"Знаєте, яким він хлопцем був?!"

Сьогодні, 1 лютого, нашому другові Віктору Олександровичу Дядченку виповнилося б 70. Проте примхлива доля розпорядилася так, що рік тому, 11 січня, його не стало.

Майже раптово пішла від нас Людина-життєлюб, яку Господь наділив великою фізичною та духовною силою, Людина-легенда, про яку друзі й опоненти ще довго розповідатимуть билиці й небилиці, Людина-вогонь, яка зігрівала оточуючих і нікого навколо не залишала байдужим...

Вперше з Віктором Олександровичем випало побачитись уживу ще у радянський час суцільних дефіцитів на Мукачівській універсальній базі, коли він був заступником голови райвиконкому. Пройшли роки і для газети «Відомості міліції», з якою я активно співпрацював, мене попросили зробити інтерв’ю з головою Мукачівської районної державної адміністрації В.О.Дядченком. Ось тоді ми і познайомились ближче. Коли ж у 2000-му році моє прізвище з’явилося серед кількох кандидатур, які, до речі, всіляко пробивали собі дорогу на посаду редактора «Панорами», голова РДА взяв нетривалу паузу.

Вже згодом, коли ми потоваришували, Віктор Олександрович зізнався мені, що рішення на мою користь прийняв, згадавши той матеріал у міліційській газеті, за який автор... нічого не попросив.

На Закарпаття Віктор Дядченко потрапив за розподілом після закінчення столичної сільськогосподарської академії. Народився на Київщині у селі Федорівка Фастівського району у селянській сім’ї. І дуже хотів, щоб ми коли-небудь побували на його малій батьківщині. Від батька-фронтовика і багаторічного голови колгоспу та матері-трудівниці успадкував найкращі селянські риси – любов до людей і землі-годувальниці та всього сущого на ній, яким залишався вірним до останнього подиху.

Трудову кар’єру на Закарпатті розпочав у системі тоді потужної облсільгосптехніки інженером з гуми (виявляється була і така), чим неймовірно гордився. Кмітливого і тямущого господарника помітили і висунули керуючим Мукачівської сільгосптехніки. Хоча у житті траплялось всяке, і через десятиліття Дядченко пам’ятав усіх своїх колишніх колег та підлеглих по імені, а вони раділи при зустрічі з ним мов рідному. У кожному селі чи колгоспі механізатори і тваринники впізнавали мукачівського «февника» в обличчя, зверталися до нього за порадою чи допомогою. І він по мірі можливості намагався підсобити кожному. Тому у сотнях селянських осель українців чи угорців він завжди був бажаним і шанованим гостем, отримував об’єктивну інформацію з перших рук.

Так само він легко знаходив спільну мову з президентами, міністрами чи депутатами, які цінували у ньому природню кмітливість, незламні бійцівські якості і безумовну відданість своїй справі. А він у будь-яких ситуаціях залишався людиною слова, навіть коли над ним нависала смертельна небезпека... Ми у цьому впевнились на прикладі роздержавлення «Панорами», до якого готувалися довго і ретельно. Тому і перемогли. На кінець 2018 року те, що Дядченко інтуїтивно, але по-державницьки зробив на початку 2000-х, тепер возведено у ранг державної політики України. Таким чином, завдяки мудрості і передбачливості Дядченка, «Панорама» стала першою і залишалася до цього року єдиною роздержавленою газетою на Закарпатті.

У день, коли маріонеткові депутати висловили йому недовір’я, Віктор Олександрович підписав «вольную» «Панорамі» і приїхав у суд свідчити на користь журналістів. Організаторам шоу з висловлення недовір’я цього здалося замало і через паркан будинку голови РДА ввечері полетіли вибухові пакети, щоб остаточно залякати опонента. Але Дядченко не з боязкого десятка, що він доводив упродовж усього життя – з балкону будинку над головами нападників просвистіли черги куль. Більше змагатись із потомственним мисливцем, який майстерно володів всіма видами зброї і з далекої відстані влучав білці прямо в око, не стали...

Без жодної волохатої руки майже чверть століття Віктор Олександрович Дядченко перебував на вершині влади районного та обласного масштабу. Своїм подвижницьким життям довів, що ніщо людське йому було не чужим. У тому числі й те, що від тюрми і суми не можна зарікатися навіть, здавалося б, сильним світу цього...

Не можу не згадати рідких моментів, коли під гарний настрій у родинному колі Віктор Олександрович брав у руки баян. У різні часи четверо онуків витанцьовували під музику дідка, а його обличчя сяяло радістю і надією. І вона таки збулась, найменший онук, який найслабше запам’ятав дідуся, але є його повним тезкою, все більше рисами обличчя і поведінкою нагадує ділового легендарного Дядченка.

Завтра за сімейним столом зберуться найближчі, щоб вдячним не злим тихим словом пом’янути ювіляра, який понад усе на світі любив життя і цією любов’ю запалював інших. І тільки невимовно жаль, що поміж ними не буде самого напрочуд хлібосольного і щедрого іменинника. Бо такі світлі душі, напевно, потрібні і на небесах. А нам на землі по собі вони залишають лише нетлінну вічну пам’ять...