«І клекіт хижої орди»: пророчі вірші українських поетів

Не кохатися з москалями, не пускати варвара на поріг, змагатись за нове життя — такі настанови нащадкам залишили українські поети. Багато їхніх віршів виявилися на диво пророчими.

Давайте згадаємо, про що писали Василь Стус, Дмитро Павличко, Леся Українка, Василь Симоненко, Тарас Шевченко та інші про боротьбу України за незалежність та сусіда-агресора.

Василь Сагайдак

«Натомість Заповіту»

Ніколи не пускай на поріг варвара, сину, —

чи ітиме війною, чи з міхом облеслих клятв,

він забере твій дім, ложе візьме і дружину

і на майдані спалить згортки давніх коляд.

Змертвіє у словниках і на цвинтарях тепла мова,

бо все, що у тебе, нащадку, сьогодні є,

він перелицює до нитки, перепише до слова,

перемурує до каменя й видаватиме за своє.

(1990 р.)

Василь Симоненко

«Можливо, знову загримлять гармати…»

Можливо, знову загримлять гармати,

І танк зімне пшеницю на лану,

І буде плакать і журитись мати,

Коли сини ітимуть на війну.

І хтось востаннє поцілує милу,

І хтось сльозу непрохану змахне,

А може, дехто втратить віру й силу,

Своє життя рятуючи одне.

Але не я… Я квизнути не стану,

Хоч як не буде боляче мені, —

За нашу землю, дорогу й кохану,

Я рад прийнять на себе всі вогні.

За тих дітей, що бігають до школи,

За матерів, змарнілих у труді,

За рідні наші верби довгополі,

За наші дні, прекрасні й молоді.

І тут ні сліз, ні відчаю не треба,

І тут не треба страху і ниття —

Живе лиш той, хто не живе для себе,

Хто для других виборює життя.

(1955 р.)

Дмитро Павличко

«Пророцтво»

Коли надійдуть танки й бетеери,

І вдарить по знаменах кулемет, –

Ті вмруть, а ті сховаються в печери.

Та на майдані лишиться поет.

Він буде сам під кулями стояти

Без наляку й жалю, як Прометей,

І кров стече… Рабів народить мати,

Та він оберне знову їх в людей!

Він знов оберне в Дух скорботне тління,

Знов нагадає хто ми, звідкіля.

І знов на площах закричить каміння,

І вбивці рушать знов з — під стін Кремля.

Знов буде бій! Будуть підступні чвари,

Знов честь укрита буде наяву,

І знову нас клястимуть яничари,

Навколішки вітаючи Москву.

І знов розтануть людських душ мерзлоти,

І знов імперію ошкірить сказ,

І буде так продовжуватись доти,

Допоки правда не прийде до нас.

В століттях буде так! І жодна зміна

Не станеться в перебігу епох,

Допоки не воскресне Україна,

Бо Він так хоче — наш безсмертний Бог!

(1991 р.)

Іван Франко

«Багно гнилеє між країв Європи…»

Багно гнилеє між країв Європи,

Покрите цвіллю, зеленню густою!

Розсаднице недумства і застою,

Росіє! Де лиш ти поставиш стопи,

Повзе облуда, здирство, плач народу,

Цвіте бездушність, наче плісень з муру.

Ти тиснеш і кричиш: «Даю свободу!»

Дреш шкуру й мовиш: «Двигаю культуру!»

Ти не січеш, не б’єш, в Сибір не шлеш,

Лиш, мов упир, із серця соки ссеш,

Багно твоє лиш серце й душу дусить.

Лиш гадь і слизь росте й міцніє в тобі,

Свобідний дух або тікати мусить,

Або живцем вмирає в твоїм гробі.

(1889 р.)

Євген Маланюк

«Діва-Обида»

…Невже ж калюжою Росії

Завмре твоя широчина?

…А над степами вітер віє!

А в небі гуркотить весна!

А степ, гарматами пооран,

Тремтить від крові і кісток,

Та про бої віщує ворон,

Червлен тримаючи шматок.

Повстань, як древлє! Панцир з міді

Замінить лати й ганчірки, —

І знов дівоча стать Обиди

Звитяжно гляне у віки.!..

(1926 р.)

Ліна Костенко

«І жах, і кров, і смерть, і відчай…»

І жах, і кров, і смерть, і відчай,

І клекіт хижої орди,

Маленький сірий чоловічок

Накоїв чорної біди.

Це звір огидної породи,

Лох-Несс холодної Неви.

Куди ж ви дивитесь, народи?!

Сьогодні ми, а завтра — ви.

(2015 р.)

***

Ми воїни. Не ледарі. Не лежні.

І наше діло праведне й святе.

Бо хто за що, а ми за незалежність.

Отож нам так і важко через те.

Леся Українка

«Скрізь плач, і стогін, і ридання…»

Скрізь плач, і стогін, і ридання,

Несмілі поклики, слабі,

На долю марні нарікання

І чола, схилені в журбі.

Над давнім лихом України

Жалкуєм-тужим в кожний час,

З плачем ждемо тії години,

Коли спадуть кайдани з нас.

Ті сльози розтроюдять рани,

Загоїтись їм не дадуть.

Заржавіють від сліз кайдани,

Самі ж ніколи не спадуть!

Нащо даремнії скорботи?

Назад нема нам вороття!

Берімось краще до роботи,

Змагаймось за нове життя!

(1890 р.)

Василь Стус

«Сто років, як сконала Січ»

…Та виростають з личаків,

із шаровар, з курної хати

раби зростають до синів

своєї України-матері.

Ти вже не згинеш, ти двожилава,

земля, рабована віками,

і не скарать тебе душителям

сибірами і соловками.

Ти ще виболюєшся болем,

ти ще роздерта на шматки,

та вже, крута і непокірна,

ти випросталася для волі,

ти гнівом виросла. Тепер

не матимеш од нього спокою,

йому ж рости й рости, допоки

не упадуть тюремні двері.

І радісним буремним громом

спадають з неба блискавиці,

Тарасові провісні птиці —

слова шугають над Дніпром.

(1963 р.)

***

Моя Україна забула

Сміятись. Вона гомонить.

Моя Україна не вщухла

Од прагнення жить…

(1960 р.)

***

Усім нам смерть судилася зарання,

Бо калинова кров — така ж крута,

Вона така ж терпка, як в наших жилах.

У сивій завірюсі голосінь

Ці грона болю, що падуть в глибінь,

Безсмертною бідою окошились.

***

Господи, гніву пречистого

Благаю — не май за зле.

Де не стоятиму — вистою.

Спасибі за те, що мале

Людське життя, хоч надією

Довжу його в віки.

Тарас Шевченко

«І Архімед і Галілей…»

…Буде бите

Царями сіянеє жито!

А люде виростуть. Умруть

Ще незачатиє царята…

І на оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люде на землі.

(1869 р.)

***

Кохайтеся, чорнобриві,

Та не з москалями,

Бо москалі — чужі люде,

Роблять лихо з вами.

…Бо москалі — чужі люде,

Згнущаються вами.

Нагадаємо, у березні день народження святкував український поет Віктор Стельмах. Видання розповіло детальніше про його творчість.