Тільки на Закарпатті християни різних конфесій можуть жити поруч мирно

У гірському селі Пилипець є не тільки гірськолижний курорт та привабливий водопад Шипіт, де я знову бачив Карпати, але є також непомітні на перший погляд визначні пам’ятки деревинного зодчества – Різдва Богородиці. На перший погляд простий деревинний храм, але при близькому огляді видно, що храм має не тільки історію, але й душу, вкладену в його стіни. Церква вражає своїм оздобленням, орнаменти вказують на те, що вони зроблені ще в ті давні часи. Цей храм може бути дуже достовірним зрізом історії. Тривалий час цей край був ізольований, тому в цій архітектурі можна торкнутися історії християн гірського Закарпаття. До 1947 р. храм належав греко-католицькій парафії, а потім, після ліквідації Греко-Католицької Церкви був приєднаний до РПЦ. На початку 90-х років цей храм став об’єктом конфліктів селян, коли одну неділю в храмі молились православні, а другу – греко-католики. Потім православна громада вирішила спорудити свій храм. З тих пір дві частини села – греко-католицька і православна – живуть мирно. Зі слів прихожан, з якими я розмовляв перед початком служби, видно, що священики подають приклад мирного співіснування, бо між собою ладять. Багато що в таких селах залежить від священиків, якщо між ними нема конфліктів, то нема ворожнечі між прихожанами. Перше, що я помітив, наблизившись до храму, це те, що дерев’яні зруби, з яких складались стіни храму, були наче склеєні між собою. За час свого відпочинку в Закарпатті я бачив багато різних дерев’яних споруд, деколи щілини між зрубами були вражаючі. У цьому ж храмі між зрубами навіть голку не можна встромити. Приблизні роки побудови храму – 1776-1780. Храм побудований в лемківському стилі. Хоча стиль цей більше нагадує бойківський, ніж лемківський. Якщо звернути увагу на архітектурні особливості: Церква тризрубна тридільна, на плані складається з трьох квадратів: більшого центрального та двох менших, розташованих на осі захід-схід. Зруби нефу і бабинця накриті високим трисхилим дахом, вівтарний дещо нижчим двосхилим. Західний зруб вище піддашшя з трьох сторін оточений ажурною аркою, яка зроблена суто для краси – не несе якихось функцій, до західної стіни бабинця приставлений ґанок на різьблених стовпах, прикритий піддашшям --- невеличким дахом, це робиться для того, щоб захистити стіни храму від негоди (дощу або снігу), крім того гострий кут обох дахів – основного даху і піддашшя – служить теж захистом від опадів, які дуже часті в цих краях (саме в цьому місці водопад Шипіт). Над західним зрубом здіймається невисока каркасна вежа, яка завершується банею і квадратним ліхтарем з маківкою. Дахи і стіни, піддашшя криті ґонтами – невеличкі тесані дошки), якщо гонт зроблений якісно, він може стояти 50-70 років. Верхня половина вежі помальована в червоний колір. До церкви ведуть двоє дверей: західні арковидні та південні. Підвалини покладені на кам’яний фундамент. Увійдемо в храм. Центральний об’єм церкви перекритий коробовим склепінням, бабинець і вівтар плескатою стелею. Стіни всіх зрубів і склепіння оббитті картоном. Особливої уваги заслуговує не перемальований, зі слів настоятеля, чотириярусний іконостас кінця XVIII ст. – традиційної форми. При західній стіні нефу влаштовані досить широкі хори. Виріз між бабинцем і нефом зроблений на всю ширину бабинця з двома різьбленими стовпами. Церква за Списком пам’яток архітектури датується 1780 роком. На споруді зафіксовані ще дві дати, які очевидно є датами ремонтів: табличка з датою 1841, яку можна побачити зовні на північному зрубі нефу, та напис "D.J. 1851 jul" на верхній платві ґанку. На Верховині є така особливість: храми мають подвійну присвяту, другий празник цього храму, крім Різдва Богородиці, є Святе Благовіщеня. З південно-східної сторони церкви збудована двоярусна дзвіниця, накрита восьмигранним наметовим дахом, збудована одночасно з церквою. Вона побудована в верховинському стилі, має масивні стіни, незважаючи на свій розмір двохярусна. Декілька слів про іконостас храму. Іконостас, який теж є пам’яткою архітектури (йому стільки років як і храму, по формі нагадує наче він зроблений сучасними закарпатськими майстрами, але різьба вказує на роботу стародавніх майстрів. Вірогідно роботи здійснювалися майстрами з Галичини. Це не перша церква у цьому селі. Першою церквою була церква Св. Параскеви (14 ст), яку душе вшановували у той час. З необачності, або с якихось інших причин, давня церква згоріла. В нинішньому іконостасі є ікона Св. Параскеви. За словами парафіян, ця ікона перенесена саме з того, першого, храму. На верху бабинця є зображення годинника, час на годиннику показує час початку літургії у храмі. Особливої уваги заслуговують хрести на храмі. Вони незвичної форми, збереглися з давніх часів. Так як село розтягнуте між пагорбами та гірськими річками, по селі розкидані невеличкі каплички, де зберігається різний церковний крам: хоругви, ікони, облачення, та ін. Поруч через річку знаходиться православний храм. Цей храм почали будувати в 1995, завершений у 1999 році. Зі слів отця Василія, все таки більшість у цьому селі православні, але навіть, якщо у сім’ї є і греко-католики і православні, вони уживаються мирно. Ті, хто похрестився у православ’ї, ті його зберігають. У цьому храмі мене вразили розписи, ікони, іконостас, планування. Слід зауважити, що обидва храми дуже схожі між собою, як і їх убранство. Моє турне по Закарпаттю завершилось в Унгвароші (Ужгороді). Там я бачив досить дивну, на мій погляд, традицію. Наприкінці служби настоятель бере тацю із зібраними пожертвами, на якій також є список жертводавців, і читає вголос: «Катерина – 100 грн, Марія – 50 грн, Трохим – 150 грн» і т.д. В Ужгороді в одному із храмів служить мій однокурсник по семінарії, я у нього запитав, що це за така традиція. Виявилося, що раніше дяки крали пожертвувані гроші, тому настоятелі почали читати, щоб люди були впевнені, що їх гроші дійшли до церковної скарбниці. Тут я на власному досвіді відчув важливість культурного контексту, який потрібен для того, щоб розуміти місцеві традиції, які б дивними вони не здавались на перший погляд. Моя мандрівка по Закарпаттю показала мені, що, якщо мати лише невеличке зацікавлення у тім, як живуть люди, за цим завжди знайдеться велика історія, яку варто і цікаво знати. А ці два храми в селі Пилипець, як і в багатьох інших поселеннях Закарпаття, є прикладом того, як можуть жити поруч мирно християни різних конфесій. Олександр Бойко