В руках закарпатського різьбяра оживає дерево (ФОТО)
Закарпатське мистецтво шанується в Україні на найвищому рівні. Наприкінці минулого тижня поет Петро Мідянка здобув Шевченківську премію у царині слова. Але наш край має також Шевченківського лауреата, котрий отримав цю нагороду в категорії народного мистецтва. Різьбяр мешкає в смт Середнє, що на Ужгородщині. Його житло давно перетворилося на такий собі музей дерев’яних скульптур, за якими можна вивчати історію Срібної Землі, її культуру, обряди та звичаї. Навіть цинічні журналісти, вгледівшись у скульптури й провівши кілька хвилин у світі прекрасного, визнають – неперевершено!
Навчав різьбити скульптури з дерева… неповнолітніх злочинців!
Василь Сідак у чомусь нагадує свої роботи. Виважені, не кричущі, якісь достобіса рідні й привітні. Прості й водночас наповнені усміхненої, але серйозної філософії.
Вриваюся до обійстя Сідаків якраз перед другим святим вечором. Дуже вибачаюся, але господар тихо заспокоює, мовляв, пусте, потерпить. Одразу проводить до «святая-святих» – невеличкої майстерні, що сховалася у літній кухні. Там бачу незавершену композицію – «тарілку». Господар каже, що таке робити навіть важче, ніж двометрові «стовпи», адже слід мати і гостре око, і тверду руку. «Роки беруть своє», – без тіні пафосу чи розчарування констатує він.
За 45 років роботи з деревом майстер має що згадувати і показувати. Ремесло вибирав майже не вагаючись: «Сам я з гірської Воловеччини, з Жденієва. Різьба це, так би мовити, наша специфіка. Ще батько показував найпростіші елементи, коли я малим був. Тож яку спеціалізацію виберу в училищі – знав наперед».
Згадує добрим словом митець і своїх наставників з Ужгородського училища прикладного мистецтва (закінчив 1968 року). Василь Свида та Іван Гарапко навчили творчо підходити до будь-якої обробки дерева. Саме мистецькі якості Василя Сідака відзначали у Художньому фонді Спілки художників України, де він працював у 1970 – 1980-х роках – виготовляв сувенірну декоративну пластику.
«Наступне місце роботи було дещо незвичним, – додає співрозмовник. – Передавав свою майстерність… в’язням колонії. Така була практика, що відбирали з цілого СРСР тих, у кого довгий строк відсидки й є хоч трохи здібностей, і вчили їх «різати». Пригадуєте популярних ще за Союзу орлів? Так це все робота неповнолітніх злочинців».
За такими розмовами переходимо з майстерні до хати. Там просто очі розбігаються від розмаїття скульптур. Починаючи від підставок для парасоль у вигляді журавля й завершуючи монументальними сценами-коміксами з життя горян-закарпатців. Тут не треба для декору ні килимів, ні картин, ні іншого примітивного багатства. «І річ не у вартості робіт. Просто кожна з них має свою історію, кожна передає якусь емоцію, стан. Це дороге серцю й безцінне», – каже майстер.
Верховинські дерев’яні комікси…
Ходжу світлицями. Фотографую. Дерев’яні скульптури найрізноманітнішої тематики, починаючи з маленьких 30-сантиметрових і закінчуючи майже двометровими велетами та епічними постановками, створюють неповторну музейну атмосферу. Тут можна проводити екскурсії та розповідати про кожен витвір, його історію задуму, специфіку виконання, філософське наповнення. Але автор через природну скромність та умиротвореність (із моїх власних спостережень, такі риси притаманні загалом самодостатнім метрам. – Авт.) не вельми охочий до теревенів. «Та що казати – все, що своє і від душі, все, що з простим народом пов’язано, різьблю. Можу, звичайно, і портрети знаменитих (кияни кажуть: Кобзар у виконанні Сідака вийшов хоч куди. – Авт.). Але воно не те. Загалом найчастіше відображаю життя простих закарпатців. Як гірських мешканців, так і середнянців (сцени з полювання, відпочинку лісників тощо).
Питаю, скільки часу займає вирізьбити одну скульптуру. Співрозмовник зізнається, що не менше місяця. Але нині терміни збільшуються: «Руки не ті. Дерево є дерево: його треба друляти… Та й замовлень значно менше, ніж колись. Після кризи люди так і не привикли витрачати гроші на мистецтво». Розповідає майстер і про улюблені роботи та взагалі цілі «літописи в дереві» – картини на три метри, де зображено кілька пов’язаних епізодів (такі собі дерев’яні комікси, якщо по-сучасному). Найдовше загалом для митця тривала робота над величезним блоком із сценами з гуцульського весілля.
«Працював над цим загалом три роки. Сцена за сценою. Мав чимало замовлень за той час, але постійно повертався до свого Евересту». Справді, це як літопис у дереві: спершу сватанки – дівчата вітають молодят, далі – саме весілля у церкві й пара, яка щойно побралася. Наступна сцена – танці, частують гостей, музики. Просто тобі верховинський комікс! Загалом будь-яка різьблена скульптура, як пояснює митець, починається з ідеї. Далі під композицію вибирається дерево за масою та об’ємом. «Кругляк може бути лише трохи більший від задуманого розміру. У мене ж уже око наметане – дивлюся на кусок деревини і бачу, як із нього вимальовується готовий витвір».
Багато скульптур мають, крім народознавчого, ще й філософське наповнення. Митець показує одну з найперших серйозних і найдорожчих для нього робіт – «стовп», де Мати-батьківщина ніби проводжає, прощається зі своїми дітьми, котрі їдуть на заробітки в інші краї. Композиція хоч і пафосна та жаліслива, але викликає щирі емоції, адже тема й досі дуже актуальна, болюча…
Шевченківська з першої спроби
Відтак Василь Сідак розповідає мені, що надихають його до праці картини, що зринають у пам’яті, яскраві типажі, якісь зворушливі підмічені епізоди, починаючи від побуту й завершуючи релігійними темами. Автор справно дотримується канонів народного мистецтва, але завжди додає щось своє. Такий креативний підхід зрештою визнали у столиці та Національній спілці народних митців.
«На 60-ліття зробив у Києві виставку. До того ще мав дві у столиці: доводилося возити експонати трьома мікроавтобусами! Не тому, що вага велика, а треба було убезпечити роботи від ударів та поломок. А в спілці й до того велися розмови про моє висунення. Але коли побачили у Києві цілий спектр моїх робіт, порадилися й вирішили одразу висувати на Шевченківську премію 2008 року. Приємно, що з першого разу отримав. Звичайно, нагорода була почесна, але для мене це не мрія, не самоціль. Я просто намагаюся якісно виконувати свою роботу, втілювати задуми».
Майстерність виконання та брендовість підняли ціну робіт Сідака дуже високо. Навіть найменші із скульптур коштують по кілька тисяч гривень. Причому більшість із домашніх експонатів митець не продає. «Це моє життя – воно не на продаж. Нині виконую ще нечасті замовлення, а якщо продаю готове – то лише музеям. Вже й аферисти в мене були. Ще до отримання премії. Приглядалися. Казали, що з музею. А я бачу – нетутешні, та ще й не вельми обізнані. Як виявилося, «ділки» з Москви. Ледве їх позбувся. Та й добре, що в хаті всього кілька експонатів тоді тримав – ще хижу до кінця не добудував навіть».
Нині ж загалом лік витворів Василя Сідака йде на сотні. Причому наявні каталоги не містять і третини готових скульптур!
Тарас Ващук