Славний син Срібної Землі: професору Михайлу Трояну виповнилося б 100…

Це був високоосвічений вчений, справжній педагог, активний громадський діяч, добра і щира людина. Він вчив студентів не тільки історії, але й порядності. Тому випу-скники-історики зберігають добру пам’ять про вчителя. І ми також до них належимо.

Найперше почнемо з того, що Михайло Троян народився 19 червня 1923 року у селі Вишні (тепер Верхні) Ремети, що на Берегівщині, у простій селянській родині. У рідному селі закінчив початкову школу, потім продовжив навчання у Берегівській гімназії. Після її закриття вчився у Хустській гімназії, яку закінчив у 1942 році. Наступний етап навчання — філософський факультет Будапештського університету. Наталія Жупан-Химинець так згадувала про студентське життя в угорській столиці: «Жили дружно, у вихідні дні спільно відвідували музеї, картинні галереї, театри. І душею всіх був Михайло Троян». Так тривало до травня 1944 року, коли воєнні дії підішли до Угорщини, і Михайло Троян повернувся на Закарпаття.

У вересні-жовтні 1944 року червоноармійці вигнали угорську армію із Срібної Землі. В краї почалася розбудова нових органів влади — народних комітетів. Позаяк Михайло Васильович мав два курси університетської освіти, його на початку листопада того ж року було призначено викладачем Мукачівського кооперативного технікуму. Це був початок плідної майже 43-річної педагогічної праці, яка успішно продовжувалась аж до його передчасної смерті 20 травня 1987 року. Між цими крайніми точками була робота на посадах заступника директора Хустського і Мукачівського педагогічних училищ, завідування Закарпатським обласним відділом народної освіти, науково-педагогічна діяльність на історичному факультеті Ужгородського державного (тепер національний) університету.

Відзначимо, що цей період був етапом невпинного професійного зростання. Згадаємо, що у 1948 році Михайло Троян успішно закінчив історичний факультет Львівського університету імені Івана Франка, а через п’ять років — аспірантуру при Київському університеті імені Тараса Шевченка. Захистив кандидатську і докторську дисертації. Йому було присвоєно вчені звання доцента та професора. Він став відомим педагогом, авторитетним вченим, вмілим організатором освіти у краї, активним громадським діячем. Спробуємо це довести у пропонованій статті.

Розпочнемо з аналізу педагогічної роботи Михайла Васильовича. Ще раз нагадаємо, що колега викладав у Мукачівському кооперативному технікумі, Хустському і Мукачівському педучилищах, історичному факультеті Ужгородського університету. Підкреслимо, що він дуже ретельно готувався до кожної зустрічі зі студентами: скрупульозно підбирав фактичний матеріал, ретельно міркував над структурою лекції чи практичного заняття, велику увагу приділяв словесним методам навчання, але ніколи не забував і про наочні посібники. Після проведеного заняття ще раз прокручував його у голові, аналізував різні його етапи, виділяв вдалі (і не зовсім) моменти. Усе це дозволяло уникнути повторення окремих помилок, удосконалювати педагогічну майстерність, розширювати арсенал педагогічних прийомів.

Викладацька робота давала йому велике натхнення, творчу енергію, життєвий оптимізм, приносила радість та задоволення. У кожному вихованцеві бачив людину і ставився до них щиро, по-батьківськи. Тому студентська молодь прагнула спілкуватися з Михайлом Васильовичем, часто йшла до нього за допомогою, порадою чи просто добрим словом. І він нікому і ніколи не відмовив. Автор знає це з власного досвіду. Таке ніколи не забувається.

Педагог викладав студентам історію України, методику викладання історії в школі та спецкурси. Він завжди враховував вікові особливості студентів. Умів зацікавити навчальним матеріалом, змалювати «живі» картини подій, що вивчалися, виділити основне і закцентувати на ньому увагу вихованців. Крім того, велику увагу колега приділяв краєзнавчим екскурсіям — від Ужгорода до Рахова. Під час цих поїздок (вони тривали два дні) студенти відвідували районні музеї, бували у закарпатських замках, знайомилися із пам’ятниками тощо. І цим самим розширювали свій кругозір про наш край.

Крім того, історик вписав своє ім’я в літопис вітчизняної та зарубіжної історіографії. Його науковий доробок складає кілька сотень публікацій. Виділимо основні напрямки його дослідницьких пошуків.

Будучи аспірантом, Михайло Васильович під керівництвом доцента (згодом професора) Павла Лаврова взявся за вивчення складних і суперечливих подій, що відбувалися в краї на початку новітнього часу. Багато часу провів у Закарпатському обласному державному архіві. Крім того, опрацював окремі опубліковані документи, спогади учасників згаданих подій, статистичні дані, періодику тощо. З’явилися наукові публікації з досліджуваної проблеми. У них аналізувалось становище закарпатців у досліджуваний період, характеризувалися окремі виступи трудящих, спрямовані на визволення від різного роду поневолення тощо. У 1954 році він успішно захистив кандидатську дисертацію про події в краї у 1918 — 1919 роках.

Захистивши кандидатську дисертацію колега не довго «відпочивав». Незабаром починає працювати над докторською. Свій вибір зупинив на складних і неоднозначних подіях, що відбулися в Угорщині в 1917 — 1919 роках. Знову копітка праця над збором документальних матеріалів у радянських та угорських архівах. З результатами наукових пошуків виступав на наукових конференціях, публікував їх у наукових журналах, у тому числі і зарубіжних. Побачила світ монографія «Угорська комуна 1919 року» та понад 40 статей, повідомлень, рецензій тощо. І як наслідок — успішний захист у травні 1970 року на засіданні вченої ради історичного факультету Львівського державного університету імені Івана Франка на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук.

Цікавився історик й іншими науковими проблемами. Так, він був співавтором монографії «Закарпаття в роки війни». Видав її Омелян Довганич у 1990 році, коли інші два співавтори — Золтан Пашкуй та Михайло Троян — відійшли у вічність.

Багато зробив дослідник і у плані вивчення роботи першого з’їзду народних комітетів Закарпатської України, який відбувся у Мукачеві, 26 листопада 1944 року. Михайло Васильович був безпосереднім учасником цього форуму, на власні очі бачив усе, що відбувалося. Написав сотні нарисів про народних обранців закарпатського краю. Потім його справу продовжили краєзнавець Василь Пагиря та доктор історичних наук Омелян Довганич. У 2004 році побачило світ видання «Навічно в пам’яті історії: Біографічний довідник делегатів першого з’їзду народних комітетів Закарпатської України». Таким чином, біографії усіх 663 делегатів форуму збережено для історії та її дослідників.

Колега був чудовим знав-цем історії Срібної Землі. Його краєзнавчі дослідження далеко виходили за рамки новітнього часу. Так, Михайло Васильович опублікував історико-краєзнавчі розвідки «Мукачівський замок» та «Хустський замок». Був співавтором солідного видання «Історія міст і сіл Української РСР: Закарпатська область» (українською та російською мовами). А ще був укладачем путівника «Хуст» та рецензентом аналогічних видань про Ужгород і Мукачево.

Завершуючи мову про наукові здобутки історика, звернемо увагу на той факт, що не усе із його спадщини витримало перевірку часом. Треба пам’ятати, що він займався науковими пошуками, коли в історії (і не тільки) панувала марксистсько-ленінська методологія, яка сильно впливала на ідейний та фактичний зміст науки. Але документи, які використовував Михайло Васильович, визначають зміст його наукового доробку.

Працюючи в університеті, Михайло Троян створив першу кафедру історії України, яка називалася кафедрою УРСР, історіографії та джерелознавства УжДУ, якою і завідував. До речі, треба було мати громадянську мужність, щоб у часи «застою» запропонувати з кафедри історії СРСР забрати курс вітчизняної історії і створити новий факультетський підрозділ.

Звернемо увагу читачів і на той факт, що професор Михайло Троян стояв біля витоків музею історії Ужгородського університету. Проробив величезну роботу по збору і систематизації експонатів, залучив добровільних помічників, у тому числі й свого аспіранта Василя Гарагонича (згодом доктора історичних наук, професора). І у 1984 році музей Ужгородського університету було відкрито у новому корпусі на вулиці Північній (тепер Університетська, 14) на другому поверсі. На жаль, на початку 1990-х років музей було ліквідовано. Потім його відновили на площі Народній, 3, де знаходиться ректорат УжНУ і факультет історії та міжнародних відносин. Так що справа Трояна живе.

Михайло Васильович відзначався активністю і у громадській роботі. Був депутатом Закарпатської обласної ради депутатів трудящих. Понад 15 років добросовісно виконував обов’язки секретаря вченої ради історичного факультету УжДУ. За час роботи у виші редагував десятки наукових видань. Успішно керував роботою студентських наукових гуртків. Був одним із провідних лекторів Закарпатського відділення республіканського товариства «Знання». Ми назвали найголовніші громадські доручення колеги, а дрібних — не перелічити. І це при тому, що понад 30 років вчений доїжджав на роботу із Мукачева.

Колега був зразковим сім’янином: коханим чоловіком, люблячим батьком, турботливим дідусем. З дружиною Ольгою Іванівною, музикантом за фахом, прожили щасливих 40 років. Дали життя і виховали трьох синів — Остапа, Ярослава, Михайла та доньку Ольгу. У сім’ї панували затишок і повне взаєморозуміння. Михайло Васильович чудово ладив із батьками дружини — Іваном та Анною Скальськими. За це вони не могли нахвалитися зятем, який не тільки успішно займався науково-педагогічною роботою, але із задоволенням брався за будь-яку домашню справу. Переконані, що тепла родинна обстановка в значній мірі сприяла творчому зростанню нашого старшого колеги.

Багаторічна сумлінна праця Михайла Трояна в царині історії та педагогіки не залишилася непоміченою. Уже в грудні 1954 року його було удостоєно звання «Відмінник народної освіти», а у червні 1975 року — «Заслужений працівник вищої школи Української РСР». А ще була низка подяк від ректорів Ужгородського університету. Але для нього головним було інше — давати знання студентам, ліквідувати «білі плями» в історичній науці, виховувати у студентської молоді високі моральні чесноти… І він робив це протягом усього свідомого життя.

Понад 36 років минуло з того часу як професор Михайло Троян відійшов у вічність. Він повинен був жити і творити добрі справи. Життєвих і творчих планів було багато. Однак серце не витримало багаторічного навантаження, нерідко несправедливого, недоброго. Але ім’я професора Михайла Трояна назавжди залишиться в літописі Ужгородського національного університету та анналах історичної науки. На факультеті діє аудиторія імені Михайла Трояна, відкрита в листопаді 2013 року. Це була перша іменна аудиторія на факультеті. До речі, на цьому святі була присутня донька вченого і педагога Ольга. Його пам’ятають рідні, колеги, студенти та звичайні люди, які знали цю мудру, толерантну і високопорядну людину. І він, безперечно, на це заслужив!

Раніше видання розповідало, як у Мукачеві по-особливому відзначили 90-літній ювілей професора Трояна.