На Закарпатті розпочинається заготовка сіна на зиму

Нарешті затяжні дощі позаду і у селах сезон сінокосів у розпалі. Трава вже давно достигла та ніяк не можна було розпочинати заготовку сіна на зиму, бо погода не дозволяла.

Михайло розповідає, що свою загороду скосив із сином понад два тижні тому, тільки-но виблиснуло сонце. «Та хто б міг подумати, що дощем затягне так надовго! Натомість залишилася жменька напівгнилої трави, яку корова навряд чи буде їсти”.

Василь каже: «Спершу показувало, що трави цього року не буде, а сіно треба буде докуповувати у верховинців. А це від 90 до 150 грн. за метер в залежності від року. Та за час дощів трави так загустіли, що подекуди й попадали, ледве покосили. А те, коли починати косити, діти дивляться по прогнозі погоди в Інтернеті, тому й не прогадав. Вдосвіта встали, одним махом скосили півзагороди й за три дні посушили: обертали, складали в копиці, розкидували, далі знову обертати і складали. Сіно файне, пахуче, поносили на стайню і в сакаст (сарай для зберігання сіна,- авт.). Ще люцерну покосили, підв’яла день-два на сонці і ми склали її в зубачки (вирубане невеличке деревце (вільха чи береза), з обрубаними не до кінця гілками, які загострюють і саме на них «чіпляється» сіно, яке наскладують навколо стовбура).

Після зелених свят зосталося ще одну парцелу в полі покосити, теж у зубачки складемо. Чому саме так сушимо? Бо люцерна у зубачках добре вистоїться, не пересихає так і листочки з неї не обсипаються. Це дуже поживний корм для худоби. Поки все те поробимо, дивись, уже й отава підростає». Іван розповідає, що поля мають дуже багато, але худобину ніяку не тримають, а тому дають там косити односільчанам. Відтак, земля не дичавіє.

Спостерігається закономірність: чим ближче з Ужоцького перевалу до обласного центру, тим більше закинутих земель видніється довкола. Спершу клаптики обробленої, охайної землі лише подекуди змінюють пасма багаторічного посохлого бадилля бур’яну й різнотрав’я, а далі й зовсім не видно сліду людської руки, що б дбала про землю. Відтак вона дичавіє, вслід за бур’янами поростає кущами, а далі й деревцями.

Разюча відмінність впадає в око, щойно перетинаємо кордон і потрапляємо в Угорщину чи Словаччину. Там не тільки дороги хороші, там завжди покошені тротуари, викопані канави, а поля, доки видно – оброблені й доглянуті. В чому ж тут таємниця? Мирон розповідає, що там косять і складають сіно тракторами, а займаються цим не поодинокі люди, а своєрідні кооперативи, ферми. Вони ж годують корів і домовляються про збут молока й продукції у найближчі міста. Відтак, люди, що живуть у селі, мають роботу й достойну зарплату, а земля оброблена.

Оксана Чопак