Ужгородська пара, яка вже майже 70 років разом, досі гуляє набережними, тримаючись за руки
Кажуть, що кохання непідвладне рокам. Справді, душа людини не має віку, не старіє, а любов із часом може лише примножуватись, розгоратися, як багаття, все сильніше.
Підтвердженням цьому є пара ужгородців, яких часто можна побачити на набережних. Гуляють вони, незважаючи на немолодий вік, завжди разом, тримаючись за руки. Серце стискається від радості, коли зустрічаємо високого статного чоловіка зі скронями, розфарбованими сивиною, та завжди люб’язну і усміхнену жінку, яка йде з ним поруч. Видно, що в їхніх очах палають іскорки взаємної поваги, довіри та ніжності.
Знайомимось. Валентина Дмитрівна Сьомочкіна та Едуард Іванович Непійлов разом уже майже 70 років!
Навіть під час шлюбної церемонії молодятам бажають дожити до золотого весілля, а ця пара відзначила 65 років спільного життя.
«Нам уже за 80, разом зі школи, дружили із восьмого класу, – розповідає Валентина Дмитрівна. – Едик прийшов у наш клас у сьомому. Каже, що закохався в мене з першого погляду. Але почуття виявляв досить дивно – прив’язував мене косами до парти».
«Любов треба плекати з дитинства, – долучається до розмови її чоловік. – Ми крізь все пройшли разом. Були різні життєві випробування, та ми їх із гідністю подолали. Валя була така горда, непідступна і симпатична. Коли я на неї подивився вперше, одразу сказав, що поберуся з нею. Хоч вона довго мене не підпускала до себе. Вперше її обійняв у новорічну ніч із 1953 на 1954 рік. Тоді ми танцювали. Пам’ятаю, в мене коліна трусилися від хвилювання. Про те, аби поцілувати, навіть думати боявся. Ми тривалий час були просто друзями».
Наші співрозмовники поринають у спогади. На хвилину замовкають.
«Зустрічалися ми сім років. Я заміж не поспішала. Навіть не думала про таке. Нам було разом добре, це мене влаштовувало. Я знала, що нам спочатку треба вчитися, здобути освіту і лише так можна створювати родину. Едик мені подобався, був дуже гарним, а головне – надійним. Саме ця риса мене й причарувала. Його мама полюбила мене одразу. І це дуже тішило. Моя, до речі, прийняла Едуарда за сина відразу також», – пригадує Валентина Дмитрівна.
«Разом навіть вступати поїхали до Ленінграда (зараз Санкт-Петербург), усім класом. А клас у нас був дуже дружній. Усі 30 учнів зібралися й поїхали, – продовжує оповідку Едуард Іванович.
«Ми всі пішли складати іспити, але бали чомусь отримали не дуже високі. Це насторожувало. Один професор, який мені чомусь довірився, сказав прямо: «Ви не вступите! До нас 300 китайців приїхали. Мусимо їм місця забезпечити. А Ви із Закарпаття, здобудете освіту вдома», – зізнається Валентина Дмитрівна.
Отже, наступного року пара спробувала щастя в Ужгороді – і обоє стали студентами УжНУ.
Більше того, пан Едуард, здобувши фах фізика, залишився викладати в університеті інформатику та фізику, а пані Валентина стала медиком.
«До медицини Валя мала хист завжди. Якось старша за неї на 10 років сестра занедужала. Так вона ще школяркою лікувала її настоянкою пасльону», – усміхається чоловік.
«Та це нічого. Якось дочці на майданчику розбили голову – і я сама їй зашивала її. Для матері це психологічно важко – лікувати своїх. Але я впоралась ідеально. Навіть шраму не залишилося», – додає жінка.
«Зараз у нас дорослі діти та онуки. Старша дочка – вчитель англійської, молодша – медик, працює в МНС, наразі перебуває в зоні АТО. Онучка – юрист. Загалом у нас четверо онуків – дві дівчинки і два хлопчики, – розповідає Валентина Дмитрівна. – Діти часто навідуються в гості, в них теж щасливі родини. Я ніколи не серджуся на малечу, коли щось накоять. Не кричала й на дітей. Онуки, приміром, перебили в нас весь посуд. Але вони бавились. То нормально. Пригадую інший випадок. Якось ми пішли в гості, а онук телефонує: «Бабусю! Приходь скоріше, стіл розбився. Я не зрозуміла. Мчимо додому. Заходжу в квартиру, дивлюсь, а там – катастрофа. Уся кімната в уламках. Справа в тому, що кілька днів перед тим ми купили скляний журнальний столик. Онук там бігав, зачепив квітку – і вона впала. Стіл, звісно, розлетівся на шматки. Я негайно оглянула дитину. На щастя, з ним було все гаразд, тож я раділа, що він себе не пошкодив, а стіл ми потім придбали інший».
На запитання, як вдалося зберегти щирість почуттів, жінка відповідає, що коханню ніщо не може завадити. Головне, щоб між людьми не було обману.
«Лицемірство взагалі не люблю», – доповнює дружину Едуард Іванович, міцно тримаючи руку коханої.
Цікаво, що пара виглядає набагато молодше за свій вік. Можливо, то завдяки почуттям, а можливо – завдячуючи спорту.
«Родина у нас дуже спортивна, я завжди їздив на різні змагання, вигравав, був чемпіоном України з легкої атлетики, дочок теж привчив до спорту, возив їх по всій державі. А з дружиною взагалі ми об’їздили майже всю Європу, але жити за кордоном ніколи не хотілося», – запевняє чоловік.
«Едуард гарно виглядає ще й через генетику, – зізнається пані Валентина, яка теж доглянута і підтягнута, струнка і симпатична. – У нього дід прожив 105 років. А батько чоловіка був мером Дніпропетровська. Родина дуже інтелігентна, усі високоосвічені. Але привілеями ніколи не користувалися, жили ми чесно і скромно».
«Так. А прізвище батько мав Непийпиво. Потім воно трансформувалося у Непійлов», – наголошує пан Едуард.
До речі, Валентина Дмитрівна живе під своїм, а не під чоловіковим прізвищем. От що значить справжня довіра між людьми!
На прохання розповісти якусь веселу історію зі спільного життя пара відповіла, що таких було багато, але всі вони мали щасливий кінець, бо між ними панують терпіння і злагода.
Кажуть, що разом їздили відпочивати з уже великими дочками. А коло їх питали, чому їдуть на оздоровлення з такими дорослими дітьми, вони відповідали, що це навпаки цікаво.
Тож, прощаючись із закоханим подружжям, хочеться їм щиро побажати спільно відсвяткувати сторічний ювілей одруження і зберігати й надалі бадьорість, оптимізм та любов.