Незабутній театральний фестиваль
На площі перед будинком Мукачівського драматичного театру відбувалося дещо незвичне дійство, яке зацікавило, а когось і збентежило тривожною загадковістю. Належало присутнім пильно спостерігати за розвитком сценарію, щоб зрозуміти. Адже інформацію було закладено навіть у сценічних костюмах та декораціях; зміст передавався багатозначною мовчанкою, поставою, гримасами акторів, а ще – танцями, зітханнями і риданнями. Утім, посприяв і музичний супровід: звуки оркестру лунали, мов фрази, – сповнені відчаю, спраги життя, устремління до миру, радощів і до краси. Недаремно кажуть, що музика – це мова без слів. Разом з тим, кожен актор по-своєму дивував присутніх. В цілковитій гармонії з удаваним оркестром виконував роль диригента Петро Коваленко. А власне режисера видовища правдиво зобразив Рудольф Ланьо. Відрадно, що на імпровізованій сцені під відкритим небом, – неперевершеною в танцях була народна артистка України Лідія Пирогова. У її рухах переважали вишукані па, їй вдавалися сповнені чарівної грації фігури. В оточенні танцюючих акторка викликала пошану до себе.
Гостя Мукачева Ольга, лікар за фахом, так прокоментувала мистецькі вправи на вулиці:
– Долаючи труднощі, наполегливо пробиваючись крізь терни складних обставин і тривожних подій, людина хоче бути щасливою, навіть серед руїн…
Отак, в дусі часу, відбулося відкриття ХУІІІ Міжнародного театрального фестивалю етнічних театрів національних меншин України та Закарпатського регіону. Приємно, що за участі колишнього керівника Закарпатського обласного театру драми і комедії, заслуженого діяча мистецтв України Юрія Степановича Шутюка. А поруч був новообраний директор Мукачівського драматичного театру , заслужений працівник культури України Юрій Федорович Глеба – давній друг і шанувальник театру в Мукачеві. Схоже, ведеться йому нелегко. Бо крім вирішення невідкладних господарських проблем, йому належить осягнути міру таланту кожного актора і полюбити його, бо інакше не здобути прихильності митця.
Після дещо приголомшливого виступу під осяяним призахідним сонцем небом, присутніх запросили до глядацької зали, де вже зі звичної сцени: привітно, весело й мотивуюче актори розважали публіку. А далі була вистава за твором Джеральда Віблейраса «Вітер шумить в тополях». Героїчну комедію відтворювали на сцені троє акторів Національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки. Як відомо, театром у Києві керує народний артист України, академік Михайло Резнікович. Вистава «Вітер шумить в тополях» була, в певній мірі, продовженням дійства на вулиці. Біль, страждання, розпука і відчай – все це переживали виконавці ролей на сцені. Гнітюча тривога опанувала глядачів. Й коли вже більшість у залі принишкла, осунулася під тягарем зображуваних митцями фактів із життя, – отоді, як гімн перемоги, наче несподівана веселка в небі – так раптове піднесення пожвавило настрій та дії акторів, а відтак і глядачів! Безнадію перемагає мета, нею вже тішаться. Біль і відчай тануть як віск над вогнем. На сцені – троє колишніх військових офіцерів, скалічених війною фізично та вражених психологічно умовами, в яких їх залишено доживати. Відкинуті здоровим суспільством, як виявилося, обдаровані ще й мистецькими талантами чоловіки, – як порятунок, відкрили для себе спільну мрію: вони збираються в похід, сподіваючись таким чином звільнитися від мук сумління незатребуваних людей. Й тут організм одного із них не витримує напливу радісних емоцій: він помирає з усмішкою на вустах. Невже побачив те, про що мріяв, опинився там, куди так прагнув?
А двоє його друзів не захотіли вирушати без нього. Вони й надалі втішаються бронзовою скульптурою пса на терасі, а ще – задивляються на тополі, які шелестять верхівками на недосяжній для людини в інвалідному візку відстані.
Очевидно глядачам нелегко було вибратися з полону вражень від талановитої гри акторів з Києва. Бо й по закінченні вистави дехто все ще бачив перед собою героїв п’єси. Через те й аплодувала вдячна публіка підбадьорливо, ніби заохочувала акторів не відмовлятися від мети, здійснити мрію. Така вона – магія театру.
Наступного вечора на сцені вирувало життя в трагікомедії Марії Ладо «Дуже проста історія» – режисер постановки Вероніки Тищук. Відтворення побутових ситуацій, буденних сільських турбот відбувалося напрочуд жваво. Різні образи, суперечливі характери людей і тварин, розмаїття сценічних костюмів. Не кажучи вже про те, що дійові особи - відомі мукачівські актори. Як от, народна артистка України Лідія Пирогова – в ролі мудрої лошиці, яка багато бачила і знає, тож і здогадується про все швидше від свині чи корови. Образ господині, матері Дашеньки, відтворювала на сцені заслужена артистка України Галина Кутасевич. Заможного хазяїна і батька Дашеньки зіграв провідний актор театру Петро Коваленко . Прудкого пса на ім’я Крепиш – зобразив Рудольф Ланьо, який повсякчас захоплює публіку силою свого таланту, витонченістю у вияві почуттів героя. А тут потрібно бути псом – він став ним. Рудольфа Ланьо, як і Станіслава Овдєєнка, давно полюбили глядачі, визнали їх талановитими митцями, відданими трудівниками сцени. В залі сміються, плачуть і хвилюються, спостерігаючи за їхньою грою. Недаремно ж кажуть, якщо мистецтво справжнє, воно має колосальний вплив на людей, зцілює зранену душу і пробуджує її до життя. У виставі «Дуже проста історія» Станіславу Овдєєнку дісталася роль безпорадного батька, недбалого хазяїна, який пиячить - відколи повернувся з війни в Афганістані. А тут ще й дружина померла. Глядачі потай витирали сльози, дивлячись на нього, слухаючи його.
Та все ж, недалекоглядно і безвідповідально пропагувати зі сцени, мов Ангелом стає свиня, а також п’яниця, до того ж – він самогубець . Бо це вже, як мовиться, від лукавого.
Хоча основну ідею твору примадонна театру Лідія Пирогова пояснила так:
– Виставою «Дуже проста історія» ми наголошуємо, мовляв, людям інколи годилося б повчитися від тварин згуртованості, вірності й доброзичливості…
На сцені Лідія Володимирівна весь час була в образі мудрої лошиці. Уся її постать виказувала здивування чи збентеження, образу чи згоду з іншими тваринами у хліві. Коли свиня насварила лошицю, та відвернулася углиб стійла, щоб поплакати, і зсутулена її спина виказувала душевний біль. Переможена літами й відкинута прогресом, лошиця страждає. Й через те легко погоджується померти заради щасливого материнства хазяйської дочки Дашеньки. Проте ніхто не наважується вистрелити в лошицю.
В ролі потішної мрійниці свині дотепно і цікаво виступила Крістіна Мочані. А розважливу корову, що невдовзі має отелитися, зворушливо зобразила Катерина Дунай. Симпатію публіки викликала юна закохана пара: Дашеньку зіграла Вероніка Тищук (молодша), образ Альоші переконливо відтворив Валентин Тютюнник. А от бешкетника півня цікаво зіграв Павло Пригожецький. Павло в театрі недавно. На мукачівський сцені ще не встиг створити щось геніальне. Але його роль півня у виставі «Дуже проста історія» переконала, що він може стати знаменитим. Утім, зайняті у виставі актори були природніми у своїх ролях ще й завдяки старань і майстерності декоратора та художниці по костюмах.
Дуже сподобалися публіці й інші вистави, що за програмою ХУІІІ Міжнародного фестивалю «ЕТНО-ДІА - СФЕРА» демонструвалися зі сцени Мукачівського драматичного театру. Очевидно глядачі ще довго перебуватимуть під враженнями від гри кращих акторів Національного академічного українського театру ім. Марії Заньковецької: було запропоновано комедію Міро Гаврана «Чоловік моєї дружини». А драмою Богдана Мельничука та Лілі Костишин «Перерваний політ» – присутніх у залі зворушили актори Львівського академічного обласного музично-драматичного театру ім. Юрія Дрогобича. Національний академічний драматичний театр ім. Івана Франка порадував публіку інсценізацією роману Ярослава Гашека «Швейк». А між тим мукачівські актори розчулили глядачів виставою за твором Федеріка Гарсія Лорки «Дім Бернарди Альби». Отак, упродовж кількох чарівних вечорів вирував у Мукачеві незабутній театральний фестиваль, – збагачуючи присутніх знаннями, інформацією, почуттями, наділяючи позитивними емоціями, мотивуючи дружбою та бажанням об’єднуватися, берегти мир і творити добро.