Підписуйтесь на нас у соціальних мережах
  • Facebook 312 000+
    Найбільша новинна спільнота Закарпаття
  • Telegram 15 900+
    Миттєво повідомляємо про найголовніше
  • Instagram 15 400+
    Тримаємо в курсі всіх подій
  • Відразу сповіщаємо важливі новини
  • Viber 13 800+
    Канал головних новин Закарпаття та України
  • YouTube 2000+
    Не лише розповідаємо, але й показуємо
Реклама на PMG.ua
Більше 4 мільйонів читачів на місяць. Найпопулярніше видання Закарпаття!
  • Головна
  • Життя
  • Росіянин побував на Закарпатті і розповів про свої враження від Ужгорода

Росіянин побував на Закарпатті і розповів про свої враження від Ужгорода

Днями одне із інформаційних видань Росії опублікувало відгук про подорож жителя Москви Заходом України. Чоловік розповідає про свої пригоди у Львові та Ужгороді.

Днями одне із інформаційних видань Росії опублікувало відгук про подорож жителя Москви Заходом України.

Чоловік розповідає про свої пригоди у Львові та Ужгороді.

Далі публікуємо текст відгуку без змін з перекладом на українську.

Звичайні жителі Західної України цілком доброзичливо ставляться до приїжджих росіян, не ходять по вулицях з портретами Бандери, але хочуть жити в своєму, зручному для них світі.

За останні два роки у відносинах між Росією і Україною ми мали можливість на власні очі спостерігати дивовижний процес, коли «паралельні світи» двох країн, до того існували лише в головах окремих людей як в російській владі, так і за її межами, втілюються в реальному житті.

Трохи здивувався з приводу необхідності робити пересадку у Львові. Припустив навіть, що якщо ділянку залізниці звідси до Ужгорода робили за часів Австро-Угорщини, то, може, з цієї причини колії не збігаються, проте все виявилося простіше. Ще два роки тому, до війни, з Москви на Захід України ходило цілих три поїзди: один до Івано-Франківська, інший до Львова і третій – прямо до Ужгорода. Тепер залишився тільки один, львівський. Як то кажуть, все для людей.

Для того, щоб відчути це, варто побувати, наприклад, в Ужгороді – головному місті Закарпатської області. Правда, сьогодні навіть це не так просто зробити через відсутність авіасполучення між двома країнами. У зв’язку з цим на медіа-семінар українських і російських журналістів, а також їхніх колег з країн колишньої Югославії, який повинен був проходити на самому заході України, мені запропонували добиратися альтернативними способами.

1. Варіант Літаком з Москви до Мінська, потім пересадка на рейс Мінськ-Київ, потім ще одна пересадка в Києві на поїзд до Ужгорода.

2. Варіант Літаком до ... Будапешта (майже за приказкою: через РИМ в Ригу), звідти три години їзди на машині до Ужгорода (це ближче, ніж від Львова).

Я вибрав третій варіант. Поїздом від Москви до Львова (їхати більше доби), далі пересадка на потяг Львів-Ужгород (6 годин в дорозі).

Я ще не виїхав з Москви, а мої пригоди, пов’язані з цим подорожжю, почалися. З’ясувалося, що електронного квитка, надісланого організаторами медіа-семінару, недостатньо, треба його обов’язково роздрукувати, щоб був «папірець». Однак на Київському вокзалі Москви адміністратор, співчутливо зітхнувши, пояснила мені, що це неможливо, тому що «на Україні другий інтернет».

Гідна Жванецького фраза запрошуючи мене в сторону повеселила, але мені було не до сміху – поїздка виявилася під загрозою. Довелося купувати квиток до Львова «на свої», сподіваючись, що хоча б там проблем з роздруківкою проїзного документа на поїзд Львів-Ужгород, не буде. Забігаючи вперед, скажу, що роздрукувати квиток не вдалося і «на тому боці». Чому – залишилося загадкою. Таким чином, у Львові мені довелося купувати квиток на автобус, який тягнеться до столиці Закарпаття вісім годин за не найкращою дорогою.

Перед поїздкою мене лякали розповідями про те, що на українській стороні прикордонники "ссажівают" з поїздів всіх чоловіків з російським паспортом. На такий випадок я запасся запрошенням організаторів заходу, якими, до речі, були «Європейський Громадянський форум» (Берн, Швейцарія) і українська благодійна організація з Ужгорода «Комітет медичної допомоги в Закарпатті». Однак навіть ці солідні документи не допомогли: український «прикордонник» заявив мені, що таких запрошень він може надрукувати «де завгодно і в якій завгодно кількості». Він забрав мій паспорт, довго з ним кудись ходив, радився з колегами, і було схоже, що «страшилка» цілком може бути реалізована насправді. Ситуацію врятували лише мої щирі запевнення в любові до України. Прикордонники переглянулися, почухали потилиці і повернули мені паспорт, побажавши щасливої ​​дороги.

Втім, Україна для мене «почалася» ще до перетину кордону. Моїми сусідками виявилися дві жінки-українки, Галя і Іра, і десятирічна донька останньої – Надя. Таким чином відбулося перше «занурення в реальність».

Галя працює заввиробництва в московському кафе, в Росії вже 6 років. Всім начебто задоволена, от тільки заробітки в останні два роки, за її словами, впали вдвічі. До війни вона мріяла про російське громадянство, але тепер думає попрацювати ще рік-другий і повернутися на батьківщину. Справа, каже вона, не тільки в падінні доходів. Як можна було зрозуміти з її слів, в Росії на неї «тисне атмосфера нерозуміння».

А адже два роки тому таке «нерозуміння» було у неї з багатьма друзями і знайомими в Україні, з якими вона настільки розійшлася в поглядах на причини російсько-українського конфлікту, що навіть порвала з деким із них відносини. Правда, тепер і вона, і її друзі вже не такі категоричні у своїх поглядах, а тому у них йде «процес примирення».

Навіть в Криму, розповідає Галя, ті з її знайомих, хто голосував за входження півострова до складу Росії, сьогодні сильно розчаровані. Кажуть, при Україні було погано, але зараз – ще гірше. Відпускників мало, курортний сезон не рятує, як раніше, ціни виросли, зарплати – низькі.

Іра народилася в Україні, і хоча давно переїхала в Росію, працює на Півночі, але зв’язків з батьківщиною не втрачає: у неї там мама, до якої вона і їде у відпустку. У неї «війна» з українського питання йде навіть в родині. Чоловік, розповідає вона, як приходить з роботи, так відразу ж вмикає телевізор. Дивиться тільки «24-Росію» – погляди відповідні. Ні, уряд лає на чому світ стоїть, але Крим, природно, «наш», а «президент – хороший, просто йому за всім устежити важко».

Десятирічна Надя на стороні мами, вчить українську мову і мріє переїхати в Україну, хоча знає прекрасно, що війна там іде, тривають практично щодня обстріли в Донбасі, люди, в тому числі і мирні, гинуть постійно. Ось і Галя розповіла, як у їхніх знайомих зовсім недавно під Донецьком вбили зятя. Молодий ще зовсім людина була. Коли почався обстріл, вся сім’я сховалася в підвалі, а він виліз, щоб вивести машину. Осколок чи міни, чи то снаряда влучив – і все.

Єдине хороше, що сталося в результаті всіх цих подій, вважає Іра, так це те, що українці «знайшли батьківщину-неньку». Раніше – так собі ставлення було до цього поняття, а тепер майже для всіх Україна – Батьківщина з великої літери, каже вона.

Ось таким вийшло «введення в Україну», а знайомство з нею продовжилося вже безпосередньо на вулицях Львова і Ужгорода.

Я збирався тут пофотографувати, в тому числі, якісь транспаранти, плакати зі «специфічними» політичними гаслами або закликами, яких, як передбачалося, тут в надлишку. Не вийшло. Жодного не бачив.

Львів, одне з найкрасивіших міст Європи і, як назвав його мій провідник, «місто кави, шоколаду та лікерів», схоже, живе своїм життям. На старовинних вуличках безліч затишних кафе, багато туристів, в тому числі і тих, що говорять по-російськи. Атмосфера доброзичлива і абсолютно розслаблена.

Те ж можна сказати і про зовсім невеликий Ужгород (приблизно 100 тис. Населення). Кафешок тут, по-моєму, на «квадратний метр» навіть більше, ніж у Львові, а на вулицях також багато туристів. Приїжджають сюди головним чином зі Словаччини, до якої всього два кілометри, Угорщини та Польщі. А «кавою» тут починають заправлятися зранку. Прямо на вулиці стоять столики, місцеві жителі і туристи неспішно потягують каву, заїдаючи його смачними тістечками.

Взагалі Ужгород, як нам пояснили, завжди був мультикультурним містом. І сьогодні тут працює прекрасна російська школа імені першого президента Чехословаччини Томаша Масарика, де крім російського вивчають англійську, чеську і ряд інших іноземних мов.

Але він не тільки мультикультурний, але ще і «мультікулінарний»!

Закарпатська кухня – це «мікс» української, словацької, польської, угорської, єврейської, російської, русинської кулінарних шкіл, і всі вони якось дуже непогано тут уживаються.

А що стосується тієї самої атмосфери «розслабленості» – навіть під час жарких подій Революції гідності тут взагалі-то все пройшло досить спокійно. Так, на площі перед обласною адміністрацією теж був мітинг на підтримку європейського курсу країни, що не дивно – місто і менталітет його жителів абсолютно європейські. Так ось, розповідають, що під час місцевого Майдану натовп все ж хотів штурмувати будівлю обладміністрації. До людей вийшов її голова: «Може, так зайдете?» Учасники мітингу порадилися і вирішили, що штурм все ж якось «солідніше» буде. Але кажуть, що обійшлося без жертв.

Ну, а що сьогодні можна сказати про ужгородців? Люди ввічливі, врівноважені, прагнуть, якщо що, тут же щось вам підказати і допомогти.

По-російськи, правда, говорять чомусь неохоче. Якщо про щось запитуєте, вам ввічливо і докладно відповідають, але по-українськи. Втім, якихось особливих труднощів у мене це не викликало. Чим більше ви перебуваєте в україномовному середовищі, тим легше розумієте цю близьку нам мелодійну мову.

Загалом, прості люди, в своєму повсякденному житті – поза політикою.Так, десь йде війна, на жаль, хтось гине в Донбасі – шкода, звичайно, але життя триває, і витрачати її на те, щоб ходити по вулицях з плакатами, «Москаляку на гіляку!» – Не варто.