Професор... без портфеля або Історія про одного з найвідоміших бджолярів Закарпаття Івана Мерцина

Життя  27 січня 2020 року, 10:44 Василь Гарагонич 6310 ФОТО

Цими січневими днями виповнюється 100 років від дня народження одного з патріархів бджільництва на Закарпатті Івана Андрійовича Мерцина. Оскільки з Божої волі я став чоловіком його любимої внучки Славки, а відтак і його багаторічним помічником-асистентом, вважаю за честь і необхідність розповісти про цю неординарну людину нашим читачам.

У пошуках медового життя я влився у пасічницьку родину Мерцинів родом із села Зняцева на Мукачівщині, у якій всі, від мала до велика, займались бджолярством. Єдиний син Івана Андрійовича Іван Іванович на той час був уже кандидатом сільськогосподарських наук з бджільництва (а дисертацію захищав не де-небудь, а у самій сільськогосподарській академії імені Тимірязєва у Москві!) і заступником директора унікального Мукачівського бджолорадгоспу, то власною немалою пасікою Мерцинів щоденно займався дід. А тут йому привалило щастя в особі зятя молодшої онучки, який мав багато вільного часу поза своєю викладацькою роботою. А це не тільки пара рук на підмогу, а й вільні... вуха, оскільки Іван Андрійович був неперевершеним оповідачем , який знав повчальні житейські історії на будь-яку тему, – пише Василь Гарагонич в газеті "Панорама" (№2 від 23 січня). 

Loading...

Читайте також:  Закарпатська родина виготовляє унікальні лікарські препарати з меду

Найближчі рідні підколювали діда, що йому вічно потрібна аудиторія слухачів. А у моїй особі він мав саме такого представника. Хоча з освіти Іван Андрійович закінчив лише сільськогосподарський технікум, проте багаторічна робота, природна допитливість, кмітливість і спостережливість робили його унікальним спеціалістом, до думки якого прислухалися маститі вчені. Коли на зорі радянської епохи розвитку бджільництва на Закарпатті у наш край приїжджав відомий у Союзі спеціаліст з бджільництва професор Гурген Аветисян зі столичної Тимірязєвської академії, то він шанобливо, поважно, без жодної іронії називав старшого Мерцина «професором... без портфеля».

Іван Андрійович починав завідувачем пасіки колгоспу імені Чапаєва у рідному Зняцеві. «Він вирізнявся неординарними організаційними здібностями, а пасіка, яку доглядав, за економічними показниками багато років була найкращою в області», – так написав про діда його учень і колега, кандидат сільськогосподарських наук Віктор Пилипенко у своїй новій книжці «Історія досліджень карпатських бджіл», яка побачила світ у 2019 році у Львові. Віктор Петрович, до речі, наш спільний сват. Його старший син Юра одружився з дідовою онукою Любою. Що поробиш, у пасічників, як і в деяких вірах, практикуються шлюби між «своїми». Бо й саме бджільництво часом нагадує певну релігію. Недарма дід постійно повторював приказку: «Пчола – з Божого чола!»

Бджоляр Іван Андрійович Мерцин

Деякий час Іван Андрійович працював зоотехніком обласної контори бджільництва, тому не тільки знав усіх причетних до цієї професії, а й користувався заслуженим авторитетом у галузі не лише в Закарпатті, а й по всьому Союзу! В одного з перших в області в діда була власна автомашина «Побєда», а згодом – «Волги» 21-ша і 24-та. Тож коли він їхав за кермом, йому віддавали честь гаїшники.

Проте, якої б марки в нього не була машина, вона завжди була укомплектована, як Ноїв ковчег, бо дід завше керувався принципом: все своє вожу з собою. А пасіки були розкидані чи не по всій області. Тож виїжджаючи на будь-яку з них, дід звик працювати до появи на небі циганського сонця, тобто місяця. І ніякі годинники йому були не потрібні. Хіба що радіо, особливо полюбляв чеські передачі.

Знаючи, що пасічники в матеріальному плані непогано живуть, скориставшись своїм службовим становищем і можливістю отримати безкоштовну консультацію з бджільництва, законослухняного діда запросив до себе ... прокурор. А по тим часам багато керівників різного рангу «балувались» бджільництвом, щоб мати непоганий додаток до сімейного бюджету. Зрозумівши у ході розмови, що пасічницьку науку доведеться починати з самих азів і не маючи часу на пустопорожні балачки, дід доручив консультувати прокурора мені. Так упродовж кількох років я мав в учнях з курсу бджільництва і в персональних водіях служителя Феміди. Поки не стався курйозний випадок. Дідові пасіки були в багатьох місцях Закарпаття і, як не прикро, інколи з них щось крали. Тому доводилось звертатися у міліцію, а часом і самим ловити злодіїв. Коли сталася чергова така історія на Іршавщині, дід мені про неї розповів. А в цей час хтось приніс прокуророві сотовий бджолопакет – фанерний ящик з рамками і бджолами. Він вочевидь тимчасово поклав його у кінці прокурорського двору на межі з нашою ділянкою. Я ще давав йому якісь рекомендації. Коли через кілька днів прокурор навідався до своїх підопічних бджілок, їх у пакеті не виявилося. Ящик з рамками на місці, а бджіл немає. Пасічники знають – якщо в силу різних причин божим комахам не сподобалося житло, вони можуть покинути його всією бджолосім’єю. Однак пан прокурор, як шанобливо називав його дід, в силу своєї професії запідозрив ... крадіжку, причому високопрофесійну, яку могли зробити лише спеціалісти. І звернувся в міліцію з «наводкою». Але застав дурня Богу молитися...

Читайте також:  Бджоли гинуть в усіх областях України, окрім Закарпатської

Викликом нарочним у суботу по обіді в карний розшук я був здивований і шокований, тим паче що начальник міліції жив по сусідству. На моє спантеличене питання, що сталося, оперативники у передчутті швидкого розкриття «справи століття» і зорепаду на їх погони, загадково сказали: крадіжка бджіл! У мене відлягло від серця. Але тут же виникла інша тривога: чому крадіжкою на Іршавщині займається мукачівська міліція і до того ж так оперативно. Моєю спокійною розповіддю про деталі крадіжки бджіл були шоковані вже оперативники. Попервах наше спілкування нагадувало розмову глухого з німим. Але згодом з’ясувалося, що ми говоримо про різні випадки крадіжки бджіл. Я – про реальну дідових на Іршавщині, міліціонери – про ймовірну прокурорських в Мукачеві. Так ця анекдотична історія нічим не закінчилася. Хіба що ми з дідом виключили прокурора з нашої бджолярської консультаційної школи та з кола спілкування. А я, розповівши цю історію колишньому сусідові, який згодом став заступником начальника обласної міліції, пообіцяв йому, що колись про неї напишу в газеті.

Дід був щедрим, але надто бережливим! Він ніколи не дозволяв собі та й оточуючим викинути на пасіці гвіздок, який зігнувся. По-перше, щоб потім ненароком на нього не наступити, по-друге, його завжди можна вирівняти і повторно використати. Коли хотів курити, терпів доти, щоб одним сірником підпалити цигарку, димар і, скажімо, вогнище. При цьому банки з медом із задоволенням роздавав знайомим, щоправда саму тару просив обов’язково повернути!

Loading...

Читайте також:  Медовий Спас або Маковія: традиції та прикмети

Дід був актором, міг розіграти будь-кого. Свою дружину ніжно-жартівливо називав Ганька. Оскільки вони рано втратили єдиного сина, то чи не найбільше раділи єдиному онукові Іванкові, який не тільки іменем, а й зовнішнім виглядом був і залишається копією свого працьовитого і хазяйновитого батька. Онук Іван Іванович пішов батьківським шляхом, закінчив Львівську академію ветеринарної медицини імені Гжицького, трудиться в Інституті бджільництва імені Прокоповича. А у львівській альма-матер сина і внука Івана Андрійовича, нині студіює його старший правнук Андрій. У нього підростають помічники - молодший брат Іван та дворічна сестричка – принцеса, її величність Анна-Марія під наглядом бабусі – медички-бджолярки просто Марії. Це вселяє впевненість, що бджолярському роду Мерцинів, фундатором якого став нинішній сторічний ювіляр, ще довго не буде переводу. А отже, я фурт зможу розраховувати на баночку запашного цілющого меду, отриманого нелегкою працею пасічників четвертого покоління мерцинівської династії.

Джерело: PMG.ua
Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Loading...
Коментарі - 0