Тарас Усик: талановитий, але скромний художник, який свою біографію втиснув у три речення

Культура  20 липня 2017 року, 10:44 Василь Гарагонич 3380

Ми вибираємо, нас вибирають.

Як же це часто не співпадає!

Часто просте здається нам "вздорним",

Чорне – білим, а біле – чорним.

Ці трансформовані поетичні рядки прийшли на гадку, коли намагався осмислити творчість заслуженого художника України, знаного абстракціоніста Тараса Усика. Познайомитись з Тарасом ближче планував майже два десятиліття, відколи вперше переступив поріг творчої майстерні його батька Степана Григоровича біля офісу обласного телебачення, де він 23 роки пропрацював головним художником, – пише Василь Гарагонич у газеті "Панорама" в номері від 29 червня.

Його чудовий натюрморт з польовими квітами щодня радує око і зігріває душу, викликає захоплення у гостей. Така вона чарівна нерозгадана сила мистецтва, що починається з любові з першого погляду.

І хоча Тарас виріс поміж фарб і холстів, не раз сидів на колінах у корифеїв пензля – чисельних батькових друзів, вирішив здобувати архітектурний фах у столичному виші. Згодом, працюючи у рідному Ужгороді за спеціальністю, долучився до архітектурно-художнього оформлення міста, що навіть матеріалізувалося в однойменній книзі. Скрупульозно дослідив і викреслив 138 об’єктів обласного центру, внісши свою вагому лепту у збереження історико-архітектурної спадщини рідного міста. Тому дуже хотів би, щоб влада була культурною, переймалася питаннями духовності, прислухалася до голосу фахівців.

Та все більше молодшого Усика вабила творча праця, коли митець залишається наодинці з мольбертом. У 1995 році, коли син став членом Національної спілки художників України, цьому чи не найбільше тішився батько, бо сам він, будучи одним із стовпів крайового малярства, унікальним портретистом, через політичні мотиви так і не став формально спілчанином. Проте, посіяні батьком зерна любові до отчої землі, вічного неспокою та невдоволення досягнутим, заколосилися у долі сина добірним урожаєм. Вісім років Тарас Степанович очолював секцію живопису Закарпатської організації НСХУ, був делегатом двох всеукраїнських художницьких з’їздів, 4-го і недавнього 7-го, під враженнями якого перебуває й досі. На жаль, приємно-оптимістичного на з’їзді довелося чути мало, а загальна тенденція художницької спілки формулюється одним словом – старіємо…

Наприкінці 2016-го до Тараса Усика нарешті прийшло визнання на державному рівні. Він став заслуженим художником України. Можна тільки уявити, як би тішився успіхами сина батько, який зазнав від тодішнього режиму незаслужених гонінь і переслідувань за «інакомисліє».

– Нагороди, визнання, – це звичайно приємно, – каже Тарас. – Хоча за великим рахунком я проти різних звань. За художника мають промовляти його полотна, а не титули!

Художник Тарас Усик, який мешкає в Ужгороді у золотому перетині історичного трикутника: кафедральний собор – академія мистецтв – Ужгородський замок, водночас звичайний і неординарний митець. На відміну від решти художників, про яких, як правило, пишуть інші, він у своїх полотнах і буклетах воліє промовляти до читача – глядача особисто. І шукає для цього форми, які не залишають нікого байдужим. Свого часу патріарх образотворчого мистецтва Тетяна Яблонська сказала: «Те, що пише сам художник, навіть і маленький, набагато цікавіше за судження найрозумніших мистецтвознавців. Все-таки це першоджерело». Запам’ятаймо ці слова. Та й стиль у малярстві Усика свій – впорядкована абстракція, що спонукає до фантазування і роздумів, заглиблення у самого себе.

Тарас Усик – скупий на слова, зате має щедру кольорову палітру. В одному із альбомів свою біографію він утиснув у три речення: народився, закінчив, прийнятий. Зате фарбам на його полотнах немає кінця-краю. Як і уболіванню за долю рідного міста над Ужем, яке розкрадається і нищиться сучасними нуворишами. Свого часу він був серед тих небагатьох патріотів-професіоналів, які удостоїлися найвищої для нього нагороди – відзнаки «За турботу про красу міста Ужгорода». А нині ця краса на грані життя і смерті.

Разом з батьківськими генами Тарасу передалася не лише любов до мистецтва, а й активна громадянська позиція. Коли батька, чия юність була обпалена війною, не стало, син разом із однодумцями рішуче вийшов на Майдани Помаранчевої та Революції Гідності.

Вони не згинули,

Вони живуть і нині,

Вони готові встать на перший клич війни.

Нехай хтось спробує загрожувать країні,

Де є такі батьки, де є такі сини.

Джерело: PMG.ua
Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Loading...
Коментарі - 0