Солодкі пласти й гіркі смуги в журналістиці...

Може, не одній людині, надто молодій чи в середньому віці, видається, що сімдесят років – це багато. Насправді, це до гірких сліз мало – життя пролітає шалено, хоч і наповнене чимось великим і корисним – собі, родині, дітям, внукам, правнукам, зрештою – людям, яким сам Бог велів творити добро.

Одне слово, сімдесят років – ніщо, і це відчують усі, коли наблизиться цей вік, і вони скрикнуть: «Боже, ніби я й не жив!».

Саме в цей час виповнюється 70-річчя з дня створення в Мукачеві й районі газети «Прапор перемоги» (потім її перейменують на «Панораму»). Одні люди, які творили її в редакції і друкарні, вже пішли з життя, інші живуть. Ми визначили собі – розповісти про них, вірніше, про всіх, хто в нашій пам’яті. Вони – літописці епохи. Це без перебільшення. Бо з дня в день упродовж років творили газету – одні писали, інші – друкували. Але всі робили свою роботу чесно й відповідально. Скажу наперед – газета виходила за будь-якої ситуації – горіло чи заливала все повінь. Такий був порядок. Думаю, що правильний: люди передплатили видання – і мали його одержувати регулярно і в повному обсязі. В кіосках газети були вже о сьомій годині ранку. Якщо якийсь зрив – відповідали газетярі, друкарі, партійні органи. Та, як я вже казав, зривів не було.

Газета виходила чотири рази на тиждень на чотирьох полосах. Не завжди, але в основному так, версталася з своїх матеріалів. В центральних газетах було повно політичної тріскотні. Звичайно, перша сторінка відводилася викладу різних постанов, рішень пленумів, з’їздів, але далі йшли свої матеріали з Мукачева, сіл і селищ району (про це недавно була в «Панорамі» моя кореспонденція). Писали всі, хто хотів, за кожну публікацію ще й досить щедро гонорар платили (тепер не платять!). І багато було кореспондентських матеріалів – статей, зарисовок, репортажів, фейлетонів...

Ми давали огляди газети, починаючи з першого номера, так що наші читачі знали, про що писалося у 1945, 1946 і наступних роках. Редактором був тоді п. Саламатін, а пізніше прийшов східняк, учасник Другої світової війни Михайло Дашковський. Він закінчив Вищу партійну школу при ЦК Компартії України, був енергійним, а головне – працьовитим, освіченим, вимогливим. Журналістику знав, читав праці класиків марксизму-ленінізму, але не обминав і філософів, письменників. Редагував журналістські матеріали нещадно, ставив питання до тексту, речень, слів, розділових знаків. З виправленими сторінками автор заходив до редактора, пояснював написання, виправлення. І так було з дня в день, з року в рік. Одні газетярі витримували узурпаторство, вдосконалювались, інші залишали роботу. Якщо вже хтось пройшов школу – залишався працювати. Це – Іван Уста, Петро Клим, Вадим Дружинін, Августина Родімова, Микола Літковський, Володимир Кандель, Василь Лендєл... Їм легше було – достеменно знали стиль роботи й характер Дашковського, а ось молодим непереливки – давай, давай, давай в газету, і не телефонні матеріали, а з колгоспів, радгоспів, заводів, будов. У кожен номер (а їх було, повторюся для підсилення, чотири на тиждень!). Я не стану міркувати, чому пішли з редакції Вілмош Ковач, Іван Шпиталь, автор багатьох нарисів і оповідань, які ввійшли до книжки “Академік” у 1961 році, Григорій Колотуша, поет, складач відомих пісень Анатолій Драгомирецький... Пішли ще й тому, що було важко працювати, відчувати владність. Я теж, хоч був студентом-заочником Львівського держуніверситету, факультету журналістики, пішов з редакції в міськком комсомолу, але душа прагнула творчості, тому поїхав до Іршави – взяли відповідальним секретарем (це була третя особа після редактора). Рік працював, і якби не «заморожене» надовго безквартир’я, я б трудився, бо колектив був справжній, відповідальний, совісний.

Я повернувся до Мукачева. Кореспондентська робота у всіх відділах (переміщали туди, куди найбільш треба було газеті) була каторгою, але гіркі її пласти творили з нас журналістів, яким у майбутньому не соромно було йти в центральні газети і видавництва.

Відповідальний секретар, заступник редактора Василь Лендєл ще до служби в армії працював у «Прапорі перемоги», після того – в «Молоді Закарпаття» і знову – в Мукачеві. Закінчив ВПШ при ЦК Компартії України. Я був на другому курсі факультету журналістики Львівського держуніверситету, а він закінчував його. У 1971 році видав книжку гуморесок «Кому автомашину...» Взагалі, Василь Лендєл володів справжнім творчим джерелом для ... розмноження журналістів. З Ромочевиці – Залужжя вищу освіту здобували Іван Печора, Василь Греба, брат Михайло Лендєл, Іван Копча, Іван Фекете... Всі, крім Івана Печори, працювали на теренах «Прапора перемоги», доки раптом не «поламалося»: Василя Лендєла призначили редактором «Молоді Закарпаття», з ним пішов Михайло (здібний журналіст, який міг подивувати всіх новелами чи оповіданнями в республіканських газетах і журналах), Володимир Кандель подався у «Закарпатську правду», Вадим Дружинін взяв партійну роботу, Леонід Годований – видавничу, у «Карпатах»...

На планьорці в редакції Августина Родімова, Віра Юрчук, Михайло Дашковський, Микола Літковський, Василь Греба

Але газета «не засушувалась» і не слабла. Її творили знайомі нам Августина Родімова, Микола Літковський, здібна і творча Віра Юрчук, секретарював Орест Матвіїв, який прибув із Львівщини, працювали його земляк Василь Верес, невтомний і багатогранний Іван Копча, звільнився у запас з армії Віктор Дворниченко. Поповнив колектив учитель української мови і літератури Василь Танчинець, який згодом став членом Спілки журналістів України і видав книгу літературно-критичних статей, рецензій і публіцистики «Осінні акорди»; він працював у редакції творчо, бо журналістика була для нього «другим крилом у житті», про що писав у кореспонденції «Майже піввіку з газетою». Не пориває зв’язків з «Панорамою», хоч був за цей час вчителем і далекосхідним моряком. І тепер пише продуктивно!

Прийшов у газету історик, вчитель, працівник апарату партії Людвиг Бучинчик, зміцнив відділ партійного життя – найважчий у той час, провідний у політиці газети. Молодий, енергійний, він вступає у Вищу партшколу при ЦК Компартії України. Іван Копча подався у багатотиражну газету, у відділ промисловості прийшов добрий знавець кількох мов Дмитро Вінер. Взяли і вчорашнього військовика, добродушного Енгельса Фоміна, промисловий відділ підсилив Григорій Савченко.

Михайло Дашковський керував редакцією успішно, творчо, знаходив нові шляхи, газета стала кращою міськрайонною не лише на Закарпатті, а й в Україні, втім – і в тодішньому Союзі. До нас приходили переймати досвід і журналісти з-за кордону.

Я й Орест Матвіїв збиралися їхати на дипломну роботу в університет. На чотири місяці... Орест мав здати строкомір і все секретарство (це – вичитувати матеріали перед тим, як дати на правку редактору, потім довести їх до друкарського ладу, розташувати на макетах, визначити шрифти текстів і заголовків, разом із метранпажем зверстати полоси, відправити їх на читку коректорам і редактору, виконати ще з десяток поліграфічних операцій)... Він не переконав редактора, що мусить написати і захистити дипломну, поклав на стіл оригінали й строкомір і, кинувши, що закон на його боці, гроші на сесію він одержить хоч через суд, поїхав. А мене покликав до себе в кабінет редактор, мало не крізь сльози сказав, що відповідального секретаря не буде, хто робитиме газету?.. «Тільки Ви врятуєте... якось по суботах будете їздити в університет...».

Я по суботах їздив, складав заліки і екзамени часто на кухнях професорів...

...Орест не повернувся. Я написав і захистив дипломну, закінчив університет...

А Бучинчик закінчив вищу Партійну школу, та йому досить довго довелося чекати, доки здасть редакторство Дашковський. Коли, нарешті, це відбулося, в кадрах сталися зміни: Василя Гребу призначено заступником редактора (і одночасно був відповідальним секретарем), Віктор Дворниченко очолив відділ партійного життя, Микола Літковський – сільського господарства... Інші відділи взяли на себе журналісти з високою творчою силою – Михайло Бейреш, Дмитро Вінер, Іван Фекете, Микола Рішко, Валентина Кравченко, Маргарита Лукеча, Таня Шекета, Маргарита Меденці, Марина Варварцева, Ядвіга Іскандарова...

Минав час, всі тіснилися в приміщенні старої редакції на вулиці Пушкіна, а на вулиці Леніна, 17 зяяла двоповерхова споруда, в якій за чехів розташовувася банк. Використовувалася будь на що. Її й «вибив» у влади новий редактор. Зробили капітальний ремонт і перебралися туди, кожен в окремий кабінет. Приміщення були міністерські!
Але сумно проводив свій час колишній редактор. Новий очільник не мав бажання запрошувати його на рядову журналістську роботу, а Дашковський не хотів принижуватися. І я вирішив використати свій «дипломатичний» хист – і, врешті-решт, старий і новий редактори зійшлися в робочому «ярмі».
...Ми всі ще довго й плідно працювали. Через роки довелося віддати редакцію міським хазяїнам. Майже всі панорамівці стали пенсіонерами, але продовжували працювати на совість і славу нового редактора Василя Гарагонича – історика, кандидата наук.

Віктор Дворниченко відкрив нову газету «Мукачево», став писати книжки – спершу поетичні, а потім – глобальну публіцистичну «Голгофа і Воскресіння Міхая Мункачі», яку зараз готує до видання в Угорщині. Юрій Клованич очолив «Старий Замок», Микола Рішко взяв «Мукачівську Ратушу». Пішов удруге на заслужений відпочинок з власною книжкою про всіх нас Михайло Максимович Дашковський... Залишилися працювати в новій редакції на площі Миру, 29 Микола Літковський, він написав книжки про концтабори, куди й сам потрапив був у роки фашистської окупації, на нові творчі висоти піднялася Маргарита Меденці – у свій час вона успішно закінчила університет, працювала в «Панорамі» відповідальним секретарем, написала й видала кілька поетичних книжок. Людвиг Бучинчик взяв обов’язки літпрацівника Михайла Дашковського і правив матеріали. Марина Варварцева і Едіта Софілканич, яка прийшла до нас бухгалтером, старалися писати винахідливо й цікаво. Михайло Бейреш, як завжди – всюдисущий, писав продуктивно, брав оригінальні теми економіки, будівництва. Він і далі встигав вести і свої теми в коледжі, писав та видавав публіцистичні книжки. Василь Греба – автор цих спогадів – теж мав немало солодких пластів і гірких смуг каторги в журналістській роботі в «Панорамі», став членом Спілок журналістів і письменників України, видав книжки повістей і романів в обласному, республіканському і Київських державних видавництвах, написав десятки рецензій на книги й різні видання.

Василь Греба і Дмитро Вінер за плануванням газети

А ще особливо хвилюючі сторінки в літопис газети вписали наші коректори – люди, які мучилися на кожному номері, щоб не було в газеті аніякої помилки. Вийшли на дороги великого життя Лідія Синиченко, Есфір Вербицька, Юрій Губський, Ольга Чеховська, Мирослава Лендєл, просто Жанна. А якими оперативними і завжди людяними були фотокореспонденти газети Анатолій Брагінський, Олександр Гордійчук, Анатолій Бабенко, Петро Бігунець, Василь Шелея, Іван Данилюк. Коли в редакцію прийшла комп’ютеризація – основною між іншими стала Вікторія Шершун... А ще прекрасними людьми, які в будь-який час виїжджали з нами на поле чи на ниву, або за тиражем газети в Ужгород, були водії редакції Ян Міллар, Дмитро Меренич... Не можна було обійтися без секретарки Емілії Волченко (всі називали її Міля), друкарки Єрміли Долинки, бухгалтерів Ганни Макарової, Катерини Вуйтик...

Ну, хай славляться й імена поліграфістів, які день при дні працювали в друкарні, дбали, щоб газета була надрукована і вранці доставлена до читача, – це лінотипісти Дюсі Міндай, сестри Цолан, Ілля Гулаткан (його дружина Катя верстала газету). Віктор Варлам’єв (він набирав газету на лінотипі швидше, аніж двоє спеціалістів, і я з трудом переконав керівників друкарні «поставити» на видання Віктора й платити йому дві зарплати в місяць; а був Віктор росіянином, говорити чисто по-українськи не міг, але набирав газету швидко і дуже грамотно). Гарі Плятт не поступався у майстерності кращим поліграфістам області, він також друкував газету на ротаційній машині. Тут же працювали друкарі, яких ми називали так, як «охрещували» їх на роботі, – Юрко, Ичі, Булеца, Пфафер... І, звичайно, ніколи не були обіч поліграфії директори друкарні Дмитро Васильєв, Михайло Цибере, Іван Цибенко, Ярослав Ціко, Юрій Продан, інженери, техніки, майстри.

... Все, що товкло державу на різні лади, товкло й газету. Пішли з видання всі, крім редактора Василя Гарагонича, який згодом став шеф-редактором, передавши справи батькові – заслуженому вчителеві України Василеві Андрійовичу Гарагоничу. Заступник редактора Василь Греба знову взяв і посаду відповідального секретаря, робив усі вісім макетів, разом з Василем Андрійовичем редагував матеріали й вичитував їх у полосах... Електронізація і комп’ютеризація витіснили поліграфію, відпала потреба в друкарні та й у відповідальному секретареві.

А по мені шмагнув інфаркт, згодом – інсульт. Довелося піти з редакції. Та хоч і з однією лівою рукою, але пишу і буду писати про людей.

Шеф-редактор Василь Гарагонич захистив докторську дисертацію і разом з Василем Андрійовичем сформував нову команду, правда, з малої кількості спеціалістів.

Випускають газету без кайданів цензури – для людей, тих, хто в поколіннях читає «Прапор перемоги» – «Панораму».