Василь Греба: Правда життя завжди гірка

Журналіст і письменник Василь Греба народився у с.Залужжя на Мукачівщині в сім’ї селянина 1 січня (за записом – 2 січня) 1939 року. Закінчив факультет журналістики Львівського державного університету імені Івана Франка. Працював у депо, на шахтах, у газетах, найдовше – у “Панорамі”, друкувався в різних виданнях. Автор кількох повістей і романів, новел, оповідань, рецензій, літературних праць, публіцистичних книжок, творів на інших мовах світу.

Життя ніколи не видається терпким, якщо людина наповнює його трудом своїм і всім сущим. Саме про таку людину я написав книгу “Василь Греба” – нарис життя і творчості, науково-популярне видання. Передусім, захопило те, що автор трудно і водночас невимушено збагачується мудрістю, шукає в собі і людях те, що неодмінно стане грунтом і зерном, а потім – хлібом. Передусім – хлібом життя.

У дитячі роки залишився сиротою. Час був воєнний і післявоєнний, голодний і холодний, четверо дівчат і хлопців голодували, як і всі люди. Хлопчина захопився малюванням, невдовзі подав документи в училище прикладного мистецтва в Ужгород, але на прожиття і за квартиру потрібні були гроші, а їх не мав, довелося полишити обласний центр і вступити до Свалявського ремісничого училища, набувати спеціальність електрослюсаря по ремонту і монтажу обладнання і паралельно вчитися у вечірній школі робітничої молоді.

Мабуть, а взагалі – достеменно, зустрічі з людьми, кожен другий день практики в цехах, на електропідстанції – ставали широким і глибоким джерелом бачення життя людей, їхньої долі, пізнання реального світу. Відчував, що він не сторонній спостерігач, а рушій у житті. Так одержали перше дихання його етюди, новели, оповідання...

З відзнакою закінчив училище і вечірню школу робітничої молоді, одержав направлення на роботу в Івано-Франківщину. І зарплата була, і люди добрі, але хотілося більшого простору, трудів і романтики, а не просто доброго заробітку й домашнього спокою.

Так опинився в Донбасі, на будівництві шахти “Станіславська-комсомольська”. Було тут всього доста – і труднощів, і романтики, і тла для написання художніх творів. Все було реальне, мимоволі чорне, важке, нічого не видумуй, не прикрашай – люди здебільшого пропивали те, що заробили, українською мовою майже не користувалися (ця біда і тепер у Донбасі).

І знову Василь узявся за перо, та з літературних журналів, книжкових видавництв, власне, з місцевих та республіканських газет, одержував відхильні відповіді.

Шахту здали в експлуатацію, можна було залишатися на її експлуатації, але Василя потягло ближче до рідних берегів – у Львівсько-Волинський вугільний басейн – на шахту “Великомостівська-2” у м. Червоноград.

Нова робота, нові турботи, шахтарі справді – характери. Це були не манекени, а джерела для літературних творів. І Василь почав переробляти усі свої художні твори, писати до різних газет. Щось після редагування друкували. Не писати він уже не міг, до всього, зустрівся в літературному об’єднанні імені Василя Бобинського з молодими творчими силами, згодом об’єднав прозаїків і поетів Забужжя.

Та знову обірвався творчий запал – забрали його в армію на Далекий Схід. Ні на що не мав часу – бойова і політична підготовка, різні заняття. Нічні години були для роздумів. В армії він прийшов до єдиного висновку – вступити в університет, на факультет журналістики, і в літературний Інститут імені О. М. Горького в Москві. Встолиці йому відмовили одразу – не має літературних творів, різних характеристик, рекомендації Спілки і т. п.

Зате, повернувшись з армії, вступає до Львівського державного університету імені Івана Франка на факультет журналістики і влаштовується в редакцію газети “Забузька правда”. Зарплата в декілька разів нижча, але нехай буде так, тим більше, що в редакції працював член Спілки письменників Євген Куртяк, теж студент-заочник того-таки університету... Можна собі уявити, з якою енергією Василь узявся до нової роботи, і хоч сумував по касці з лампочкою, спецівці, чотирма змінами, за людьми, з якими працював у підземеллі (робота була важка, пекельна, брудна – все тіло просочувалося вугіллям до чорноти), він і на новій роботі був, образно сказати, шахтарем – газета виходила три рази на тиждень, вимагалося давати все оперативно, писати правду.

Вчився в університеті й познайомився з письменниками, які тоді жили у Львові, – Іриною Вільде, Дмитром Павличком, Ростиславом Братунем, Романом Федорівим, Володимиром Лучуком, а на Закарпатті познайомився з письменниками Михайлом Томчанієм, Юрієм Керекешом (згодом він напише про Василя статтю в Українську Літературну Енциклопедію), Іваном Чендеєм, Йосифом Жупаном, Юрієм Мейгешом, Петром Угляренком, Феліксом Кривіним, Василем Басарабом (він стане редактором двох книжок Греби, добрим другом і наставником), поетами Василем Вовчком та Петром Скунцем, критиками і літературознавцями Василем Попом і Юрієм Балегою... З цими людьми Василь дуже швидко знаходив мову – вони важко працювали над своїми літературними творами, а він вчився в них, перехоплював каторжне сприйняття світу в художній формі.

Василь кидав літературу і “натискував” на журналістику – курсові, контрольні в університеті, заліки, екзамени, давав у газету репортажі, нариси, фейлетони!

І... хотілося кинути все, повернутися на шахту... Наступного дня знову брав на себе все каторжне: усвідомлював – вже не кине ні журналістику, ні літературу.

Зустрічався з Максимом Рильським (фольклорні семінари), Михайлом Стельмахом (нарада молодих літераторів). Одна за одною з’явилися новели і оповідання у газетах. Це починало радувати, але хотілося бачити твори у журналах і книжках, які робилися письменницькими руками (авторам, які надсилали свої літературні писання, Василь допомагав у редакції, літоб’єднанні, як правило, кращі з них друкували), він же хотів письменницької оцінки твору, нехай і розгромної, але справедливої – чи це новела, оповідання, повість або роман.

Про це дещо пізніше згадає один письменник, котрий хотів полегшити долю Василя Греби, але той категорично і чесно сказав: “Не треба. Я хочу почути оцінку письменників видавництва”.

Невдовзі Василь вирішує повернутися додому. Йде працювати в Мукачівську міськрайонну газету “Прапор перемоги” кореспондентом. Пізніше видання назвали “Панорама”. Правда, автор не міг пристосуватися до вимог партійного стилю – “давила” література, і пішов на комсомольську роботу.

Це обтяжувало, зв’язувало думки, і він іде до редакції іршавської газети “Нове життя”, влаштовується відповідальним секретарем. Щирі люди, добрі фахівці, з ними цікаво було. Багато проблем вирішували спільно, старші вчили молодших, готували фахівців. Дуже несприятливо було через партійні “вибрики” – розукрупнення районів, з квартирами закрутили...

Скажімо, Василь (саме народилася донька) мусив звільнити квартиру, щоб у хазяїна, прекрасної людини, не забрали четвертої частини житла. Всією редакцією, і надто довго, шукали якусь квартиру, та даремно. А в Мукачеві простоювала однокімнатна оселя. І довелося повертатися.

Знову прийшов до “Прапора перемоги”. Тепер уже на роки... Як не було важко, а літературних творів не полишав ні на день. Переробив майже всі, деякі видавництва прийняли мізерну частину. “Карпати” видали у колективному збірнику “Калинові корали” дві новели – “Роса” й “Треба, сину”. Редактором був прозаїк і критик Василь Басараб. Варто було продовжити роботу над новелами й оповіданнями, та Василь Греба взявся за повість про шахтарів “Зрушений пласт”. Рукопис надсилає до столичного видавництва. Рік чекав. І лише тоді, коли сам озвався, прийшла відписка: твору немає, “герої чужі соціалістичному суспільству”. І ще раз поглибив повість, надіслав “Карпатам”. Після кількох рецензій редагувати повість узявся Василь Басараб.

Книжка не залишилася поза увагою літературної критики і читачів. Тодішній перший секретар Спілки письменників України, лауреат Державної премії імені Т. Г. Шевченка Василь Козаченко відзначив твір на республіканській нараді молодих літераторів і в своїй книзі “Головний напрямок” – “... у повісті талановитого автора є життєві конфлікти, невигадані люди.” Другий варіант “Зрушеного пласта” вийшов разом з повістю “Честь”.

Тим часом у Києві, в “Радянському письменнику”, виходить повість “Вже сходить сонце”. Спершу це був роман “Між смертю і життям”, та на вимогу видавців (нестача паперу) довелося скоротити твір до п’яти аркушів. І про заголовок автор дізнався в останню мить. Книга – про подвійний фашизм на Закарпатті – німецький і сателітський, угорський. Той же Володимир Панченко у своїй книзі відзначає складний рух людини, тут сконденсованість епохи, характерів, доль, честі й совісті у людському роді на землі.

Час уже було стати членом Спілки письменників України (правда, тоді спершу називався член «Союза писателей СССР, член Спілки письменників України”). Знаходилися у Закарпатській організації такі люди, що себе вважали “класиками”, а молодих не терпіли. До таких віднесли не одного Василя, хоч його книжки в Києві виходили 30-тисячним тиражем. Лише через п’ять років Василь Греба був прийнятий у Спілку письменників після виходу книжок літзапису та в Політвидаві України.

І в родині сталися зміни. Дружина Ольга працювала економістом у Державній статистиці, донька Цвітана – музикантом у мистецькій школі, син Роман готувався стати журналістом, а потім закінчив Київський інститут журналістики при держуніверситеті. Цей факультет закінчила і невістка Іванна… Минали роки – і на широку дорогу життя вийшли внуки Антон, Марія, Софійка, Олег і Поля...

Ще побачили світ оповідання і повість “Зелені висоти” (назва не авторська), книга повістей “Честь”, у видавництві “Радянський письменник” виходить на 335 сторінках, тиражем в 30 тисяч примірників, роман “Спаленої землі не буде”, головні герої – льотчики-винищувачі, діють тут і командуючий 4-им Українським фронтом генерал-полковник Петров, Сталін, маршали... Роман написаний майже на документальній основі – про визволення Закарпаття від загарбників. Один із льотчиків Семиярів загинув, другий у лабетах смерті, але, хоч його літак горить у повітрі, він не згорить – може, сам Бог залишає в грудях серце живим...

В заступника редактора, голови літоб’єднання “Полум’я”, голови міськрайонної журналістської організації завжди вистачало роботи: давав рекомендації у Спілку письменників, Спілку журналістів, допомагав видати книжки кандидатам наук Андрієві Дудашу, Іванові Щадею, іншим, цікаві книжки прози в Івана Поповича, поезії – в Івана Шершуна, публіцистики – в Івана Лендьела, одна насолода була читати публіцистичні твори Івана Дзьобака...

Василь Греба написав нариси про визначних у літературі людей для книги Письменники Срібної Землі, енциклопедій, десятки рецензій на прозові, поетичні, публіцистичні твори, став редактором книг молодих авторів...

Підійшла пенсія, та він працював і далі, ще з десять років був заступником редактора “Панорами”. З ним пліч-о-пліч ішли в життя поетеса Маргарита Меденці, автори книжок про сучасників Віктор Дворниченко, Михайло Бейреш і Микола Літковський, редактори газети Людвіг Бучинчик, Василь Васильович і Василь Андрійович Гарагоничі. Було ще багато людей, які пройшли через редакцію, і кожному хочеться подякувати: були поряд. А це – велично!

Іван Хланта, кандидат філологічних наук, доктор мистецтвознавства, заслужений діяч мистецтв України