Велет крайового малярства: заслуженому художнику України Івану Ілько – 80
Щоразу, переступаючи поріг вестибюля ректорату Ужгородського національного університету на площі Народній в обласному центрі Закарпаття, милуюсь величезним мозаїчним панно розміром у цілу стіну, де закріплений Указ президента України про надання вишу статусу «національного».
Виявляється, автором цього оригінального витвору є наш земляк, відомий закарпатський митець, заслужений художник України Іван Іванович Ілько. А сам мистецький твір дістався альма-матері від попередніх власників будівлі – будинку політосвіти обкому партії. І хоча сама партія канула в лету, бодай частка її майна прислужиться краянам для підвищення їх освітньо-культурного рівня. Переконаний, що озброєні цією інформацією численні відвідувачі ректорату сповільнюватимуть ходу, зупинятимуться і кидатимуть зацікавлені небайдужі погляди у бік мозаїки, створеної у 1975-76 роках нашим талановитим митцем, – йдеться в газеті "Панорама" в номері від 1 березня.
Віднедавна в Ужгороді на вулиці Кошицькій з’явився ще один арт-об’єкт, що теж асоціюється з прізвищем Ілько. П’ять років тому Іван Іванович разом із сином Михайлом на власні кошти і за власним архітектурно-дизайнерським задумом збудували і відкрили тут сучасний культурно-мистецький центр «Галерею Ілько», яка покликана бути посередником між творцями прекрасного у всіх його проявах та його споживачами – їх величністю Глядачами. Концепцію нового вогнища культури обрали просту і зрозумілу: тут має право на існування все, що не гнівить Бога і людей. А сама галерея стала справжнім сіячем розумного, доброго, вічного. Бо не дарма наші мудрі предки наголошували: життя коротке – мистецтво ж вічне.
П’ять років тому відкриття арт-центру приурочили 75-річному ювілеєві його ідейного натхненника Ілька-старшого, а першу виставку син Михайло сформував із полотен свого батька, який став для нього і першим учителем у мистецтві.
На долю Івана Івановича випали дещо інші життєві університети. Народився майбутній митець 4 березня 1938 року у мальовничому, але віддаленому селі Дулово на Тячівщині. Тому близько до серця сприймає слова пісні, мовлені наче про нього: «Рідна земле моя, із твого джерела я напився краси і земного тепла. І цю повінь краси людям я роздаю, знали щоб на землі Верховину мою. Де в цимбали свої сонце радісно б’є, едельвейсом цвіте Закарпаття моє!» Але щоб передати на полотні величну панораму карпатського світу, довелося ще не один пуд солі з’їсти. У 1952 році допитливий юнак вступає до Ужгородського училища декоративно-прикладного мистецтва. Сама доля подарувала йому можливість вчитися і спілкуватися з Адальбертом Ерделі, Йосипом Бокшаєм, Федором Манайлом, Антоном Шепою… Це стовпи крайового малярства, або як їх назвуть пізніше – фундатори закарпатської школи живопису, що завдяки Всевишньому поєднали різні європейські художні традиції. На цьому Богом благословенному закарпатському перехресті, доля звела Ілька з цими титанами духу, щоб, пройнявшись їх величчю, мандрувати з ними у душі у незвідані мистецькі світи, ставши одним із найяскравіших продовжувачів їх справи. Саме синтез творчих манер митців, вихованих у Будапешті, Мюнхені, Празі, Парижі, приземлених у нашому краї, дозволив витворити нову якість, названу теоретиками закарпатською школою живопису, акції якої у світі й нині продовжують котируватися дуже високо. Досі в улюбленому місці ужгородців та туристів на лавичці в альпінарії обласного центру продовжують сидіти бронзові Бокшай і Ерделі, ведучи неквапну розмову про долю нашого краю та місце в ньому мистецького процесу.
Перше десятиліття по закінченні училища стало для молодого допитливого митця надто плідним. Вже ранніми творами Іван Ілько заявив про себе на виставках різних рангів як про перспективного спадкоємця живописних традицій своїх іменитих учителів. У 1968 році він стає повноправним членом професійної творчої співдружності під назвою Спілка художників України. Через чотири роки з сім’єю переїжджає з Тячева до Ужгорода, де в той час кипить-вирує мистецьке життя. Майже півтора десятиліття Іван Ілько був головним художником майстерень художфонду, залишив свої творчі автографи на багатьох об’єктах. Син-другокласник Михайлик, який від народження «варився» у малярському котлі, навряд чи підозрював тоді, що минуть роки, він здобуде блискучу мистецьку освіту, стане креативним директором столичної арт-студії, членом знакового у богемному середовищі благодійного фонду «Мистецький арсенал», упорядником і редактором солідного «бомбезного» українсько-англійськоо альбому про батька до його 70-річчя – «Іван Ілько. Живопис», а удвох вони у місті свого дитинства над Ужем збудують і відкриють справжній палац мистецтв, де прекрасне й актуальне у мирі і дружбі працюватиме на руйнування стереотипів. А у «перерві» між цими подіями креативна студія Михайла Івановича долучиться до формування позитивного іміджу України на Євробаченні-2005, чемпіонаті Європи з футболу «Євро-2012»… Буквально напередодні нинішнього батькового ювілею син Михайло у родинній галереї дебютував з власною оригінальною виставкою «Delirium» («Марення») як багатосторонній різножанровий митець. Ось що таке творчі гени!
У 1995 році до Івана Івановича прийшло визнання на державному рівні – він став заслуженим художником України. Проте майже дві тисячі різножанрових високохудожніх полотен, удвічі більше етюдів із свіжим поглядом зафіксованих миттєвостей скороминучого буття – ось такий скромний підсумок активного малярського життя, що триває.
4 березня кремезному із зростом під два метри Івану Івановичу Ілько – 80 років. 9 березня у родинній «Галереї Ілько» відкривається його ювілейна персональна ретроспективна виставка. Тож побажаємо маестро здоров’я і натхнення, щоб у березні наступного року він знову запросив у гості своїх численних шанувальників на новий мистецький вернісаж. А ще терпіння, якого йому не позичати. Бо справжню істинну велич митця здатен визначити тільки час, що живе в полотнах народного художника і відчувається у них на смак.