Життя на смітнику: як ужгородські безхатьки заробляють та годують себе

Їх четверо. Сидять біля сміттєвого контейнера. Розпалили багаття. Гріються. Надворі холодно, скоро зима. Рятуватися від злиднів їм стане ще важче. Але вони звикли до екстремальних умов. Навіть не жаліються на життя, бо до труднощі їх уже давно не лякають.

Смітники біля гуртожитків УжНу ваблять багатьох безпритульних та ромів… Збираються вони ще біля багатоповерхівок. Також нишпорять в баках. Там вони заходять багато корисного для себе.

– Дехто викидає дуже хороші і якісні речі. Їх можна навіть на ринку продати, – каже один із компанії, що назвався Василем, тримаючи в руках кофтину, яку щойно знайшов. – Ми збираємо одяг. Знаходимо й на себе, і на інших. Беремо все. Усе може пригодитися. Буває, трапляються штани, бувають куртки, теплі светри, навіть спортивні костюми, шапки та рукавиці. Це – просто безцінні речі для зими. Взуття також час від часу ужгородці викидають. Сподіваюся, за тиждень-два підберу собі якісь чоботи.  

Слід зазначити, що значний відсоток  тих, хто опинився у непростих життєвих умовах саме таким чином і одягається. Їм зовсім не потрібні брендові кросівки чи шапки. Задовольняються тим, що є… що не потрібне іншим… головне – аби розмір підійшов.

– Красти не йдемо, – каже інший співбесідник. – А знайти роботу не вдається. Їжу, вірніше, її залишки теж нерідко знаходимо серед сміття. Серед продуктів є й хліб, і овочі, і сир, і часом – навіть ковбаса. Коли вже як поталанить. Крім того, взимку волонтери деколи відкривають пункти обігріву, організовують польову кухню. Це дуже добре, адже є такі дні, коли їсти зовсім ніщо. А там – хоч бутерброди та чай. Маємо, правда, складнощі з тим, що в холод помитись ніде. Влітку ще добре, рятує річка. Випрати одяг також ніяк. Тому  доводиться його викидати та шукати інший.

До речі, основним способом заробітку для таких, як ці четверо, є не випрошування милостині на вулицях, а саме пошуки… того, що можна здати у пункти прийому.

– Дуже  дивує, що сюди, до гуртожитків, сміття приносять не студенти, а жителі багатоповерхівок та приватних будинків, – розповідає Василь. – Найбільше в них зараз гілок дерев, зів’ялого листя. То тепер період такий. Та й далеко не весь непотріб доносять люди до баків. Поруч накидано багато різного мотлоху.  А щодо самого сміття, то його у контейнерах найбільше вранці. Тоді треба встигнути обдивитися все до того часу, поки не прийдуть  прибиральники. На  нас, циган, кажуть, що то ми смітимо. Але ж то самі жильці. Ми просто риємося в смітті. Це ж не злочин!

 А з чоловіками біля баків і двоє жінок. Вони також допомагають їм нести знайдене «добро» до місць збуту.

– Забираємо скло, пластмасу, макулатуру. За папір нам дають 2 гривні за кілограм, пляшки приймають по 30-40 копійок, металобрухт – здебільшого  по 2,50, пластик же – по 1,50 гривень. За день можемо заробити максимум 30-40 гривень. На жаль, це невеликі гроші. У наш час за них багато не купити. Однак навіть такий мізер більше, ніж нічого. Складно тільки, що тягнути знайдене до пунктів прийому доводиться вручну, транспорту немає, навіть велосипеда. Дехто зі знайомих навіть живе біля пунктів прийому, далеко не відходячи. Правда, жильці прилеглих будинків дуже сердяться, заявляють, що там антисанітарія та розплідник бактерій, а  також – що поганий запах. Але ж ночують у закинутих приміщеннях не вони, а дехто з безпритульних… і не від доброго життя.

До  речі, закинутих будівель, де знаходять прихисток безпритульні, в Ужгороді є кілька. Саме вони рятують інколи людські життя у найлютішу стужу. І хоч мешканці міста й нарікають на погане сусідство, соціально незахищені краяни інколи не мають більше шансів на те, аби вижити.