Петро Назаренко, знана у краї людина, відзначив своє 75-річчя (ФОТО)

30 червня 2013 року відзначив своє 75-річчя Петро Миколайович Назаренко, донедавна голова ужгородської міської федерації спортивного орієнтування, суддя республіканської категорії з цього виду спорту, а крім цього ще й віце-президент Закарпатської обласної федерації спортивного туризму, інструктор з гірського, лижного і пішохідного туризму, колишній начальник Закарпатської обласної контрольно-рятувальної служби і голова обласної маршрутно-кваліфікаційної комісії, у 1999 році нагороджений знаком "Почесний працівник туризму України".

Петра Назаренка я знаю з кінця 70-х років, коли він, організатор обласних чемпіонатів з орієнтування, пояснював нам, новачкам, багато моментів і тонкощів цього непростого виду спорту, хвалив за кожний вдалий виступ. Завдяки йому спортивне орієнтування стало для багатьох закарпатців ще більш цікавим і захоплюючим видом спорту. Тільки пізніше я зрозумів, що насправді Петра Миколайовича можна вважати одним з родоначальників орієнтування на Закарпатті, адже саме він активно намагався розвивати цей спорт у 60-70-х роках минулого століття. Про той період йому й було задано кілька запитань.

– Петро Миколайович, як ви прийшли у наш вид спорту і чому?

– Народився я 1938 року у рівнинній Золотоноші, що знаходиться на лівобережжі Дніпра, але вже з травня 1946 року, коли батьків направили на роботу до Закарпаття, наша родина живе в Ужгороді, тож вважаю себе стовідсотковим закарпатцем.

У шкільні роки (я навчався ужгородській СШ № 3) спочатку з бабусею, а потім й з мамою ми часто гуляли в навколишніх лісах. Такі прогулянки навчили мене не боятися незнайомої місцевості і при цьому за допомоги рідних я навчився елементарним навичкам орієнтування в лісі.

У серпні 1954 року я вже мав досвід участі у туристичних походах: у першому з них було сходження на гору Близниця (1888м) з Ясіня, а в другому ми піднялися на гору Обавський Камінь поблизу Синяка.

1955-го року я поступив на перший курс фізико-математичного факультету Ужгородського держуніверситету і з тих пір вже інтенсивно почав займатися самодіяльним туризмом. Але подорожувати під чиїмось керівництвом або знайомим маршрутом мені було не дуже цікаво. На другому курсі мені подарували довоєнну угорську туристську карту-двокілометрівку, доволі детальну – вона суворо витримувала кілометраж та напрямки. Маючи такий скарб, я вже міг вибирати маршрути самостійно і, порівнюючи місцевість з картою, приходити точно в заздалегідь заплановані місця. Так я самостійно вчився орієнтуватися на гірській місцевості. Любов до прогулянок і багатоденних пішохідних, а в подальшому і лижних походів, вміння орієнтуватися дозволили мені всерйоз зайнятися спортивним самодіяльним туризмом.

Вперше з елементами змагань з орієнтування я познайомився влітку 1960 року. Мене та кількох інших студентів фізичного факультету УжДУ запросили судити першість Закарпаття з техніки пішохідного туризму, до програми якої одним з видів включили і орієнтування. Під керівництвом Олександра Олександровича Сарваша, працівника Закарпатської ради з туризму, я займався постановкою дистанції, правда, орієнтувалися тоді без карти – за так званою легендою (його ще називали рух по закритому маршруту).

Після закінчення навчання я два роки за розподілом працював вчителем в одному з гірських сіл, а з вересня 1963-го викладав фізику в своїй рідній ужгородській СШ № 3.

– О, я в мережі знайшов щодо цього періоду вашого життя спомини Сергія Євдокімова - одного з ваших тодішніх учнів, пізніше одного з засновників спелеоспорту в Росії:

- Фізик нам сподобався, по-перше – молодістю, по-друге – невимушеністю у спілкуванні і, звичайно, безсумнівним знанням предмета.

Особливо він заінтригував нас зробленим одного разу (27 вересня 1963, так позначено в моєму похідному щоденнику) наприкінці уроку оголошенням, запропонувавши всім бажаючим займатися альпінізмом, спелеологією і туризмом. Як прийнято зараз говорити – "три в одному флаконі".

Зібралося нас там чоловік десять. Петро Миколайович пояснив, що заняття з нами будуть вести на обласній станції юних туристів, що займатися можна буде у всіх трьох гуртках відразу, і що заняття буде вести майстер спорту з туризму (мова йшла про Ірину Василівну Пташникову (1918-2001), яка була не тільки вченим-археологом, але і активним пропагандистом краєзнавства, займалася пішохідним туризмом на рівні майстра спорту, альпінізмом, верховою їздою, спелеологією – і цією своєю любов'ю вона заряджала і рідних, і друзів. У неї залишилося чимало друзів і учнів, з багатьма з яких вона була в листуванні довгі роки. ОЦ).

Для довідки: у ті роки не було поділу за видами, тому збиралися разом і туристи і альпіністи. І не ділилися тоді на водників, пішохідників, орієнтувальників, скелелазів та інших.

Смію стверджувати, що це оголошення досить круто змінило все моє подальше життя".

Так, було таке.

По справжньому спортивним орієнтуванням я зацікавився вже після проведення в жовтні 1963 року на околицях Ужгорода Перших Всесоюзних змагань. Це був новий вид суперництва для мене, та й не тільки для мене, адже у кожної молодої людини все нове викликає особливий інтерес, тим більше, що деякі елементи орієнтування на той час я вже більш менш вже опанував.

Восени 1965 року в районі села Невицького проводили зліт туристів Закарпаття, до програми якого входили туристська техніка та орієнтування. У складі збірної команди університету я взяв участь у змаганнях з орієнтування, дистанції яких були прокладені по картах, що використовувалися на Перших Всесоюзних. Несподівано для самого себе я увійшов до п'ятірки найсильніших (вже не пам'ятаю яке саме місце зайняв). Це остаточно привернуло мене зайнятися серйозно орієнтуванням, як спортом.

Чим воно мене зацікавило? По-перше: це новий вид спорту, дуже багато нового, навіть сталих правил як таких ще не було. По-друге: ти біжиш по незнайомій місцевості один. Тільки компас та спортивна карта твої помічники, це набагато цікавіше, як на мене, ніж бігти по доріжці на стадіоні, намотуючи кола навколо футбольного поля, та й швидкість бігу ти регулюєш сам, а не намагаєшся втримати темп, який нав'язують суперники, що біжать поруч по стадіону. По-третє: весь час потрібно вибирати варіанти руху для успішного проходження дистанції, адже контрольні пункти потрібно не просто знайти, а зробити це якомога швидше. Тобто виходить, що спортивне орієнтування – це гармонійне поєднання фізичних навантажень, як у легкій атлетиці, та розумової діяльності, як у складній шаховій партії.

– Але я пам'ятаю вас насамперед як організатора змагань. Що заставило вас на шкоду спортивній кар'єрі взятися за суддівські справи?

– Слід зазначити, що на початку 60-х років минулого сторіччя змагання з орієнтування в Закарпатті більше нагадували біг по пересіченій місцевості з використанням туристичної і, як правило, не дуже точної, мапи. За таких умов для перемоги потрібні були насамперед вдача і хороша фізична підготовка. Тому, наприклад, першим чемпіоном Закарпаття був мукачівець Войтех Бігарі, який професійно займався бігом на довгі дистанції.

Мене це не влаштовувало, тим більше, що в періодичній пресі тоді писали, що змагання в інших країнах та в провідних регіонах України вже проводилися по спеціальних картах – уточнених і деталізованих. Тому ми з Костянтином Сасом, який працював в обласній дитячій екскурсійно-туристській станції , почали перед кожними змаганнями виїжджати до лісу і вдосконалювати карту потрібної місцевості. Планувати дистанцію по осучасненій карті стало набагато цікавіше, та й самі змагання вимагали вже не тільки хорошої фізичної підготовки, а й певних спеціальних навичок. Пізніше до цієї роботи підключилися й члени студентської команди УжДУ Володимир Мудрий, Наталія Тарахонич, Іван Роман та Іван Тешнеровський.

Але була й ще одна причина. Справа в тому, що мої особисті результати в змаганнях були не найкращими. Були в команді хлопці й помолодше. А спортивних карт в той час в області практично не було. Охочих брати участь у змаганнях було достатньо, а от створювати карти, ставити дистанції бажаючих було мало. Тож, прийнявши це до уваги, разом із Костянтином Сасом ми зосередилися на організаційних справах: готували карти (а це процес досить трудомісткий), ставили дистанції для різних змагань.

Вчитися всьому доводилося на власних помилках, у бесідах з такими ж начальниками дистанцій. У той час ще не було в Україні фахової літератури, та й самі "Правила проведення змагань з орієнтування" були дещо розпливчастими. Правда, треба сказати, що в цьому питанні нам допомагали фахівці-орієнтувальники з республік Балтії, де цей спорт мав давні традиції. Щороку чимало команд приїжджали в Закарпаття на тренувальні збори, привозили собою деякий картографічний матеріал, ділилися з нами своїм досвідом, в основному в питаннях постановки дистанцій.

– Чим відрізнялися змагання 60-х років від сучасних?

– На Закарпатті, починаючи з 1963 року і аж до середини 70-х, "доросла" першість області проводилася всього раз на рік. До програми входили індивідуальна гонка в заданому напрямку та триетапна командна естафета. Одна вікова група, залік окремо для чоловіків і жінок. Загальнокомандний залік визначався за сумою місць двох номерів програми.

Окремі змагання для школярів двох вікових груп проводила й обласна станція юних туристів. Така система була тому, що СЮТур фінансувалася з обласного бюджету та підпорядковувалася обласному управлінню народної освіти, а облрада з туризму та екскурсій фінансувалися Закарпатською обласною радою профспілок.

Проводилася також зимова першість області на маркованій (розміченій) трасі, яку долали на лижах. Перші такі змагання були проведені у Воловці в лютому 1968 року (дистанцію ставив Костянтин Сас), наступні – в лютому 1969 на Синевірському перевалі неподалік Міжгір'я. Обидва рази перемагала команда Ужгородського турклубу. Але так як у змаганнях брало участь мало команд, та й зі спорядженням було чимало проблем, то треті обласні змагання на лижах провели тільки в лютому 1976 року на околицях села Березинка, що на Мукачівщині. Переможцем знову стала команда з Ужгороду, друге місце зайняли мукачівці, третє – міжгірці.

Було зрозуміло, що участь лише у двох змаганнях на рік не дає можливості підвищувати свою спортивну майстерність. І тоді керівництвом Укрпрофспілки було прийнято рішення проводити ще два змагання: першість західних областей та першість серед команд профспілок.

Восени 1969 року профспілкова першість області пройшла в селі Тур'я Ремети Перечинського району. А в квітні 1970 року команда Закарпаття вперше поїхала на першість західних областей до Чернівецької області (до складу збірної входили ужгородці Володимир Мудрий, Наталія Тарахонич, Василь Бідяк, Наталія Олеоленко, Петро Назаренко і Рита Кіяк, та мукачівець Войтех Бігарі).

6-8 серпня 1971 першість облрадпрофу проводилася в районі села Порошково, що також на Перечинщині. У цих змаганнях приймала участь і команда з російського міста Вороніж.

У вересні 1971 року в районі Чинадієва була вперше проведена матчева зустріч 5 клубів туристів Закарпаття (з Ужгороду та УжДУ, Мукачева, Іршави та Рахова). Ці обласні змагання також вперше обслуговувала суддівська бригада з Мукачева. На жаль, служба дистанції не впоралася зі своєю роботою, особливо у другий день, коли проводилася естафета: було багато нарікань на правильність розташування одного з КП.

Самі змагання проводилися майже так само як і тепер. Але були й істотні відмінності: на старті учасник отримував чисту спортивну карту, а вже після старту самостійно перекреслював свою дистанцію з контрольної карти. Час нанесення КП на карту входив до загального часу знаходження на дистанції. Якщо учасник неправильно змальовував дистанцію, то звинувачувати в цьому міг тільки себе.

Слід зазначити, що до орієнтування в ті роки на Закарпатті ставилися як до якоїсь загальнодоступної розваги, а не як до складного технічного виду спорту. Згадую, як після закінчення чергової першості Закарпаття до мене підійшов обурений керівник команди одного з районів та зауважив, що, на його думку: – "Все у вас тут неправильно!", – тому, що його учасник – цілий майстер спорту СРСР з боксу! – заблукав і не знайшов контрольних пунктів.

– Чи проводилися в ті роки на Закарпатті якісь масштабні змагання?

– На початку 70-х років в Ужгороді накопичилося достатньо спортивних карт та й якість дистанцій зросла і, враховуючи це, Закарпаттю довірили право в травні 1972 року провести зональну першість чемпіонату України серед школярів, а в липні 1973 року – в районі перевалу Уклин – 2-гі республіканські змагання зі спортивного орієнтування серед школярів. На ці змагання я був затверджений заступником головного судді з дистанцій, а Костянтин Сас виконував обов'язки начальника дистанції.

19-21 жовтня 1973 року там само – на базі Українського республіканського табору юних туристів, по тих саме картах, був проведений 5-й обласний зліт туристів обкомів профспілок Закарпаття, в програму якого входили і змагання зі спортивного орієнтування.

З 1974 року я працював у Закарпатській облраді з туризму та екскурсій, відповідаючи за розвиток самодіяльного туризму і, паралельно, за спортивногоорієнтування.

Вже у травні 1975 нам доручили провести чемпіонат Української ради студентського спорттовариства "Буревісник", який пройшов у районі Березинки. Головним суддею цих змагань був один з тренерів всесоюзної збірної, киянин Валерій Глущенко, а інспектором – відомий картограф з Буковини Юхим Штемплер.

В жовтні 1976 року мене з Костянтином Сасом запросили до Чернівецької області, де проводився чемпіонат ВЦРПС зі спортивного орієнтування – фактично чемпіонат СРСР. Я був призначений старшим суддею фінішу, а Сас працював у службі інформації. На цих змаганнях вперше в Україні були використані кольорові спортивні карти.

Повернувшись з чемпіонату до Ужгороду, я запропонував спортивному активу Ужгородського держуніверситету створити кольорову спортивну карту в Березинці. Мою пропозицію було прийнято і ми приступили до роботи. На початку 1978 року ми отримали видрукувані карти. Враховуючи, що тепер на Закарпатті вже була кольорова карта, та був накопичений достатній досвід у проведенні змагань республіканського масштабу, нам доручили проведення особистого чемпіонату України, який пройшов у травні 1978. Учасники змагань розміщувалися в новому корпусі туристичного готелю "Латориця" в Мукачеві. Головний суддя чемпіонату, голова Республіканської федерації спортивного орієнтування, киянин Михайло Горностайпольський високо оцінив тоді роботу служби дистанції, до складу якої крім мене входили Володимир Мудрий і суддя-інспектор з Чернівців, випускник УжДУ і майстер спорту СРСР Михайло Тищенко.

У квітні 1978 в селі Оноківці, по карті, яку підготував Володимир Мудрий, проводилися відкриті обласні змагання на призи Центрального телебачення, а наприкінці травня того ж року до Ужгороду завітала збірна команда СРСР, яка приїхала на збори в Закарпаття готуватися до чемпіонату світу. Тренер Лев Крохін попросив мене надати спорткарти в районі Ужгорода та Ужгородського району, а наприкінці зборів поставити дистанцію для матчевої зустрічі між збірними СРСР і Закарпаття. Зрозуміло, що конкуренції збірникам ужгородці скласти не змогли і наступного дня, коли проводилися естафетні змагання, було сформовано змішані команди, до складу яких входили як члени радянської збірної, так і ужгородці.

У вересні того ж року було вперше проведено чемпіонат Закарпатської облради ДСТ "Спартак". І нарешті у жовтні – відкрита першість Великоберезнянського району.

У травні 1979 року мені, другому на Закарпатті (першим у 1973 році став К.Сас), присвоїли звання судді республіканської категорії зі спортивного орієнтування. Після цього ми ще провели два великих змагання: в травні Всесоюзний матч спортклубів вищих навчальних закладів (першого дня змагалися у Березинці, а другого – по карті "Радванка", що під Ужгородом). Начальником дистанції на цих змаганнях був Володимир Мудрий, а я – заступником головного судді з дистанцій. Головним суддею був хтось з москвичів (прізвище вже не пам'ятаю), а інспекторами два буковинці – майстри спорту СРСР Василь Бортник та Юхим Штемплер.

21-23 липня 1979 у Мукачеві ми проводили чемпіонат Укрради спорттовариства "Динамо". Через два тижні там само і по тих же картах проводився Чемпіонат України серед співробітників КДБ. Збірна команда Закарпаття посіла на ньому друге загальнокомандне місце.

Значно цікавішим став і обласний календар: у вересні 1979 року вперше Закарпатська облрада профспілок провела фінал масових обласних змагань, присвячених 7-й літній Спартакіаді народів СРСР, у січні 1980 року Закарпатська облрада "Динамо" провела обласні змагання на маркованій трасі, у травні 1980 року Ужгородська міськрада ДСО "Спартак" в лісі на околиці села Оноківці вперше провела свою відкриту першість.

А у вересні того ж року Закарпатський облспорткомітет провів відкритий чемпіонат області у Воловці. Карту для цих змагань склав і поставив дистанцію Степан Слуцький. До речі, саме там вперше на Закарпатті змагання проводилися за різними віковими групами – як для дорослих спортсменів, так і для дітей та ветеранів.

– Крім організації змагань ви ж ще займалися і тренерською діяльністю?

– З вересня 1964 року я став працювати викладачем кафедри ядерної фізики фізичного факультету УжДУ. Спілкуючись зі студентами, агітував їх займатися орієнтуванням, пропонував свої послуги як тренера на громадських засадах. Студенти народ активний, заводний, працювати з ними було суцільним задоволенням. Все це призвело до того, що в університеті з'явилася команда, яка почала вигравати на початку 70-х років першості Закарпаття, рівень учасників обласних змагань значно зріс. І в наступні десять років наша команда домінувала в області. Велику підтримку нам надавав викладач кафедри фізичної культури УжДУ Йосиф Михайлович Пчелинський.

Наші досягнення на всеукраїнському рівні були скромнішими, але не можу не згадати найвагомі з них:

- в серпні 1978 року в Дніпропетровській області проводився чемпіонат Укрради ДСО "Спартак" на якому Ганна Іоніна першою серед жінок Закарпаття виконала спортивний норматив кандидата у майстри спорту, а чоловіча команда Закарпаття у складі Володимира Мудрого, Степана Слуцького та Петра Назаренка в естафеті посіла третє місце і також виконала вимоги на присвоєння КМС;

- у липні 1979 третє місце в естафеті на чемпіонаті Укрради ФСТ "Динамо", що проводився в Мукачеві, зайняла команда Закарпаття у складі Наталії Тарахонич, Надії Ваволки і Наталії Олеоленко.

- у загальнокомандному заліку на чемпіонатах України збірна області у ті роки свій кращий результат показала 1973 року у Дніпропетровську – 12 місце.

Найсильнішими спортсменами-орієнтувальниками області у 70-ті роки були мої учні Володимир Мудрий і Наталія Тарахонич. Вони були неодноразовими чемпіонами області і єдині з усіх спортсменів Закарпаття входили до тридцятки найсильніших орієнтувальників України. Обидва – кандидати у майстри спорту СРСР. Але, напевно, це не найголовніше. Обидва були і спортсменами, і вмілими суддями: готували спортивні карти, викреслювали їх (повірте, у "докомп'ютерну" еру це було непросто), розробляли і ставили цікаві дистанції.

На початку 80-х років минулого століття, з ряду об'єктивних і суб'єктивних причин, на превеликий жаль, команда розпалася. Пізніше, коли спортивне орієнтування вже як повноцінний вид спорту перейшло в підпорядкування від профспілок до комітету фізкультури і спорту, я, працюючи в Закарпатській облраді з туризму та екскурсій, не забував про нього і всіляко намагався впроваджувати елементи орієнтування в змагання з техніки пішохідного та лижного туризму.

Підводячи підсумки виконаної з 1963 по 1983 роки роботи можна сказати, що зроблено було чимало, але хотілося звичайно набагато більшого. Адже грошей, що виділялися профспілками, які опікувалися в області розвитком туризму та орієнтування, вистачало тільки на проведення змагань і виїзди на всеукраїнські чемпіонати. А підготовкою кадрів: тренерів, суддів, начальників дистанцій, ніхто не займався, все робилося на громадських засадах. За весь час лише півроку я отримував пів-ставки як тренер облради "Динамо". Звичайно все це не дозволяло збільшити кількість тих, хто займався спортивним орієнтуванням. А без масовості, достатньої кількості змагань різного рівня, не зростала і майстерність. Тому, на превеликий жаль, в ті роки у складі збірних команд України не було жодного закарпатця.

Але ми заклали базу для подальшого розвитку улюбленого виду спорту. За період з 1963 до 1980 року включно були підготовлені спортивні карти таких районів:

в Ужгороді - "Шахта" та "Боздош"; в Ужгородському районі – "Кам'яниця" на обох берегах Ужа, "Оноківці", "Горяни; на Перечинщині – "Оленьово", "Сімерки", "Туриця", "Лумшори", "Порошково"; зроблено карту у Великому Березному; на Мукачівщині – "Верхня Визниця", "Чинадієво", "Березинка", "Лалово"; у Свалявському районі – "перевал Уклин"; карти на Міжгірщині та у Виноградівському районі.

Тут час назвати людей, які допомагали мені і які багато зробили для становлення спортивного орієнтування в Закарпатті. Активну участь в організації та проведенні різних змагань брали кандидати у майстри спорту СРСР Наталія Тарахонич і Володимир Мудрий, Володимир Бобков та Іван Тешнеровскій, Василь Вукстич і Наталія Олеоленко, Іван Роман, Наталія Готько і Василь Бідяк, Тетяна Попик та Василь Сейковскій (неодноразовий чемпіон області), Надія Ваволка і Сергій Давиденко, Василь Павлишин, Василь і Ганна Іоніни і багато інших.

Незважаючи на завантаженість на роботі, я ніколи не поривав з орієнтуванням. Так, наприклад, в 1991 році змагався у ветеранській категорії на міжнародних змаганнях "Лемковина", що тривалий час проходили у Мукачеві, став віце-чемпіоном в своїй віковій групі. З 2003 року не пропускаю на Закарпатті жодних змагань. Освоїв навіть велоорієнтування, про яке в роки нашої молодості і не мріяли. Тепер от готуюся з друзями до стартів на ювілейному "Кубку Дружби", що з нагоди 50-річчя виникнення спортивного орієнтування в Україні проходитиме в нашій області з 25 до 29 вересня цього року.

Олександр Цепурдей