Заробітчанин із Закарпаття розповів, як працюється у Чехії

Чому закарпатці їдуть працювати за кордон, чому залишають вдома родини та дітей, чому сподіваються, що в іншій державі все набагато краще? У кожного на ці питання своя відповідь. Заробітчанство для нашої області – звична справа, адже тут їздили підкоряти чужі країни ще з діда-прадіда. У різні часи Закарпаття входило до складу різних держав, тож кордони у нас не надто відчуваються…. До того ж вони зовсім поруч… І опинитись у Празі можна набагато раніше, ніж у Києві.

Тому журналіст спробував з’ясувати, як живеться та працюється нашим землякам у Чехії і чому вони покидають рідні теплі домівки та їдуть світ за очі.

Іван Світлик із Перечинщини нещодавно повернувся з Чехії. Був там вперше. Каже, що більше не поїде.

«Загалом чехи ставляться до нас добре, не принижують, не ображають, навіть бояться закарпатців, які суперечки звикли вирішувати за допомогою кулаків. Щодо чуток про те, що місцеві грабують заробітчан, то це неправда. Обікрасти можуть. Але не вони. А саме наші. Колись тут діяла потужна закарпатська мафія, так званий рекет. Та це було ще в 90-х. Зараз ті, хто відбирав важко зароблені гроші в земляків, стали підприємцями і повідкривали у Празі магазини та ресторани, готелі та спа-салони. На них працюють самі чехи, – розповідає чоловік. – Їм немає сенсу опускатися до рівня простих правопорушників, адже в них процвітає цілком легальний бізнес. Крім того, дехто з них ще «кришує» заробітчан, має для них свої гуртожитки та знаходить закарпатцям роботу. Щодо поліції, то вона теж до наших ставиться лояльно. Система хабарів усе ще існує. Якщо хтось напився, когось побив, щось неважке накоїв, відкупитися можна. Принаймні, так стверджують наші ж земляки. Щоправда, система штрафів у них набагато жорсткіша за українську. На вулицях чехи не смітять, паркуются правильно, лавиць та сміттєвих корзин не ламають. Міське майно вони бережуть».

За словами Івана, є в чехів доволі дивні і незрозумілі для нас звички. Наприклад, вони залишають взуття перед входом у квартиру, а в оселю заходять босі. При цьому туфлі, чоботи, кросівки чи черевики ніхто не краде.

«Якщо перед дверима на сходовій клітці немає взуття, то у квартирі або ніхто не живе, або там живуть закарпатці, – усміхається наш земляк. – Щодо умов життя заробітчан, то вони цілковито нормальні. Але, як кажуть, кому як поталанить. Хтось живе по 8-10 осіб у одній квартирі, а хтось разом зі своєю родиною, якщо працювати їде сім’я. Нас у кімнаті було двоє. Зі мною жив хлопець із Миколаївської області. У інших двох кімнатах також мешкали по двоє осіб. Коридор, кухня, туалет та ванна – спільні. У нас був Інтернет, нормальні меблі, завжди гаряча вода».

Також Іван Світилик наголошує, що між Закарпаттям та Чехією дуже добре налагоджений транспортний зв’язок, часто їздять маршрутки, рейсові автобуси, завжди можна отримати від рідних передачу чи відправити їм через водіїв подарунки. Коштує проїзд від міста, у якому він працював, до Ужгорода 60 доларів.

При цьому своїм рівнем проживання чехи не задоволені, самі їдуть заробляти у Німеччину та Австрію, купують мало, на всьому заощаджують.

«У нашого майстра був старенький кнопковий телефон. Хоча він – молода людина. Я питав, чому не купить нормальний. Але він запевняв, що йому добрий той, що має. Але ж у нас навіть діти мають набагато кращі. Якби хтось на Закарпатті прийшов би до школи з таким мобільним, учні засміяли б. У наших дітей завжди з собою гарні айфони чи смартфони, планшети, електронні записні книги. І це при тому, що в нас така техніка обходиться набагато дорожче, – продовжує розповідь закарпатець. – Це ж можу сказати й про одяг. Там взагалі не так одягаються, як у нас, немає культу одягу. Купують переважно у стоках, таке, що вже не в моді два-три сезони. Стиль – більш наближений до спортивного. Щоб люди масово виходили на вулиці у брендових нарядах – такого немає. Автомобілі у них також не надто дорогі, у багатьох старіші, ніж у нас. Місцеві незадоволені: кажуть, що низькі зарплати, а комуналка – дорога».

Як запевняє Іван, сімейні цінності у Чехії також зовсім інші. Культу родини, як на Закарпатті, немає зовсім. Одружуватися там ніхто не поспішає. Пари можуть роками жити разом без обручок. І це нормально. Що ж стосується харчування, то в них дорогий алкоголь і дешеве пиво. Загалом у Чехії ведеться пропагування цього напою. Вечорами багато хто п’є саме пиво та сидить у кав’ярнях.

«Чехи – люди зовсім невибагливі. Цигарки в них дорожчі у 3-4 рази, ніж у нас, але вони викручуються і роблять самокрутки. Також у них багато різних розпродажів. Купують переважно під час акцій. А загалом у супермаркеті зі 100 відсотків покупців 90 є закарпатцями. Є в них багато дешевої ковбаси, яка сильно пахне спеціями, м’ясо також дешевше, але на смак дещо різниться від нашого. Під час приготування з нього виділяється багато води. Стейки і м’ясні наїдки там є такою ж ритуальною їжею, як у нас голубці. Їдять м’ясо чехи часто. На заводі обід у їдальні коштує близько 100 гривень. Але місцеві там у основному не харчуються, бо переконані, що ціна зависока. Вони беруть із собою з дому хліб і сир, сосиски і їдять бутерброди навіть не розрізаючи складників. Крім того, готують локшину швидкого приготування, шкідливу для здоров’я», – заявляє закарпатець.

Розповів наш земляк і про головне – про оплату праці. Отже, він отримував 80 корун за годину.

«За кордоном, як правило, самі ж закарпатці заробляють на «своїх»: набирають бригади працівників, домовляються з чехами-роботодавцями, а за посередництво отримують відповідну плату. Вони називаються клієнтами. Якщо людина йде на роботу вдруге, може влаштуватись уже й без посередника. Тоді відповідно і отримає більше, наприклад, по 95-120 корун за годину, звісно, є й більш високооплачувана праця, де наші отримують по 200 корун. Але вона, як правило, пов’язана з ризиками для здоров’я, там потрібно працювати у дуже важких чи шкідливих умовах. Чехи ніколи не працюють понаднормово, на відміну від наших. Ми працювали по 12 годин на добу, мали на тиждень один вихідний. Втомлювалися страшенно. Увечері могли лише щось поїсти, помитися, випити пиво і йшли спати. У вихідний більшість часу відпочивали, а ще – ходили за продуктами. Якоїсь культурної програми з відвідуванням музеїв, театрів, галерей у нас не було», – каже Іван.

Він запевняє, що чехи зацікавлені в тому, щоб наші приїжджали до них працювати. На прощання його роботодавець влаштував усім українцям прощальну вечерю в ресторані і подарував сертифікати за закупівлю техніки, а також закликав приїхати працювати ще, обіцяв навіть більше платити.

«Робота дуже виснажує. 12-13 годин на ногах провести важко. Тому наших там і цінують, – розмірковує Іван Світлик. – Але мені більше не хочеться за кордон, шукатиму роботу вдома. Адже кому щось не подобається тут, там теж знайде недоліки, а кому добре вдома, буде добре усюди».