"Скарби" закарпатського "Робінзона"

Культура  15 вересня 2016 року, 11:57 Василь Гарагонич 2697

Історія появи цього матеріалу дещо незвична. У понеділок, напередодні ювілею Української незалежності, голова Закарпатської ОДА Геннадій Москаль вручав державні нагороди. У промові згадав виставку оригінальних полотен неординарного художника Тараса Данилича, що саме експонується у холі облдержадміністрації. Отож не відвідати її було б великим гріхом.

Споглядання чудових картин спонукало до наступного кроку – закортіло познайомитись із їх автором. Пообіді зателефонували заслуженому художникові України Тарасу Даниличу і домовились про зустріч. А у четвер уже довелось спілкуватись з народним художником України Тарасом Федоровичем Даниличем. З’ясувалось, що наприкінці понеділка на сайті глави держави з’явився указ, яким наш земляк удостоювався цієї високої державної нагороди. У середу нагорода вже прибула в Ужгород, а в п’ятницю була урочисто вручена адресатові. Цим самим влада продемонструвала, що при бажанні може працювати оперативно і результативно, – йдеться у статті газети "Панорама" від 1 вересня.

Тарас Данилич став восьмим за ліком діючим народним художником у сточленній Закарпатській організації Національної спілки художників України. А ще з’ясувалося, що Тарас Федорович єдиний із нині здрастуючих народних художників України на Закарпатті не піддався чарам урбанізації і все життя прожив у рідних серцю Дубриничах на Перечинщині. Отож, сюди і прямуємо на рандеву з новоспеченим народним художником, яким він є вже давно, але зараз це визнано на державному рівні.

Народився Тарас Данилич 7 березня останнього року війни – 1945 – у селі Тур’я Поляна у сім’ї лісничого. Родина за мірками того часу була заможною: у хаті було радіо, бібліотека з Кобзарем на чільному місці. Саме любов батька до поезії Кобзаря ,а також близькість дат народження сина (7 березня) і українського Пророка (9 березня) забезпечили нащадкові нетипове для тутешніх місць ім’я Тарас.

За розповідями рідних у їх хаті розміщувався штаб 4-го Українського фронту на чолі з генералом Петровим. Після війни Даниличі переїхали у Дубриничі, де згодом батька не стало. З трьохрічного віку Тарасик міг розраховувати лише на мамине плече і власні руки.

Дубриничі – батьківщина ще одного корифея закарпатської школи живопису, народного художника України Антона Кашшая, у якого з Тарасом Даниличем у долі є чимало схожого. Їх життєві шляхи – дороги не раз перепліталися і на знак вдячності славному земляку Тарас Федорович домігся назвати одну з вулиць Дубриничів іменем Антона Кашшая.
Любов до мистецтва привела Тараса в Ужгородське художнє училище. І хоч з часу його закінчення минуло понад півстоліття, вдячний учень з теплотою й досі згадує прізвища своїх наставників та навчителів – Свида, Медвецькі, Берец, Петкі, Балла, Гарапко, Попович…

Робота художником-оформлювачем і, зокрема, в Закарпатському краєзнавчому музеї дозволила не лише по-справжньому закохатися у мистецтво, а й зібрати унікальну колекцію етнографічного матеріалу, який досі у пригоді і робить полотна Данилича індивідуально-неповторними. Своєрідна техніка темперного та олійного живопису додала творам художника особливої впізнаваності.

У 1987 році на республіканській виставці у Києві першу роботу Тараса Данилича «На Міжгір’ї» закупило Міністерство культури. Це було визнання Тараса Федоровича як професійного художника національного рівня. Успіхові своєї кровинки встигла порадіти мама художника, яка благословила його на самостійний творчий політ. На жаль, через рік неньки, яка самотужки поставила на крило двійко дітей, не стало…

У 1989 році Тарас Федорович стає повноправним членом Спілки художників України. А на початку кризових 90-х вже молодий спілчанин підставив плече професійному художницькому об’єднанню, рятуючи його від розвалу. Кілька разів Тарас Данилич ставав лауреатом обласної премії ім.Й.Бокшая та А.Ерделі, а у 2005 році удостоївся почесного звання заслуженого художника України.

За словами народного художника України, Шевченківського лауреата, академіка Національної академії мистецтв України Володимира Микити художник Данилич не схожий ні на кого. У його творчості панує глибокий народний дух, переважають суто закарпатські народні теми, він здатний на цікаві композиційні рішення. Селянській працьовитості Данилича варто по-доброму позаздрити.

У селі Стужиця на Великоберезнянщині росте знаменитий тисячолітній дуб, щоб обійняти його, потрібно з десяток людей. На полотнах Данилича могутнє дерево символізує не лише лемківські святині, а й всю велику українську родину – з глибоким корінням, з високим гіллям. На плідну образотворчу і сакральну творчість митця надихає природа рідного краю, власна родина: дружина Наталія, донька Мар’яна, заступник директора Ужгородського коледжу мистецтв ім.А.Ерделі, зять Юрій – підприємець і фанат пухнастого золота, онуки з глибоко патріотичними іменами – Леся і Тарас.

Як стверджують імениті мистецтвознавці, мистецьким кредо художника є дивовижна подібність малярства до української пісні. Вся його творчість – немовби гімн українській землі та її людям.

Нині у вестибюлі-атріумі Закарпатської ОДА триває персональна виставка цілком осібних творів лауреата обласної премії імені Й.Бокшая і А.Ерделі, художника з великою творчою наснагою, з власною концепцією художнього мислення і неповторним творчим обличчям Тараса Данилича, приурочена ювілею Незалежності. Щоправда, відкривав він її у статусі заслуженого, а закриватиме народним художником України.

Тарас Данилич із Дубринич подібно до Робінзона розбудовує свій острів мистецьких скарбів. Але не матеріальних. Духовних!

Джерело: PMG.ua
Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Коментарі - 0