Історичні сторінки: як обороняли Карпатську Україну

Життя  15 березня 2017 року, 11:19 Олександр Цепурдей 1753 ФОТО

Подіям 1939 року, пов’язаним із виникненням та героїчною обороною Карпатської України, в останні роки присвячено чимало публікацій. Цінним фактичним матеріалом про ті часи є спогади сучасників тих подій. З українського боку найбільш детально цей період описаний у записах редактора газети «Нова Свобода» Василя Гренджі-Донського. У його щоденнику «Щастя і горе Карпатської України», який письменник вів із 7 жовтня 1938 р. по 8 серпня 1939 року, відображені події, пов’язані зі становленням і крахом  Карпатської України впродовж десятимісячного періоду, описані бої, що їх вели січовики навколо Хуста та в інших місцях.

Між тим збройний захист кордонів Карпатської України, яка до 15 березня була частиною федеративної Чехословацької Республіки, крім нечисленних та погано озброєних загонів «Карпатської Січі», здійснювали й прикордонники та бійці чехословацької армії, значну частину яких складали закарпатські українці. Запеклі прикордонні бої проходили й на Мукачівщині.

Ще у ніч з 13 на 14 березня регулярна угорська армія атакувала кордони Карпатської України в районі Мукачева. Бої розпочалися з нападу на село Підмонастир. Наступ у цьому напрямку для угорців був пріоритетним, адже, захопивши долину Латориці, вони розрізали територію Карпатської України навпіл. Напередодні, о першій годині ночі, за наказом командувача Мукачівського гарнізону полковника Бельді угорські вояки несподівано перейшли новий кордон і безшумно зайняли приміське село Підгоряни, що знаходиться на лівому березі Латориці та Сорочу гору (212 м), що домінує над долиною. Захоплений зненацька невеличкий гарнізон прикордонників, спротиву не чинив.

О 6-й ранку мадяри спробували повторити свій успіх і у Підмонастиря, але були помічені патрулем захістників кордону.

Ось як описує цей день один із прикордонників Богуміл Поспішил: «…я заступив на патрулювання з Ладиславом Кагунем. Інші 17 членів нашої застави відпочивали у монастирі. Військовим, згідно попередніх угод з угорцями, на кордоні бути  було заборонено, тож найближчі наші частини знаходилися у Кольчині.

Невдовзі я побачив, як зі сторони Росвигова, ховаючись у рівчаках вздовж дороги, до нас наближається підрозділ угорських вояків. До них залишалося лише декілька сотень метрів. У нас не було жодного зв’язку з командуванням, і ми не знали, що відбувається у світі. На наші запитання щодо їхніх намірів, офіцер прокричав, що це позапланові навчання. Аж раптом, наблизившись до нас, угорці відкрили вогонь із рушниць…»

Прикордонники встигли укритися за стінами монастиря. Так як останні місяці на кордоні проходили під постійними провокаціями з угорської сторони, весь склад застави відпочивав одягненим і тому для зайняття бойових позицій біля вікон і стін часу знадобилося небагато. Угорські солдати з великою чисельною перевагою кинулися у наступ, та прикордонники, під командуванням головного інспектора митної служби Досталка успішно захищалися, в першу чергу використовуючи гранати. П’ятеро добровольців-кулеметників (Сватек, Барта, Рада, Кагунь і Поспішил) зайняли позиції на винограднику вище монастиря і звідти обстрілювали ворога. Підрозділ, до якого входило менш ніж 20 бійців, вміло використовуючи товсті стіни і башти монастиря як укриття, стримував понад шість годин наступ цілого угорського батальйону! Близько 9:00 від Мукачева підійшов бронепоїзд, який розпочав розстрілювати монастир зі своїх гармат. Лише після кількагодинного артобстрілу, коли нависла загроза повного оточення і руйнування монастиря, а його захисники, використавши останні набої, вже готували багнети для рукопашного бою, вирішили відступити. На ар’єргард, що з виноградників прикривав відхід основної групи до останнього набою, угорці влаштували справжнє полювання. Практично всі члени підрозділу StOS вийшли з цього бою пораненими чи контуженими, двоє бійців загинули. Втрати угорської сторони не відомі, але оцінюються в кілька десятків людей.

Вирвавшись із оточення, після дванадцятигодинного важкого переходу засніженим хребтом, виснажені і голодні дісталися прикордонники до поліцейської дільниці в селі Пузняківці, де зустріли свого командира з іншими бійцями. Наступного дня через Порошково і Перечин вони з’єдналися у Малому Березному з відступаючими частинами 12-ї дивізії і  вийшли до Словаччини, де були роззброєні.

Інцидент біля Мукачівського монастиря став лише першим збройним зіткненням, що спалахнули по всьому кордону. Запеклі бої цього дня точилися і в інших населених пунктах Мукачівщини, де пліч-о-пліч тримали оборону й українці у складі чехословацьких прикордонників, й місцеві січовики (Вегеш М., Карпатська Україна). Зокрема між 6 і 7 годинами ранку почалась атака мадярів в напрямку сіл Горонда – Страбичово, а також на східну частину села Чомонин… З мадярського боку перевага військових була в 4 рази, і це не враховуючи велику кількість терористів. Оборону в Чомонині очолював командир взводу Заїчек, у Страбичові – старший стражмістр Волни, а у Горонді – стражмістр Раділ. Взаємодія між ними була такою, що позиції вдалося утримувати цілий день і тільки відсутність боєприпасів заставила їх надвечір відступити за Латорицю. Угорці зазнали великих втрат  в районі сіл Лавки, Пістрялово і Ромочевиця. 80 угорських кавалеристів, які перейшли в наступ на село Лалово, теж були відкинуті назад.   

Після важкого здобуття монастиря на Чернечій горі, угорська бригада долиною Латориці повільно вирушила на північ, де ввечері у Чинадійова була зупинена багнетною атакою 3-ї роти 36-го піхотного полку. Героїчний опір прикордонників дозволив зайняти оборонні позиції розташованому у Сваляві першому батальйону 36-го полку і українським добровольцям-січовикам. Ці сили два дні блокували вузький прохід долиною, що дозволило евакуювати зі Сваляви всіх цивільних осіб, що побажали виїхати з Карпатської України. У бою піхотинцям вогнем своїх кулеметів і танкових гармат суттєву підтримку надали підрозділи розвідувальної роти 12-ї дивізії.

15 березня у Хусті була проголошена незалежність Карпатської України, та вже о 17-й годині надійшла звістка про вступ німецьких частин у Прагу. З цього часу чехословацькі війська практично припинили активні бойові дії і зосередилися на евакуації з території Закарпаття. В результаті евакуації Карпатську України покинули 12 тисяч військових, разом із військом в еміграцію відправилося не менше 40 тисяч людей, зокрема й українська інтелігенція та середньо шкільна молодь.

Слабоозброєна Карпатська Січ опинилася віч-на-віч перед переважаючими силами угорців, які, подолавши героїчний опір,  встановили свою владу. Незважаючи на поразку, героїчність карпатських січовиків-українців залишила вагомий слід не тільки в український, але й у чеській, мадярській та словацькій історії. Звичайно, кожна з націй трактує цю історію по-своєму, але ми знаємо, що захисники Карпатської України боролись за вільну самостійну українську державу, яка не мала стати знов чиєюсь занедбаною провінцією.



 

Джерело: PMG.ua
Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter

Loading...
Коментарі - 0