Мар’ян Кушнір: "Очима журналістів документується історія"

"Як там на фронті?" – запитання, яке ставить собі, певно, кожен українець, кожного дня.

Відповідь на це запитання ми знаходимо в новинах, сюжетах, репортажах, інтерв’ю. Саме через фотографії та відео ми бачимо війну, бачимо лінію вогню, бачимо найгарячіші напрямки фронту.  

Саме фотографії з передової, фотографії, які є свідченням відчайдушної боротьби українських військових облітають весь світ. Саме в репортажах показують, хто насправді перша армія світу, хто такі Збройні Сили України, хто такі воїни світла зі сталі.

Все це світ бачить завдяки роботі журналістів, які працюють в самому епіцентрі подій, під обстрілами, в окопах, "на нулі".

Про роботу на передовій, журналістські стандарти, небезпеку та важливість висвітлення війни з найгарячіших точок фронту – читайте в інтерв’ю з журналістом української служби "Радіо Свобода" Мар’яном Кушніром.

– Що змінилося у Вашій роботі після 24-го лютого?

– З 24 лютого великих змін у моїй роботі не відбулося. З 2015 року я регулярно висвітлював усе те, що відбувалося в зоні бойових дій Донецької та Луганської областей. 24 лютого я зустрів у Бахмутів. Раніше, ще 16 лютого я поїхав у відрядження туди, очікуючи ескалації бойових дій в цих областях. Було зрозуміло, що щось відбуватиметься. Утім я до останнього не вірив, що бойові дії вийдуть широко за межі Донеччини та Луганщини. Мабуть, найбільші зміни у моїй роботі – це темпи. Протягом року доводилося долати десятки тисяч кілометрів, адже бойові дії розповзлися на пів країни. Географія війни змінилася, відтак змінилися і мої відрядження. Якщо раніше я міг захопити теми, які не пов’язані із війною, то з 24 лютого 2022 року я висвітлюю виключно хід бойових дій. Звісно, так як це повномасштабне вторгнення Росії на територію України, очевидним є те, що змінився характер бойових дій, а отже, в роботі стало більше ризиків.

– Доволі часто можна почути, що журналіст – це  зайвий тягар для військових. Як Вам вдається не бути тягарем для військових і своєю діяльністю не заважати веденню бойових дій?

– Про тягар для військових говорять ті, хто не розуміють специфіку роботи воєнної журналістики і як вона впливає на суспільство. Разом з тим я розумію, що перше моє завдання – не нашкодити. Роки практики дали чітке розуміння як це не робити. Також є своєрідна підготовка, яка дозволяє розуміти, що відбувається на полі бою та як діяти так, аби підготувати матеріал і нікому не заважати. Ми спостерігаємо й інформуємо суспільство про те, що відбувається. Більшість військових насправді вдячні нам за нашу роботу.

– Що для Вас важче знімати технічно, а що психологічно? Бої, зруйновні міста, евакуацію…

– Технічно важко знімати штурмові операції. Це, скоріше, фізично складно. Емоційно – складно сприймати страждання дітей. На Радіо Свобода був опублікований матеріал, як зі звільненої Макіївки, селища в Луганській області, евакуювали дівчинку Софійку із її маленькою свинкою Пеппою. Тоді було емоційно складно бачити пусті налякані очі дитини, яка пережила обстріли та окупацію. Нині дитина в безпеці, а я б не хотів більше такого побачити. Хоча свідомо розумію, що на війні такі моменти – буденність.

– 11 березня  в смт Баришівка на Київщині Ви отримали поранення, але все одно їздите на фронт і знімаєте. Чому? Чи не думали Ви, що краще продовжити працювати не на лінії вогню?

– Це моя робота. Пізно боятися. Якщо я вижив – я можу робити це. Разом з тим, я вважаю, що маю бути там, де тисячі моїх однолітків, які виконують свою роботу – захищають країну. Я ж – інформую про них, розповідаю їхні історії й показую те, як вони це роблять. Нині це найбільш актуальна подія не лише України, але й усього світу.

– Як Ви поєднуєте необхідність відзняти матеріал з необхідністю подбати про власну безпеку?

– З практикою приходить розуміння, де безпечно, а де – ні. Крім того, завжди є навики – як вести себе на полі бою і це дозволяє бути там, де, як правило, вкрай небезпечно.

– У Вас є якісь професійні табу?

– Є загальні журналістські стандарти роботи в умовах війни: обличчя загиблих чи поранених ми не показуємо, не шокуємо свою аудиторію кров’ю, трупами, насильством, що дуже часто зустрічається на війні. Не хайпуємо. Ми інформуємо. Своєрідні інформаційні посередники між полем бою та тилом – без емоцій. Це важливо на війні.

– Яка найнебезпечніша ситуація трапилась у Вашому житті від початку повномасштабної війни?

Їх настільки багато, що через призму часу завжди здається, що нічого небезпечного і не було. Мабуть, найбільш небезпечним було б рішення і дія, яка призвела би до загибелі. Наразі такого не було. Війна триває.

– Чому висвітлення війни, саме з передової, настільки важливе?

Війна – це складна річ, яка поєднує у собі цілу сукупність факторів. Часто це закрита штука, в якій панує страх, паніка, біль, розчарування, ненависть тощо. Сукупність емоцій. На війні багато маніпуляцій, фейків, відвертої брехні. Важливо бути на місці подій і розповідати суспільству те, що відбувається, аби люди розуміли для себе, які наступні кроки їм робити завтра. Ще одна не менш  важлива річ - очима журналістів документується історія. Якою б вона не була – вона зафіксована і наступні покоління вивчатимуть цю сторінку історії, аналізуватимуть і робитимуть усе можливе, аби така історія ніколи не повторилася.

Фото: Мар’яна Кушніра

Національна спілка журналістів України ініціювала серію публікацій під гаслом "Журналісти важливі!", аби розповісти широкій аудиторії про цінність роботи журналістів, ризики та виклики, з якими стикаються працівники ЗМІ, висвітлюючи правду та разом із усім українським народом воюючи за свободу і незалежність нашої країни. Цей матеріал підготовлений в рамках ініціативи НСЖУ.