Сьогодні, о 17 годині 10 хвилин за московським часом, в селі Залужжя Закарпатської області Української РСР сталася велика автокатастрофа. Пасажирський автобус зіткнувся з цистерною, наповненою легкозаймистими лаком і розчинником, які перевозилися з грубими порушеннями правил безпеки. У пожежі заживо згоріли кілька десятків пасажирів, більшість з яких - молоді люди у віці до 26 років. Аварія та її страшні наслідки в черговий раз продемонстрували, як Радянський уряд дбає про безпеку та життя своїх громадян »...

Таке коротке повідомлення ввечері 22 вересня 1983 року передала радіостанція «Голос Америки». У радянських засобах масової інформації про найбільшу за всю історію Закарпаття автокатастрофу не було сказано ні слова. У той час про подібні трагедії просто не прийнято було говорити ...

Один пасажир, не потрапивши в автобус, крикнув йому вслід: «А щоб ти згорів!...»

У той вересневий день дуже багато всіляких випадковостей, здавалося б, намагалися запобігти аварії, не допустити людських жертв. Але всупереч їм, за фатальним збігом обставин, пасажирському ЛАЗу було визначено з’явитися на трасі саме в той момент, коли з перевернутої цистерни на дорожнє покриття щосили бив легкозаймистий лак.

Власкору «ФАКТІВ» вдалося розшукати водія вантажівки, що перевозила нещасливий лак із розчинником, і почути подробиці події.

- У 1983 році я працював водієм в Довжанському лісокомбінаті, - розповідає житель Іршави Іван Коровська. - Був ще зовсім молодим хлопцем, всього рік після армії. Перевозив бригади робітників, в тому числі із сіл, жителі яких загинули в тій страшній аварії. У той день, 22 вересня, перевезень людей не намічалося, тому на роботу я міг і не виходити. Але напередодні ввечері наш механік попросив: «Прийди на всякий випадок вранці для підстраховки, щоб не зірвати план перевезень, а там вже побачимо, чи буде робота». Коли вранці я прокинувся, дружина (вона була на восьмому місяці вагітності), несподівано сказала: «Не ходи на роботу, не треба». Подібне раніше вона ніколи не говорила, але я її не послухав. Прибув у гараж, а там жодної вільної машини, всі вже роз’їхалися. Коли я вже думав повертатися додому, мене наздогнав Володимир Дикий, мій однокашник і далекий родич, теж працював водієм в автоколоні. «Підміни мене сьогодні, - попросив він. - У мене через три дні весілля, потрібно купити костюм в місті». Раніше я ніколи не їздив на вантажівці з причепом (у мене не було прав категорії «Е»), але відмовити родичу за три дні до весілля було незручно. Механік видав машину, і ми разом з комплектувальник поїхали в Мукачево. На виїзді з Іршави є пост ДАІ. Якби міліціонери зупинили мене і побачили, що я не маю права керувати цією вантажівкою, нічого б не сталося ...

На Мукачівської меблевій фабриці в саморобні металеві цистерни, що знаходилися в причепі, залили 3,4 тонни лаку і 2,5 тонни розчинника. Подібні речовини раніше завжди перевозила вантажівка із закріпленою заводським способом ємністю, але в той день вона працювала на іншому маршруті. Пригадую, після навантаження я простежив, щоб цистерни знаходилися в центрі причепа, поставив між ними колесо, після чого ми вирушили назад до Іршави. В Залужжі я обігнав автобус, що стояв на узбіччі,  і почав підніматися по серпантину...

Автобус, який зупинився в селі, виконував рейс «Мукачево - Арданово». З автовокзалу він виїхав переповненим, але в Залужжі більшість пасажирів вийшло. Пізніше деякі з них згадували, що на зупинці кілька людей попросили водія підвезти їх до повороту на Завидово. Але водій відмовив їм, причому зробив це в дуже категоричній формі. Тоді хтось із решти крикнув в серцях слідом автобусу, що від’їжджав: «А щоб ти згорів!». Коли ЛАЗ слідом за ЗІЛом став підніматися по серпантину, в салоні було 37 пасажирів ...

- Раптово я почув металевий скрегіт і озирнувся на причіп, - продовжує І. Коровський. - Його лівий борт був перекошений, а в наступну мить кріплення обірвалося, і обидві ємності з гуркотом впали на зустрічну смугу. Шов на одній цистерні лопнув, з неї на дорогу став шмагати лак. Ззаду зупинилися кілька вантажівок, їх водії стали кричати: «Чого стоїш? Звільни проїзд!». Я від’їхав на кілька десятків метрів вгору і побачив пасажирський автобус «Климовиця - Мукачево», що рухався назустріч. Шофер зауважив цистерни і пригальмував, але потім, обережно об’їхавши їх по узбіччю, продовжив рух. Пізніше стало відомо, що він бачив свого колегу, який піднімався назустріч, але не спробував попередити про аварію, а лише помахав рукою в знак вітання. Я став шукати в машині фуфайку, щоб якось заткнути лопнувшу цистерну, і в цей момент на дорозі з’явився ЛАЗ. Назустріч йому біг якийсь чоловік (мешканець Залужжя, копав біля траси картоплю) і, розмахуючи білим аркушем паперу, намагався зупинити. Але автобус продовжував їхати, він навіть зачепив заднім бортом чоловіка, і той відлетів у кювет. Напевно, саме тоді водій побачив аварію і став гальмувати. На жаль, колеса вже виїхали на лак, автобус понесло, і він врізався в цистерну. В ту ж секунду спалахнув вогонь, язики полум’я з чорним димом обійняли автобус. Двері в ньому відкрилися, і звідти стали вистрибувати люди. Вони стрибали прямо в вогонь! Перші кілька людей встигли відбігти від автобуса і з криком каталися по землі, намагаючись зірвати палаючиц одяг. Я з іншими селянами, що вибігли на трасу, кинувся їм допомагати. І тут вогонь дістався до цистерни з розчинником. Прогримів жахливий вибух, полум’я злетіло вгору на кілька десятків метрів. А люди все стрибали з автобуса, і їм ніхто не міг допомогти ...

«Жахливого крику обійнятих полум’ям людей я ніколи не забуду ...»

Ще одним очевидцем аварії виявився Євген Горват, який працював у 1983 році начальником Мукачівського райвідділу міліції. Він прибув на місце трагедії всього через дві хвилини після займання.

- У той день ми силами райвідділу проводили рейд по порятунку врожаю та протипожежної безпеки, - згадує Євген Іванович. - Після п’ятої години вечора я приїхав в Залужжя і розмовляв з головою колгоспу, спостерігаючи за роботою сушарки для кормів. І раптом на трасі, десь метрів за триста від нас, - величезний спалах вогню. Я вскочив у службову «Волгу» і помчав туди. А через кілька секунд почув жахливий вибух, відразу за яким язики полум’я зметнулися вгору метрів на п’ятдесят. Під’їжджаю до траси, а там - справжнє пекло: автобус з усіх боків охоплений полум’ям і пасажири вистрибують з нього. Їх жахливого крику я не забуду, поки живу. Асфальт від вогню розплавився, взуття прилипала до нього, тому люди не могли ступити й кроку. Застрягши в розплавленому асфальті, людина перетворювалася на живий факел, кричить від болю і жаху. А багато, вдихнувши отруйні випари, падали у вогонь без свідомості. Чітко пам’ятаю молоду жінку, яка вискочила з автобуса, але не могла вирватися з полум’я. Як вона кричала! .. Я, забувши про все, кинувся рятувати її, і тут якийсь чоловік схопив мене за полу піджака (я був в цивільному): «Ти куди - на смерть ?!» Пізніше я так і не знайшов цієї людини, але він врятував мені життя. Обійнятим полум’ям людям ніхто вже не міг допомогти. До вогню неможливо було наблизитися на кілька десятків метрів, навколо температура була настільки високою, що верхівки дерев’яних електричних стовпів спалахували і горіли, немов свічки ... Я кинувся в сільську амбулаторію викликати по телефону пожежників і швидку допомогу. А пекло на трасі все тривало. Через кілька хвилин у автобуса перегоріло зчеплення, він покотився вниз і застряг в кюветі. Але в салоні вже не було нікого, пасажири лежали на асфальті. Приїхавши, пожежники загасили піною купу вже дотліваючих і обвуглених останків, на які неможливо було дивитися без здригання. Ми оточили прилеглу територію міліцією, щоб утримати людей, які збіглися з навколишніх сіл і з криками намагалися прорватися до місця аварії, щоб дізнатися, чи немає серед загиблих їх родичів. Цих людей доводилося стримувати силою... Як тільки наслідки аварії сфотографували експерти, під’їхала бортова машина, і двоє місцевих жителів з міцними нервами, надівши гумові рукавички, повантажили тіла в кузов і відвезли в морг. Після цього ми одразу приступили до очищення території. На місці, де горів лак з розчинником (а це близько 50 квадратних метрів) утворилася одна суцільна яма, але вже на наступний ранок тут був свіжий асфальт. Про страшну аварію нагадували лише обгорілі дерева і електричні стовпи.

У той день на місці аварії заживо згоріли 18 осіб. Ще 11 померли в реанімації від больового шоку в наступні дні. Вечірній рейс автобуса «Мукачево - Арданово» в народі називали молодіжним, тому що ним, як правило, поверталися додому учні ПТУ та працівники Мукачівської трикотажної фабрики. Ось чому більшість загиблих були молодими людьми: сімнадцять чоловік - у віці від 15 до 21 року (в тому числі вагітна на третьому місяці 16-річна жінка), шість чоловік - від 22 до 36 років (серед них - 34-річний водій ЛАЗу Василь Фенчак), п’ять чоловік - від 51 до 77 років. Серед загиблих був також 3-річний Сергійко Баландовіч, який повертався разом з бабусею додому від родичів з Львівської області. Тіло дитини так і лежало серед інших останків, обіймаючи ручками бабусю ... Як встановило пізніше слідство, два пасажира - 22-річний Іван кучинка і 27-річний Іван Свалявін - могли врятуватися, вони встигли відбігти від автобуса на безпечну відстань. Але повернулися, щоб допомогти іншим, і загинули ...

Інформацію про аварію засекретили, але в той же день коротке повідомлення про неї передав «Голос Америки». Втім, на Закарпатті про ту страшну трагедію знали всі, приховати її було неможливо.

Останки багатьох людей змогли ідентифікувати лише по обгорілим кільцям і ключам

Вижити в аварії вдалося лише семи молодим хлопцям і одній дівчині, яка вистрибнула з автобуса в числі перших. Мешканка Арданова, 20-річна Анна Радик, врятувалася завдяки тому, що розстебнула в задушливому салоні свої босоніжки на високій платформі. Коли вона стрибнула з автобуса, босоніжки застрягли в розплавленому асфальті, але дівчина випурхнула з них і виявилася на сухому покритті. А 17-річний житель Дунковиці Іван Мікловш спробував врятувати і свого приятеля. «У момент аварії ми з трьома однокашниками сиділи на задньому сидінні, - розповів він пізніше слідчому. - Коли автобус вдарився в цистерну, в салоні відразу з’явилося полум’я. Першим у відчинені двері вистрибнув Миша Балега, за ним - Міша Пекар. А Ваня Копин не міг піднятися, тому що його штани прилипли до палаючого сидіння. Я відірвав його і виштовхнув з салону (І. Копин помер через кілька днів в реанімації. - Авт.). А потім вистрибнув сам. Мої одяг і взуття теж загорілися, а від випарів лаку було неможливо дихати, я став задихатися. У кюветі до нас підбіг Балега і став гасити свій одяг ... »

Двоє хлопців з числа тих, хто врятувався, отримали важкі опіки і кілька тижнів перебували між життям і смертю. Один з них, Михайло Пекар, і нині живе в Дунковиці Іршавського району.

- Мені було тоді 16 років, - розповідає Михайло Пекар, - в той день я повертався на автобусі додому після занять у сільськогосподарському технікумі. Разом з приятелями ми сіли на заднє сидіння і заснули, тому зіткнення автобуса з цистерною я не бачив. Пам’ятаю лише глухий удар і крики: «Аварія! Відкрийте двері!» Двері відчинилися, і я слідом за Михайлом Балеги вискочив з автобуса. У цей момент на дорозі спалахнув і вибухнув лак, і ударна хвиля підкинула мене вгору. Я впав у кювет, став гасити одяг. Шкіра на руках висіла клаптями, було видно жили і кістки. Ми побігли вниз вздовж кювету, де нас підібрала «Волга» і відвезла в лікарню. У мене виявилося обпалено близько половини поверхні тіла, 20 відсотків опіків були глибокими. Дванадцять днів я провів у реанімації, а потім два місяці лікувався в Києві, де переніс п’ять пластичних операцій... Через кілька місяців Довжанський лісокомбінат став виділяти сім’ям загиблих дрова (така була «компенсація» за смерть), і моя мама теж пішла до начальства. Але їй сказали: «Ваш син не вмер, тому дрова вам не положені» ...

Похорон загиблих відбулися через два дні після аварії. Останки багатьох людей вдалося ідентифікувати лише завдяки обгорілим кільцям, ключам, оправ окулярів. Найбільше жертв - 13 осіб - виявилося з села Арданово Іршавського району.

- Цинкові труни занесли до церкви, і богослужіння проходило там, - згадує голова Ардановскі сільради Михайло Станинець. - Загиблі були близькими або далекими родичами кожній третій родині в селі, тому похоронна процесія була дуже довгою і зайняла всю вулицю. Люди з’їхалися з сусідніх сіл, райцентру, Ужгорода. Було дуже багато представників влади. Після похорону багато селян говорили, що біди слід було очікувати. Напередодні аварії в Арданові був храмове свято Богородиці, а ввечері у всьому селі дуже кричали сойки. Цей птах, кажуть, віщує смерть ...

А незабаром після похорону почали відбуватися містичні речі - загиблі стали нагадувати про себе рідним і близьким. Вони регулярно снилися селянам і скаржилися, як їм погано через те, що «в труни поклали чужі руки і ноги». І зовсім неймовірну історію розповіли мені в Дунковиці (на жаль, свідків трагедії розшукати не вдалося, адже через 20 років багато людей померли або змінили місце проживання). Через кілька місяців після аварії жінці приснилася загибла в вогні дочка, яка попросила приготувати фату, два хрестика, губну помаду і на наступний день віднести до місця аварії. А там, мовляв, буде поданий знак. Після деяких коливань жінка все приготувала і попросила родича відвезти її на легковику в Залужжя. Вона підійшла до віденкам на узбіччі і стала подумки розмовляти з дочкою, а родич тим часом вирішив допомогти водієві, який намагався завести на узбіччі «ГАЗ». «Ось ні з того ні з сього машина заглохла на цьому місці і вже кілька годин не можу рушити з місця», - поскаржився водій. «А куди їдеш?» - запитав водій легковика. «Солдат загинув під час бойових навчань, і мені доручили відвезти тіло додому...»

Водій ЗІЛа був засуджений до десяти років позбавлення волі

Судові слухання у кримінальній справі почалися в грудні 1983 року і тривали всього чотири дні.

- Суд був відкритим, - розповідає голова Апеляційного суду Закарпатської області Андрій Стрижак, який головував на процесі в 1983 році, - але жодного представника ЗМІ на нього не допустили. Майже всі люди в залі сиділи в жалобній одежі - це були родичі загиблих. А на лаві підсудних опинилися четверо: водій ЗІЛа, звинувачений у порушенні правил дорожнього руху, що викликало загибель багатьох людей, а також виконуючий обов’язки заступника головного інженера, головний механік і майстер ремонтно-транспортного цеху Должанського лісокомбінату, які... не забезпечили вивчення «Інструкції про порядок перевезень небезпечних вантажів» водіями автоколони. Підсудні повністю визнали свою провину, ніхто і не думав себе вигороджувати. Водій ЗІЛа був засуджений до десяти років позбавлення волі загального режиму, а решта отримали по два роки поселень і п’ять років позбавлення права обіймати посаду, пов’язану з відповідальністю за технічний стан і експлуатацію транспорту. Засуджені подали апеляцію до Верховного Суду, але той залишив вирок без змін.

Повністю строк покарання не відбув жоден з них. Через три роки водій ЗІЛа був помилуваний Указом Президії Верховної Ради УРСР, а незабаром був умовно-достроково звільнений. Троє інших засуджених провели на поселеннях по одному року. Через двадцять років після катастрофи багато хто вважає, що підсудні стали звичайними «стрілочниками». Головний винуватець трагедії - тодішня система господарювання, яка висувала на перше місце не заходи безпеки людей, а виконання і перевиконання плану за всяку ціну.

Цього року (2003 рік - час написання та публікації статті - ред.) Іршавська районна рада виступила з ініціативою встановити на місці аварії пам’ятний знак (його автор - ужгородський скульптор Михайло Белень). За словами голови райради Степана Бобика, підготовчі роботи ведуться місцевими жителями і родичами постраждалих. Пам’ятний знак з іменами 29 осіб, загиблих у вогні тієї страшної трагедії, планують відкрити в кінці вересня.