Як відомі закарпатці в дитинстві чекали на Миколая (ФОТО)

Cвято Миколая – чарівне свято, яке з душевним трепетом і приємним хвилюванням чекають всі без винятку: чи то малі діти, чи то дорослі, в пам’яті яких це свято врізалось як щось добре, тепле, чарівне…

Сніг, скрипучий мороз, старенький образ святого Миколая у рідній хаті і добре всім відому пісеньку "Ой, хто, хто Миколая любить» береже в своїй пам’яті кожна доросла людина. Дух Святого Миколая не зникає навіть у дорослому житті. Його найбільше підживлюють спогади про веселі миті дитинства та, звісно ж, незабутні подарунки.

Зараз вони вже дорослі і успішні, але не так давно були малими і, які всі діти, вірили у Святого Миколая, неймовірно очікуючи подарунків під подушкою або в чобітку. Тому інтернет-видання «Панорама Мукачева», вирішило дізнатися у відомих людей краю про те, які вони в дитинстві отримували подарунки на це свято.

Валерій Пацкан, народний депутат України: ми з братом точно знали правила: у ніч з 18 на 19 грудня чобітки мають бути ідеально чистими. Інакше Миколай нізащо не залишить своїх подарунків. Ще ми знали, що оцінки в останні дні четверті перед зимовими канікулами мають бути найкращими, адже святий Миколай обов’язково загляне в наші щоденники. І хоча зранку в чобітках не було нічого особливого – ні дорогих іграшок, ні імпортних речей – ми дуже чекали на свято і точно знали, що знайдемо солодощі і, можливо, апельсини.

Потім, я дізнався, що посланцями Миколая є мої рідні мама з татом, але не зізнавався їм – боявся їх образити. Та й малому брату мусив розповідати про доброго чарівника, який все-все знає і дуже розчарується, якщо той буде неслухняним.

Наталія Зотова, власкор телеканалу 1+1 на Закарпатті: в дитинстві я дуже чекала Миколая! Він приходив до нас уночі і ховав подаруночки під подушку, а не в чобітки. Зазвичай, це були іграшки, солодощі, фарби, олівці, фломастери, альбоми, пластилін. Нас було троє у батьків. Ми здогадувались, що це саме вони дарують нам подарунки. Влаштовували навіть нічні чергування, але ніколи не могли впіймати їх "на гарячому". Тому завжди з великим нетерпінням чекали цього свята. Воно було таким таємничим і радісним. Можливо, ще й тому, що батьки ніколи не казали нам, що ми повинні замовляти подарунки у Миколая і не лякали нас його різочками. Ми просто завжди знали, що є такий добрий чарівник і що він обов’язково цієї ночі завітає до нас.

Сергій Герасимюк, депутат Мукачівської міської ради: у дитинстві найбільше з усіх я чекав, чомусь, на Святого Миколая. Адже це – день радості та незабутніх спогадів. Завжди напередодні свята ми з сестричкою загадували бажання і чекали на їх здійснення. Але без подарунків не обходилось. Як зараз пам’ятаю: чобіточок, вишитий моєю матусею, ну, а там повно різних солодощів. Подарунки нам завжди ховали під подушку. І це були найприємніші миті. Для мене це свято так і залишилося особливим. Адже навіть і зараз роблю подарунок всій своїй родині. І дивую їх так, як і мене в дитинстві.

Лариса Липкань, журналіст, автор і ведуча жіночого тележурналу “Клатч” на ТРК “Даніо”: свято Миколая було одним із найулюбленіших у моєму дитинстві. Заради цього вечора варто було і вчитися гарно, і бути чемною, і допомагати мамі по господарству. Ввечері 18-го ритуал чищення чобітків і покладання їх на підвіконня здійснювала з урочистою повільністю і розважливістю.

Вже лежачи в ліжку, уявляла, як старий дідуган-чарівник з довгою сивою бородою, у санях, запряжених білими кіньми, летить по небу, а за ним здіймається снігова курява. Ось він підлітає до мого вікна, переконується, що я сплю, розв’язує блискучий мішок і кладе подарунок у чобіток (як там він зі склом розбирається я не уточнювала). І справді – вранці від слабкого світла з-на двору обриси чобітка змінювалися через напхані у нього речі. З нетерпінням вмикаєш світло – і ось воно, диво!

Мої батьки досить довго підтримували цю казку і я перебувала у святій вірі існування Миколая десь до 4-го класу. Якщо мама була в цю ніч на чергуванні, подарунки клали тато чи старший брат. Тому я до сліз сперечалася і переконувала однокласників, що Миколай є.

Втім, розкриття таємниці пройшло без особливого болю чи розчарування. Бо ще довго після того батьки клали подарунки на підвіконня, та й навіть тепер, взуваючись 19 грудня вранці на роботу, я несподівано можу виявити в чобітку нову помаду чи якусь іншу дрібничку.

Тепер вже я виконую роль Миколая. І, повірте, це не менш чудесно. Заради моменту, коли твоя дитина вранці з широко розплющеними очима підходить до чобітка на підвіконні, варто жити. Бажаю, щоб усі люди на землі відчули ці емоції.

А доньці своїй вже на її на запитання, чи є Миколай, я відповідаю так: «Для тебе він існуватиме до того часу, поки ти в нього віриш. А потім мені доведеться його замінити».