Тернисті дороги в епоху
… Жорстоким буває час: ще вчора людина посміхалася, мрійливо творила день завтрашній і наступні роки, до безконечності, а тут – раптова, нечекана, негадана смерть: налетіла на здорове й сильне тіло – і воднораз зупинився розквіт сил, знань, життя. Так сталося із шеф-редактором «Панорами» Василем Васильовичем Гарагоничем – молодим, заповзятливим, який в журналістському вирі ще й став професором і доктором наук...
Справу батька продовжив син Іван Гарагонич. Він із двома дипломами прийшов у «Панораму» десять років тому, оволодів журналістикою, діапазонами творчості, згодом його прийняли до Спілки журналістів України. В одній із своїх публікацій писав: «... робимо все задля того, аби досягти тієї планки, яку поставили перед нами минулі покоління «прапороперемогівців-панорамівців». У добру путь!»
... 75 років тому, 7 грудня 1945-го, вийшов перший номер мукачівської газети «Прапор перемоги». Хоч настав жаданий мир, але пахло порохом війни з фашизмом. Люди вдень і вночі відбудовували народне господарство. Газетярі – вчорашні воїни, партизани, підпільники, місцеві інтелігенти й молоді робітники – писали замітки, статті, зарисовки. Першим редактором видання став В. П. Герасютин. Набирали «новинку» в міській друкарні, вручну, з окремих літер, із яких творилися рядки, колонки текстів.
Перший номер був насичений дописами простих людей. Тільки місцевої фотоілюстрації не вистачало, використовувались надіслані кліше. Та читачів більшало й більшало – їм хотілося знати про новини держави й світу, про все, що робиться на Закарпатті, в Мукачеві, районі, у селах і селищах.
Перший ряд: журналісти Людвиг Бучинчик, Маргарита Меденці, друкарка Емілія Волченко, редактор Михайло Дашковський, кореспондент Сільвія Гелетей, коректор Ольга Чеховська. Другий ряд: журналісти Михайло Бейреш, Іван Фекете, водій Дмитро Меренич, журналісти Микола Літковський, Віктор Дворниченко, Василь Греба, Микола Рішко.
Зростали й авторитет видання, тиражі. Змінювалися кадри, редакторами ставали нові кваліфіковані й підготовлені А. В. Дончак, М. С. Саламатін, Г. Т. Ващук, Н. І. Пучков. Та найбільший розмах взяла газета з приходом редактора-фронтовика, майстра преси, підготовленого у вищій партійній школі Михайла Максимовича Дашковського, – він явився із аграрного району, з новими силами, позиціями, підтримкою партійних комітетів усіх рівнів.
Я ж прийшов до газети трохи пізніше, так що на роботу приймав мене особисто він. Довго розпитував, хто, звідки, що можу робити... Я відповідав коротко: закінчив з відзнакою технічне училище, а ввечері – середню школу робітничої молоді, працював електрослюсарем лісокомбінату, поїхав у Донбас – будував комсомольську шахту, коли ж здали її в експлуатацію – подався на спорудження шахти «Великомостівська-2» у Львівській області, був підземним електрослюсарем, прохідником штреків, вибійником. Але «тягнуло» в журналістику і... літературу, отож вступив на заочне відділення Львівського державного університету, пішов працювати кореспондентом «Забузької правди». Коли Хрущов почав укрупнювати райони – газету ліквідували, і я повернувся додому, в село Залуж. Тепер на третьому курсі університету.
«Вимоги в нас високі, – почав він. – Працювати доведеться і у вихідні. Здавати журналістські матеріали редактору щодня. Вас оформлять на роботу, як і всіх, з іспитовим строком на три місяці. Пишіть заяву з завтрашнього дня. Заміните того хлопця, що сидить біля дверей...
Я підійшов до «того хлопця» – прийняти справи. Познайомились. «Анатолій Драгомирецький, – відрекомендувався. – Журналіст, поет... – І їдко посміхнувся.
Дещо пізніше я довідався, що Анатолій не витримав фізичного напруження. В журналістиці допускав ліричні відступи, а в поезії звучала пісенність. На його вірші писали музику відомі композитори. Зокрема, «Очі волошкові» співали в усьому Союзі, твори на його слова були в репертуарах мистецьких колективів України і півсвіту... Ну, а щодо мене, то повторив я шлях Анатолія – мої кореспонденції були написані художньо і по-філософськи, вчився я на факультеті журналістики, працював у газеті, друкувався в центральних газетах і журналах, мав новели й оповідання. Редактор не сприймав того, треба було писати чітко, на фактах, по-партійному, інформативно... Я посварився з ним, залишив роботу. Кортіло... випити, та не було за що. І трапився на дорозі знайомий секретар міськкому комсомолу, спитав, що це я такий приголомшений. Я сказав. «Іди до нас, нам такі люди потрібні – майже з вищою освітою! І квартиру однокімнатну дамо, її ось-ось звільнять. Житло – комсомольське...» Я, звичайно, погодився. Працював за двох, дуже часто і ввечері. Щоб не тратити гроші на дорогу в Залуж, спав на підшивках у кабінеті. Тут були обласні й центральні видання, я читав багато, готувався до університету. І правда, одержав у самому центрі одну кімнату. Та ще й одружився...
Але університет вимагав працювати в редакції, інакше відчислять, і я змушений був шукати журналістську роботу. Саме викликали в університет на екзаменаційну сесію. Вже звідти я подзвонив до кількох районних газет. Було місце в Іршавській «Нове життя». Посада відповідального секретаря, це редагування всіх матеріалів, макети трьох номерів на тиждень, випуск газет... Редактор Василь Юрійович Звонар спитав: «Потягнете? Кажіть одразу...» Я відповів, що спробую. Був у цьому впевнений, бо вже замінював відповідального секретаря у «Забузькій правді», коли він був кілька місяців на лікарняному.
В Іршавській газеті я взяв на себе важку роботу відповідального секретаря – не лише макети полос, шрифти, редагування матеріалів перед тим, як дати їх редактору, а ще писав свої кореспонденції, нариси, репортажі... Журналісти знайшли мені квартиру в доброго «діда Смереки». Переїхала, замкнувши квартиру в Мукачеві на ключ, вагітна дружина, їй сподобались люди в редакції і навіть друкарні, де я «пропадав», коли виходила газета. Народилася донька. Та тут по Іршаві, як і по всьому Закарпаттю, поповзло, що Хрущов із своєю «ватагою» відбиратиме з кожної комунальної й приватної квартири «зайву житлову площу», і її будуть давати усім, хто не має житла... І закрутилося-завертілося, мені дід запропонував якнайшвидше піти, ніхто в Іршаві не хотів брати мене на квартиру, а комунального житла не вистачало навіть лікарям. Нависла загроза й моїй одній кімнатці в Мукачеві, і я переїхав з сім’єю. На роботу доїжджав автобусом, та ввечері нічим було добиратися додому.
І тут в самому центрі Мукачева я випадково зустрів (через кілька років!) Михайла Максимовича Дашковського, привітався й хотів іти далі, та він сказав: «Я знаю, в якій Ви ситуації. І знаю, що секретарювали, редагували матеріали журналістів, самі писали. Не подумайте на когось, я сам спостерігав, хотів бачити Ваше зростання. Ви стали... «повнометражним» журналістом... Приходьте до нас – є місце кореспондента, зав. відділом. Сваритися вже не будемо».
...Я «запрягся», кожного божого дня приносив із підприємств, будов, сіл та селищ як не кореспонденції, то репортажі, нариси, статті, рейдові матеріали, навіть фейлетони – газета «з’їдала» все, як молотарка снопи. Редактор змирився з тим, що я писав художньо й по-філософськи – спостеріг, що це мій стиль журналіста, інакше не зможу, йому навіть сподобалось, що матеріали – не сухі протоколи, а філософські вкраплення поглиблюють суть написаного... (Тепер можна взяти з комп’ютера десятки аналітичних й інформаційних матеріалів до газети, а тоді – давай місцеве в усі чотири номери на тиждень).
Журналісти працювали творчо, часом – на межі сил. Василь Лендєл, Вадим Дружинін, Августина Родімова, Володимир Кандель, Микола Літковський, Віра Юрчук віддавали газеті весь свій час. А ще до «Прапора перемоги» було приєднано кілька працівників із районних газет. Але забрали редактором «Молоді Закарпаття» Василя Лєндєла, а Вадима Дружиніна й Володимира Канделя – в обласні газети... Прийшли до нас Орест Матіїв, Василь Верес, Іван Копча, Віктор Дворниченко, Дмитро Вінер, фотокори Анатолій Брагінський, Олександр Гордійчук, репортер Леонід Годований... Мене прийняли до Спілки журналістів України, я став завідуючим відділом, а через якийсь час – відповідальним секретарем.
Вирували в творчих роботах роки, прийшли Людвиг Бучинчик, який з часом закінчив вищу партійну школу, щоб стати редактором, Михайло Бейреш, Маргарита Меденці, Іван Фекете, Микола Рішко, Валентина Кравченко, Сільвія Гелетей, Юрій Клованич, Маргарита Лукеча... Михайло Максимович відпрацював свої редакторські роки, здав справи Людвигу Бучинчику. Я став заступником нового редактора.
Редакція брала свої висоти. Перейменували «Прапор перемоги» на «Панораму», переїхали в нове приміщення, виріс тираж. Але з роками почався спад – газета виходила раз на два тижні, журналістам виплачували по півставки (в конвертах). Міська влада замахнулася на приміщення...
За рекомендацією Л. В. Бучинчика редакторство взяв молодий науковець Василь Гарагонич, який мав і досвід журналістської роботи – редагував газету в університеті, був власкором «Новин Закарпаття», членом Спілки журналістів України, стажувався у США – виборов путівку серед більш як ста журналістів. Він знайшов нове приміщення редакції, газета досягла роздержавлення і стала жити на власні надходження, піднялася до статусу обласної, сформувала інформаційне об’єднання «Панорама Медіа Група», видання пішло до своїх читачів у кольорах, на 12 й 16 сторінках...
...Я був і заступником редактора Василя Гарагонича більше десяти років. Пліч-о-пліч з ним і його батьком – Василем Андрійовичем, педагогом, освоїв журналістику і редакторство, часом у неймовірно важкій роботі досягали нових висот, справжньої творчості. Мене прийняли і до Спілки письменників України, а Василь Васильович став професором і доктором наук.
Він дуже хотів зустріти 75-річчя газети разом з тисячами її читачів. Та обірвалося життя у найвищому розквіті.
Газета живе і свято береже й примножує традиції попередників по перу.