Спогади ліквідатора аварії на ЧАЕС: "була негласна вказівка начальства не одягати протигази"

Життя  11 грудня 2012 року, 13:16 1296
55-річний ужгородець, капітан міліції у відставці Василь Максим одним із перших серед закарпатських правоохоронців узяв участь в ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. В Чорнобильській зоні він разом із одинадцятьма колегами-«даішниками» опинився 19 травня 1986 року, тобто менше як за місяць після самого вибуху на горезвісному четвертому реакторі. І пробув там 25 днів. Зібрали нас тоді зі всієї області. З Ужгорода зі мною був В. Лесик, з Перечина — І. Тернущак, з Виноградова — І. Менджул, з Хуста — І. Мандзюк, з Рахова — В. Мурга, з Міжгіря — І.Варга тощо. Ми поїхали на трьох автомобілях, повністю споряджені костюмами хімічного захисту, протигазами та масками, - згадує капітан Максим. — Лише от всього цього ми так ні разу в Чорнобилі й не одягнули — була негласна вказівка начальства не одягати протигази, аби не сіяти своїм виглядом паніку серед людей… Я возив на службовому авто начальника ДАІ Київської області, а хлопців розкидали по трасах, кого куди. Начальник приїжджав у Чорнобильську зону щодня, здійснював обхід постів ДАІ. Безпосередньо в Прип′яті, біля атомної станції я був п′ять днів. В обов′язок закарпатських «даішників», серед іншого, входило й слідкування за тим, аби на автодорогах не було мотоциклів, возів та іншого дрібного транспорту, який би створював перешкоди для руху багатотонних вантажівок і бетоновозів, які доставляли на атомну станцію необхідний будматеріал для спорудження саркофага. Весь інший транспорт змушений був рухатися польовими, лісовими дорогами, аби не заважати. На запитання, що найбільше запам′яталося з тих часів, капітан Максим пригадує жінку-закарпатку, яка везла з Прип′яті на Закарпаття в машині свого літнього чоловіка. Той був смертельно хворий. А заодно прихопили в машину й домашні речі, в основному килими. Речі з враженої радіацією зони вивозити було категорично заборонено, за цим ретельно слідкували на кількох блок-постах. Василь Максим запропонував жінці, що її хворого чоловіка на Закарпаття доставить «швидка», а от речі треба залишити. Жінка спершу просила, гроші пропонувала, але, врешті-решт, змушена була погодитися. Інший випадок, який запам′ятався моєму співрозмовнику, - це як юнак розшукував свою дівчину. Каже, вона десь тут має бути, приїхала за речами, у нас скоро весілля, тож я хочу її знайти. Кажу йому: ти краще сам туди не їдь, кажи адресу, й ми твою дівчину знайдемо. Бо, якщо сам поїдеш в ту радіацію, то за кілька місяців тобі вже й дівчини не треба буде… Він послухався, сказав адресу, за півгодини привезли ми йому дівчину. А через тиждень той хлопець привіз нам гостину з нагоди їхнього весілля… «Смак» радіації закарпатець Максим, зізнається, відчув ще на під′їзді до Чорнобиля — в Житомирській області. Стало дерти в горлі, розболілася голова. А, головне, цілих три дні він не міг справити «по-легкому» природню потребу—не йшло і все! … Чому таке з ним було, пан Василь не відає й досі. Але каже, що, коли через тиждень перебування в зоні від нього лікарі взяли кров на аналіз, то половини червоних тілець у ній вже не було… У перші дні свого перебування в зоні закарпатці здуру наїлися полуниці, яку назбирали цілий тазик на першому-ліпшому городі. Гриби такі гарні й великі там росли, що самі просилися в кошик. А риба яка в річці величезна була — в людський зріст, особливо соми й щуки! Все це наші хлопці смакували, а потім мучилися… Якось смакували свіжими огірками з теплиці, а шкірки від овочів скормили нутрії, яка саме мала малих діточок. Так нещасні тваринки від тих огірків всі виздихали… Пригадує капітан й іншу невеселу картину: вулицями бродять недоєні корови і сумно ревуть. Вим′я нещасних тварин аж розпирає від молока, вони ревуть, а молоко ллється по землі… Доводилося молоко здоювати й виливати в ями. Таке враження, мов ти на війні, лише пострілів не чути. Гнітюче враження справляв і сосновий ліс біля Прип′яті на кількох гектарах, який серед літа геть всохся—немов його ошпарили гарячою водою… Був пан Василь і свідком того, як японські вчені привезли на атомну станцію своїх роботів і комп′ютери, дуже дорогі й надсучасні. Запустили їх на реактор, вони трохи там поїздили, а далі «вмерли» від радіації й поперекидалися, а ком′ютери відключилися. Так японці їх покидали й втекли світ за очі… Відтак вони прийшли до висновку, що слід загороджувати не 30, а 300-кілометрову зону довкола Чорнобиля. А це й весь Київ, аж до Білої Церкви! За прогнозами японських фахівців, наслідки враження радіацією проявляються поступово, в кілька етапів: через 5, 10, 15, 25 років. З кожним роком здають певні ділянки людського організму: кровоносна система, печінка, жовчний міхур і т.д., а через 25 років теоретично вимруть всі, хто там був… Хвала Богу, наші герої Чорнобиля живуть й досі, після визначеної японцями чверті століття. Хоча не всі: 40 із 430 закарпатських міліціонерів-ліквідаторів уже відійшли у вічність… Нині, аналізуючи пережите, я абсолютно не шкодую, що був у Чорнобилі, - підсумовує капітан Максим. — Я вважаю себе патріотом, який виконав свій професійний і громадянський обов′язок. Міліція там повинна була бути. Володимир Павлюх, СЗГ УМВС України в Закарпатській області
Джерело: PMG.ua
Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Loading...
Коментарі - 0