Тернова епоха письменника

Спершу – про дуже важливий штрих письменницького життя-буття: член Спілки, автор кількох книжок, редактор видавництва «Карпати» Василь Басараб підписав до друку книгу поета, редактора Петра Скунця «Розп’яття» – поему-присвяту реальній людині – закарпатцю Іванові Кубинцю, якого в час Другої світової війни розіп’яли фашисти. Комітетчики з державної безпеки «простежили» взаємини людини і суспільства, художнє осмислення подій війни, до яких ішов письменник Петро Скунць, – і весь тираж «Розп’яття» було знищено!

Втім, не «пахло» несподіваним – вже у другій книзі автор осмислював війну, конфлікт людини і держави. Перша книга «На границі епох» вийшла раніше – вона була присвячена поетові-антифашисту, закарпатцеві Дмитру Вакарову, якого фашисти довели до смерті в концтаборі Нацвайлер. Справді, високохудожньо був осмислений образ Дмитра. Книжку тоді державна безпека прогавила, але потім таємно стежила за кожним словом «довкола неї», – я це відчув на собі, надто, коли в «Літературній Україні» опублікував у серпні 1968 року рецензію «Образ незабутнього борця» – мене «взяли на контроль» обласні кадебісти, а для стеження залучили місцевих, хоч жив я і працював у редакції газети м. Мукачева, за сорок з лишком кілометрів од Ужгорода...

Звісно, Василь Басараб і Петро Скунць довго були «під ковпаком», але вони й далі редагували поезію і прозу (Петро Скунць видав «Розп’яття» через... двадцять років, став лауреатом Національної премії ім. Т. Г. Шевченка, Василь Басараб теж став лауреатом кількох літературних премій, одна з них – імені Дмитра Вакарова).

…Пам’ять не загасає і не стирається – Василь Басараб народився 25 травня 1932 року в с. Жуково Мукачівського району, Петро Скунць – 20 травня 1942 року в Міжгір’ї на Закарпатті. Обоє вже відійшли за межу життя. Про Петра Скунця скажуть інші письменники, які зустрічалися з ним майже кожного божого дня, мої спогади будуть про Василя Басараба, з яким я пройшов нелегку письменницьку дорогу, довжиною в десятиліття.

Народився в хліборобській сім’ї, вчився у рідному селі, потім в гімназії в Мукачеві, до якої вступив у 1943 році, в середній школі, Ужгородському державному університеті. Працював викладачем на курсах медичних сестер у педучилищі, став дописувачем міськрайонної газети «Прапор перемоги», літпрацівником обласної газети, в 1960 році перейшов на роботу в «Молодь Закарпаття», де був літпрацівником, завідуючим відділом, відповідальним секретарем. Писав вірші, художньо-публіцистичні есе, новели, оповідання й повісті. У ті часи можна було творити, але мало що видати. Він друкувався. В 1967 році призначили редактором видавництва «Карпати». Через якийсь час очолює відділ художньої літератури...

Як пишеться в одній з книжок, «Літературну діяльність починав з поезії...» У видавництві працював до виснаження. І своє писав. Увечері, вночі, у вихідні й свята. Друкувався у журналах «Жовтень», «Дукля», «Зелені Карпати», в колективних збірках «Перша зустріч», «Герої серед нас», «Калиновий спів», «Сонячною дорогою», «І хліб, і пісня»...

За повістю у світ божий пішли проза, фольклор. Упорядковує і пише передмови до художніх книг. У його літзаписах виходять книжки казок «Дванадцять братів», «Казки одного села». А ще друкує рецензії, статті, нариси, фейлетони, перекладає на українську із словацької, чеської, угорської й навіть осетинської мов. Видав книжечку «Ластівки над Тисою». Серед трьох рецензій – і в «Літературній Україні». А вже на книжку «Коли трембітають вітри...», що вийшла в бібліотечці «Поетичні зошити», – більше десяти рецензій у виданнях Закарпаття і республіки. Через рік читач одержав книжку новел Василя Басараба «Скресінь», на яку відгукнулися відомі письменники Іван Чендей, Юрій Керекеш, а поет Володимир Фединишинець надрукував рецензію у журналі «Дніпро».

Ніколи не зупинявся у пошуках. Книжки, які писав, редагував, відзначалися у багатьох рецензіях, літературних дослідженнях. Був занадто вимогливий – ніхто не запідо-
зрював його в неточності, неправді. Коли йому не вистачало сил і снаги для творчості – олівцем чи ручкою малював на окремих аркушах або на полях своїх рукописів квіти, звірів, птахів, небо, хмари... Ми часто докоряли йому: треба зробити виставку – малюнки варті того. Посміхався. А ще мав багатющу бібліотеку – твори класиків та сучасних письменників. Усі стіни не вміщали книжкових полиць. А скільки було тек з документами про закарпатські села, війну, гіркі післявоєнні роки. Побачила світ його повість-балада «Задивляюсь у твої зіниці».

Деякі книги виходять у застійний період. Тоталітарний режим «підгриз» не одного письменника, але не вбив («закрутилося» довкола «Розп’яття» Петра Скунця, а потім – і довкола його віршів, поем, балад, перекладів, мініатюр у книзі «Розрив-трава»). Переміг він.

Василь Басараб, на диво всім, був працьовитий, тихий, говорив м’яко, з природною сільською філософією, але не терпів брехні, обману, – коли це траплялося – міг захворіти і довго не повертатися до працездатності. Я це добре знаю. Він редагував кілька моїх новел, оповідань, повістей. Було, перш ніж вийшла збірка, писав мені, що «довелося скоротити, розумієш, не за браком місця...». Болісно було, коли редагував повість про шахтарів «Зрушений пласт», а ще більше – коли виходила книга про гірників Карпат – вона «йшла через обком партії майже півроку, з приписами, – що залишити, а що вилучити» – писав у своїй книзі «Василь Греба» академік Іван Хланта. Письменник шкодував, що й назву «Зсув» довелося поміняти на «Гомін ранку»...

Наступною у творчості Василя Басараба була повість у новелах «Осідлані гори». Тут він поєднав епос і лірику, а в повісті «Коронне село» йде далі – до поетичної прози. Відчувається, що «тяжіє» до поезії. Та не дає спокою загибель у 1944 році військових льотчиків, яких фашисти підбили, – і вони спрямували палаючого бомбардувальника у бік від гірського закарпатського села. Книгу письменник назвав поетично – «Летіла частка сонця».

Дочекалися читачі книги поезій «Сиве літо», а через два роки побачила світ інша поетична книга – «Тернова ніч». Повість «Ломикамінь», де письменник віддає сили проблемам життя і світу, розкриває соціальну боротьбу в закарпатському селі у 1944 році.

Можна би закинути авторові за те, що рівною була його письменницька дорога в літературу. Якщо осмислити кожен рік його життя – мало випало меду. Пригадуєте, в книзі «Тернова ніч» – він не оповідає про важку дорогу Ісуса Христа на Голгофу, а осмислює її. Осмислює і свою важку дорогу в життя.