Містичне місце
Карпати чудові. Невисокі, але по-справжньому дикі, де дійсність визначає природа, а не люди. Там можна забути про мурашник цивілізації, розслабитися й перезавантажити мозок.
З великої гори світ здається інакшим. Розумієш його велич на фоні смішних людей та їх амбіцій. Наші міста з їх десятками тисяч мешканців - це насправді малесенькі сіро-блискучі краплинки в долинах між зеленими велетнями, що височіють над ними, мов ведмеді над мурахою.
Гори, до яких дорогами на автомобілі треба їхати довгі години - ось, тут вони, поряд. Таке враження, що якщо добре розігнатися на біциґлях і спуститися з однієї - по інерції викотить на іншу. Звісно ж, це не так. Наше звикле до обмеженості власних просторів око банально не вміє отак зразу оцінити реальну відстань на такій висоті. За доброї погоди видимість може дійти до 200 км і вище.
Більшість гір вимагають неабиякої підготовки для підкорення своїх вершин. Треба спорядження, час і фізичну спроможність. Однак є цікава вершина, що очолює свій локальний масив, і при тому має прокладену совєтами бетонку до самісінького піку, де колись був загадковий військовий об’єкт, від якого наразі залишилися руїни. Бетонка стара, покривлена, місцями з неї підступно стирчить арматура, чатуючи на шини необачних водіїв, але все ж придатна для звичайних легкових машин із якісною прокладкою між рулем і сидінням. Можна за годину виїхати на висоту в майже півтори кілометри. Побачити сніг у червні, походити справжніми альпійськими луками й насолодитися неповторним кришталевим повітрям.
Це - Полонина Руна. Вважається, що назва походить від нашого закарпатського слова "руна" - рівна. Гора схожа на велетенського кита чи тюленя, що приліг відпочити, випнувши спину догори - довга, широка, з плавним верхом. Порівнюючи з іншими карпатськими велетнями, Руна дійсно рівна.
Якщо уявити Закарпаття з рельєфом його гір, то Руна є центральною вершиною "головної" частини краю на чолі з Ужгородом і Мукачевом. Вона є ніби авангардом закарпатських гігантів, що розташувалися на схід по масивах Ґорґан і Гуцульських Альп.
Тут зустрічаються вітри всіх сторін світу. З одного кінця гори можна подивитися на омріяний Євросоюз, з іншого - на Львівщину. Зовсім поряд Лютянка й Красія. Трішки далі - Пікуй. Через долину, знизу котрої блищить крихітний Воловець - два здоровані Стій і Великий Верх. Якщо не дуже густий серпанок - далі правіше видніються величні гори Тячівщини, за котрими ледь уловимими контурами пробиваються гіганти Гуцульських Альп на чолі з Говерлою. Перед людиною, що прогулюється Руною ясної днини - майже весь наш край.
На Полонині Руні тебе пронизують незбагненні струмені прадавніх сил, що визначали дійсність ще задовго до динозаврів. Вони пульсують, наповнюючи спокоєм і допомагаючи осягнути речі, не доступні там, у долинах, посеред шумливої колотнечі різноманітних соціал-дарвіністичних змагань, які так упевнено захопили нашу реальність останніми роками. Там, на Руні, можна доторкнутися душею до чогось незбагненного й стократно більшого за будь-яку людську особистість, відчути й спробувати зрозуміти неповторну магічність справжнього, великого світу, до котрого нам ще рости і рости.
Там можна зустріти дуже різноманітних туристів - джипери, мото- і квадроциклісти, парашутисти, дельтапланеристи, велосипедисти, пішоходи, збирачі яфин... Навіть інваліди на колясках періодично видряпуються туди, живучи повнокровним, справжнім життям, вогонь котрого не згасає в їх очах попри хвороби чи каліцтва, перемагаючи тіло духом.
Колись, у золоті часи "долару по вісім і бензину по десять" ми з сім’єю та друзями часто їздили на Руну, починаючи з припорошеного залишками снігу червня й закінчуючи неповторним триколірним жовтнем, що незмінно дарує щороку захоплююче поєднання зеленої хвої та жовтого з червоним листя. Такі невеликі подорожі - чудове джерело позитивних емоцій.
Полонина Руна - місце містичне. Деколи там обіймають одне одного, переплітаючись, людська психологія й загадковий світ знаків.
На верхівці будь-якої порядної закарпатської гори є хрест. Так уже давно заведено. Звісно ж, Полонина Руна - не виняток. Там був старенький хрест. Довго стояв, доки зовсім уже не постарів і не впав під натиском буревію. Мешканці близьких до Руни сіл підняли його й обіклали камінням, бо гора без хреста - це неваловшно.
Серед туристів є дуже урочисті. Вони підіймаються в гори на честь визначних подій, свят, символічних дат та інших подібних приводів. Не всіх із них цікавить атмосфера гір; деяких приваблює відчуття власної звитяги вилізти кудись і залишити там сліди своєї присутності. Сліди обираються в залежності від кольору пристрасті урочистого туриста. Наприклад, встановити прапор.
Не знаю, чи здатні патріоти нової хвилі прораховувати бодай на крок уперед. Точно знаю, що вони не зовсім розуміють гори. Гори не терплять щось таке ніжне й легке, як прапор. Негода там, на висоті, що вимірюється кілометрами, має зовсім інший характер, значно більш грізний, ніж у долинних скупченнях бетонних коробок. Тонку тканину шматує стихія, пронизує її вітрами зусібіч, котрі сходяться тут. Тому якщо вже встановлювати прапор - то не дуже добре це робити на самій верхівці, краще підібрати більш захищене місце.
На День Незалежності 2013 року якісь ентузіасти вирішили приладнати прапор на Руні. У ролі флагштока виступив поламаний старий хрест, відремонтувати котрий, звісно ж, нікому з них на думку не спало.
Так само проігнорували старий поламаний хрест і інші християни, що десь тоді ж трохи далі від верхівки гори поклали свій хрест із косою нижньою поперечкою - гарний, величний і добре зроблений. Поклали неподалік від вершини, одразу поряд із совєцькою стелою, котра чомусь своїми обрисами нагадує древневавилонські культові споруди.
Отак воно й виглядало через пару тижнів восени - старий зламаний закарпатський хрест, до якого припасовано пошматований прапор. Позаду ж упевнено проглядається сильний і впевнений новий хрест поряд із маленькою таємничою совєцькою стелою. Подивіться на фото.
А тепер згадаймо. 2013 рік, осінь. Через два місяці після цієї фотографії почався конфлікт, котрий пошматував країну і ошпарив народ, забравши найкращих його синів у тенета смерті. І так само на задньому фоні маячило щось таке, московське. Тож - картинка на верхівці Руни виявилася пророчою.
Минулого року було ну майже так само, тільки без прапора. Або його вже здуло на момент коли ми туди потрапили, або патріоти в повному складі переключилися на модне тоді фарбування мостів у кольори прапора. Цьогоріч же - знову зміни. Вони цікаві й трішки моторошні.
Фани прапора відмітилися черговим встановленням, не до кінця усвідомлюючи, що об’єкт їх любові мав би за будь-яких обставин залишатися цілим, бо це - символіка нашої держави. Флагшток обрали ще вищий - новий хрест. Тобто - український прапор майорить над ним і над стелою. На момент написання цієї статті від нього залишилося ну десь дві третини по вже згаданим причинам. Проте картинка цікава й неоднозначна - трішки подертий синьо-жовтий прапор над символікою північного сусіда. Промовисто.
Прапор прапором. Через побачене поряд, на самій верхівці гори, стало недобре. Старого хреста там уже нема. Його доля - це реальний символ нашої захланності як народу. За словами місцевих, якісь божевільні джипарі, загрузнувши коло верхівки, використали поламаний хрест як точку опори для автомобільної лебідки. І - вивернули його геть, доламавши. Бракує слів.
Ось тут сліди - буксували джипарі.
Навколо - сотні гектарів бездоріжжя, де можна значно крутіше випробувати свої вміння пересуватися на залізному коні. Але ж то треба вип’ятися неприроднім шляхом саме на верхівку і тільки так довести світові свою непересічність. Ось що вийшло...
Поламаний, відсутній хрест на верхівці однієї з найважливіших і наймістичніших гір Закарпаття. Важко передати відчуття від даного гнітючого видовища - це неможливо зробити ні в тексті, ні фотографіями. Чи виявиться й це символічне відображення нашої діяльності пророчим - побачимо найближчим часом.
Було б дуже добре, якби хтось, хто має можливість, вніс корективи в цю всю незрозумілу містику своїми реальними діями.
Наприклад, у нас нині часто спонсорують церкви, споруджують каплички й хрести з написами, що свідчать про персоналізоване сприяння вірі й релігії з боку чергового мецената. І от цікаво - чи знайдеться хтось, хто б відновив простий народний хрест на верхівці оповитої легендами прадавньої гори, що дрімає на перехресті вітрів?