Переселенка з Маріуполя працює на розвиток однієї із громад Закарпаття

Дівчина двічі переживала окупацію Маріуполя: у 2014-му школяркою та 2022-му студенткою. Вимушено покинувши рідний дім, після другої російської окупації, переселенка зуміла не просто продовжити будувати життя в новому регіоні, але й почала працювати на зміцнення селища, в якому вона з сім’єю знайшла прихисток.

Про початок повномасштабної війни, виїзд з окупованого Маріуполя, успішну інтеграцію в новому соціумі та роботу на державній службі — читайте в матеріалі.

«Я дуже любила і зараз люблю свій рідний Маріуполь. Мені там сподобалося і я хотіла там будувати життя, але зараз такої можливості немає, тому я не ставлю на житті хрест, а продовжую і планую реалізуватися там, де я зараз є», — розповідає переселенка з Маріуполя Анна, яка зараз працює на державній службі в Солотвинській об’єднаній територіальній громаді громади.

23-річна Анна Суплік пережила окупацію Маріуполя двічі: спочатку в 2014-му, коли ще була школяркою і в 2022-му, коли вже була студенткою юридичного факультету Донецького національного університету внутрішніх справ.

«Спочатку в травні 2014-го один день тривала окупація, я тоді ще була школяркою, в шостому класі. Я пам’ятаю ці події і нічого страшного тоді не було, ніхто й не зрозумів, що це вже була окупація і почалася війна. Тоді не було таких обстрілів, і не було розуміння, що цього разу все буде аж настільки погано», — згадує дівчина.

Про початок повномасштабної війні дівчина дізналася від колеги. Розповідає, того ранку не надала цій новині великого значення, оскільки вже мала попередній досвід окупації.

«То був звичайний ранок, я збиралася на роботу, але перед будильником мені зателефонувала моя колега і сказала, що нині, поки що на роботу ми не йдемо. Я спочатку не зрозуміла, що сталося, але глянула новини і тоді вже стало зрозуміло, що почалася повномасштабна війна. Я не надала цій інформації великого значення. Ми з мамою та сестрою спокійно зібралися на закупи, це були звичайні покупки, себто ми не планували робити якісь запаси. Тоді вже були величезні черги в магазинах, не можна було розрахуватися карткою, і ми не змогли нічого купити. Ніхто не розраховував на початок повномасштабного вторгнення, певно, як і більшість українців, говорили, що у нас два великі металургійні підприємства, тому не можуть просто так окупувати місто. Але так сталося, що це вже була друга окупація Маріуполя», — розповідає Анна.

За словами переселенки, спочатку вони з сім’єю переїхали до родичів у відносно спокійніший район Маріуполя, але вже й там були постійні обстріли, не було води, світла та газу. Тоді маріупольці могли готувати їжу тільки на багаттях під постійними російськими ударами.

«Виїхати можливості не було, оскільки місто було відрізане від всього, було небезпечно. Також у нас не було пального, було тільки трохи бензину і нам вистачило на те, щоб переїхати з нашої домівки в будинок наших родичів, який знаходився біля моря і там було відносно спокійніше ніж в інших районах Маріуполя», — зазначає держслужбовиця.

Виїхати з вже окупованого міста сім’ї вдалося тільки через три тижні після початку вторгнення. Вони проїхали більше 20 російських блок-постів і добралися до підконтрольної Україні території.

«Моєму дядьку з Запоріжжя вдалося приїхати і він передав нам паливо. За двадцять хвилин ми всі зібралися і я, мама, сестра та бабуся з дідусем — разом виїхали з Маріуполя. Це була дуже довга дорога. Ми проїхали більше двадцяти російських окупаційних постів, тому це тривало довго, а з міркувань безпеки я видалила фото, які робила в місті вже після окупації», — згадує Анна.

Переселенка розповідає, майже все перебування в Маріуполі не мала ніякої комунікації та зв’язку, тому не було розуміння, що взагалі відбувається в цей час в інших регіонах України. Уже в Запоріжжі Анна прочитала новини і зрозуміла весь масштаб війни.

«У Запоріжжі ми прожили пів року. Там багато родичів і було, де зупинитися. Спочатку у нас навіть не виникало думок звідти їхати, але згодом обстріли міста посилились і ми вже після пережитого досвіду в Маріуполі не хотілося залишатися знову жити в постійних вибухах», — ділиться дівчина.

Через постійні удари росії по Запоріжжю, в жовтні 2022 року сім’я прийняла рішення виїжджати з міста. Так переселенці вирішили приїхати на Закарпаття.

«Ми поїхала великою машиною, їхали три дні і нашою головною точкою було доїхати до Стрия, і вже там вирішити куди рухатися далі. Ми приїхали в Солотвино і думали, що залишимося там тільки на вихідні, щоб відпочити від дороги і зрозуміти куди їхати далі. Були думки виїжджати за кордон, але вирішили, що краще залишитися в Україні. До початку повномасштабного вторгнення ми з родиною часто приїжджали у відпустку на Закарпаття, бо нам дуже сподобався цей регіон. Тоді вирішили, що було б цікаво ще щось нове для себе відкрити. Тут нас поселили в житлове приміщення для компактного проживання ВПО і так ми залишилися жити в селищі Солотвино», — розповідає Анна.

За словами дівчини, будучи в Запоріжжі вона вступила в університет, щоб здобути диплом магістра і їй довелося пройти щорічну юридичну практику. Тоді Анна вирішила спробувати звернутися з проханням про взяття на практику до селищної ради, в якій їй радо допомогли.

«Коли я закінчила проходити практику в юридичному відділі було вакантне місце. Мені запропонували посаду і після того, як зібрала всі документи та пройшла конкурсний відбір, я зайняла посаду головного спеціаліста загального відділу. У мої обов’язки входить реєстрація вихідної документації та направлення її до адресатів, тобто займаюся електронним та паперовим документообігом громади», — зазначає держслужбовиця.

Переселенка розповідає, що у неї не було проблем з інтеграцію, коли тільки прийшла на роботу. За її словами, всі колеги радо допомагали, давали поради та йшли на певні поступки. Вона зазначає, ця робота принесла їй великий досвід та розуміння того, що навіть у невеликих селищах можуть відбуватися великі зміни.

«Зараз у нас багато інтеграцій з Румунією, досить сильна співпраця, цим у нас займається міжнародний відділ. Громада активно виграє гранти, організовує тендери та реалізовує різні програми. Я навіть не очікувала, що зможу працювати в такій потужній селищній раді, оскільки думала, що в маленьких населених пунктах не може бути високого рівня роботи», — ділиться Анна Суплік.

Держлужбовиця зазначає, що за час її роботи багато внутрішньо переміщених осіб зверталося до селищної ради з різними питаннями.

«Люди приходять, діляться своїми проблемами, розповідають історії, хто звідки виїхав, тому коли до мене звертається хтось з ВПО я їх направляю до спеціалістів з цих питань. У нас є управління соціального захисту, яке надає необхідну інформацію та підтримку переселенцям», — каже дівчина.

Маріупольчанка розповідає, що рада працювати в громаді, яка її прихистила та усвідомлювати, що теж дотична до роботи та розвитку громади.

«Зараз я планую реалізовувати себе тут і дуже ціную отриманий досвід. Я відчуваю гордість, що працюю в Солотвинській ОТГ, місці, де знайшла прихисток. Бачу, скільки всього тут робиться і для населення, і для гостей регіону, як реалізовують міжнародні проєкти та розбудовують інфраструктури. Я пишаюся, що теж залучена до роботи громади і можу працювати на її розвиток», — наголошує переселенка.

Нагадаємо, громадяни, які безкоштовно розмістили у себе переселенців, можуть одержувати компенсацію.