Іван Іванчо: "Горджусь, що прислужився рідному краєві"

На початку липня виповнилося 70 літ знаній і шанованій у нашому краї людині – колишньому голові Закарпатської обласної ради, народному депутату України Івану Васильовичу Іванчу.

Наша розмова відбулася за кілька днів до ювілею і охопила основні віхи його динамічного та сповненого на важливі події життя, – йдеться в публікації газети «Панорама» №24 від 7 липня 2016 року.

– Ви народилися у перший повоєнний рік і ваше дитинство минало у непрості для краю часи. Що залишилося у пам’яті з цього періоду найбільше?

– Я народився 4 липня 1946 року в Мукачеві у родині службовців. Батько працював у міськвиконкомі, а мама – патронажною медсестрою в обласній дитячій лікарні. Позаяк у мене були дві сестри, то ставлення до мене у родині було вимогливим. Вчився я у СШ №20, активно займався спортом, на заняттях з професійної підготовки освоював фах залізничника, а на літніх канікулах підробляв на будівництві, возив бруківку з кар’єру.

– Вас батьки заставляли іти працювати?

– Ні, просто хотів купити собі транзистор, магнітофон, а батьки гроші на це не давали. По закінченні школи працевлаштуватися було досить складно – робочих місць бракувало. Окрім атестата про середню освіту отримав ще й кваліфікаційний розряд слюсаря. Наш родич працював на верстатобудівному заводі у Кольчині і привів мене туди. Тож мій трудовий гарт почався з ковальського цеху колишніх Фрідєшовських майстерень, а через рік мене призвали до армії.

– Де ви служили?

– Спочатку був курсантом у школі артмайстрів у м. Шепетівка, а потім – у зенітному дивізіоні знаменитого полігону «Десна» на Чернігівщині. Там ми вперше у світі освоювали техніку, з якою потім мої побратими поїхали до В’єтнаму збивати американські літаки. Демобілізувавшись у 1968 році, повернувся на верстатобудівний завод та поступив вчитися на економічний факультет Ужгородського університету. Працював слюсарем, майстром, інженером-технологом. Через якийсь час мене обрали секретарем комсомольської організації заводу, а потім перевели в обком комсомолу.

– Це був фактично старт вашої політичної кар’єри.

– У січні 1978 року мене вже запросили на роботу в обком партії. У вересні того ж року керівник оргвідділу І.Лутак доручив допомогти організувати звітно-виборні партзбори у радгоспі «Прикордонник» Ужгородського району, у роботі яких мав взяти участь перший секретар обкому партії Ю.Ільницький. Збори пройшли на належному рівні, без організаційних «проколів». Через кілька днів викликає мене завідувач відділом і каже: «Що ти, Іване, там натворив, що тебе викликає перший секретар обкому»? Разом з Іваном Івановичем ми зайшли до першого, а Юрій Васильович без довгих вступів каже, що буде мене рекомендувати на посаду секретаря Берегівського райкому. Я став заперечувати, бо лише встиг обжитися в Ужгороді. – Не хочеш у Берегово – поїдеш у Воловець, каже Ю.Ільницький… Словом, я погодився на Берегово, де й пропрацював наступні 13 років, з них сім з половиною головою райвиконкому.

– Яким питанням довелося приділяти найбільшу увагу?

– Оскільки у той час у місті велося масштабне будівництво житла та соціальних об’єктів, надзвичайно гостро стояли питання водозабезпечення та водовідведення. Ситуація вимагала негайно починати будувати насосні станції та очисні споруди, що ми й робили. У районі ж немає жодного села, де б за цей час не збудували школу, садок, або будинок культури.

Та найбільше врізалося у пам’ять будівництво ЦРЛ у Берегові. У 1985 році зателефонував мені голова облплану Лев Луцик і каже, що Угорщина у рахунок погашення боргів за газ будує в СРСР різні соціальні об’єкти. У Берегові на той час лікарня тулилася у будові ХІХ століття, зведеній ще австро-угорцями, і я запропонував будувати нову райлікарню. Проектанти дуже швидко підготували техдокументацію ЦРЛ на 500 ліжок, поліклініку на 600 відвідувань у день, 8-квартирного житлового будинку для спеціалістів та реконструкцію їдальні. Голова облвиконкому М. Мальованик нашу ідею підтримав, домовився, аби голова Ради Міністрів України В.Масол прийняв мене і підготував відповідні клопотання для союзного уряду. Наступного дня я уже їхав до Москви. Це був травень 1986 року. Після вибуху на ЧАЕС не минув ще й місяць, народ розбігався з Києва, хто куди. У купе, окрім мене, їхало 3 дорослих і 10 (!) дітей.
У Москві я мав передати документи, підписані главою уряду України, керівнику господарської структури, яка називалася «Союзвнешстрой-инторг». Очолював її Грант Григорян. Той подивився на мої папери і буквально кинув їх мені мало не в обличчя, додавши до цього жесту образливі фрази. Я зібрав документи і пішов з кабінету. Що коїлося у мене на душі – можете собі уявити… Вийшов на вулицю, сів на лавицю і такий мене взяв розпач. Поки я думав, що маю робити, до мене підійшов чоловік і спитав, чи то я був перед обідом у Григоряна. Почувши ствердну відповідь, запросив мене пройти у свій кабінет. Виявилося, що це був секретар парткому тієї організації на прізвище Устінов. Він перечитав мої папери і вийшов, звелівши дочекатися його, а хвилин через 20 повернувся з візою Григоряна «не заперечую»… Як виявилося згодом, партсекретар просто по-людськи пошкодував мене.

За кілька годин я був уже у Держплані СРСР, де від мене прийняли документи і я, дещо заспокоївшись, поїхав додому. Через якийсь час дзвінок з Москви – привезіть ще такі й такі документи. Загалом мені довелося чи не з десяток разів їздити у Держплан Союзу, а мій заступник Бодов – ще 23 рази, поки Голова Радміну Союзу М.Рижков не підписав дозвіл на будівництво Берегівської ЦРЛ загальною вартістю 12.5 млн. дол. США.

У жовтні 1986 року, силами колгоспних бригад, ми приступили до будівництва фундаментів, а в березні наступного року почалося фінансування й на будову прибули угорські будівельники, яким буквально не вистачило одного року до завершення будівництва, оскільки розпався Союз і почалися проблеми фінансового характеру.

– Ця подія застала вас на посаді голови райвиконкому?

– Так, на цій посаді я ще провів у грудні 1991 року референдум про незалежність України. Але цьому передував візит на Закарпаття першого секретаря ЦК КП України В.Щербицького. Відвідав він і Берегівщину, виявивши бажання побувати у прикордонників на Лужанці. Там він почав розповідати нам про потепління стосунків із західними країнами і грядущі зміни. Показував рукою на колючий дріт кордону і мовив: «Усе це ми скоро будемо зносити, люди будуть ходити один до одного в гості, і ми повинні готуватися до цього». Ми й не відразу зрозуміли, що то буде. Через кілька місяців з Москви приїхав генерал і розповів про рішення запровадити у 50-кілометровій зоні від кордону режим спрощеного перетину. А для цього треба будувати на кордоні нові контрольно-пропускні пункти. Сусіди виноградівці запланували облаштувати один такий пункт у Вилку. Ми ж заявили про три – у Лужанці, Косині та Попові, які існували тут до 1946 року. «Три, так три, – каже генерал. Але врахуйте, що 1 березня 1989 року через нові КПП мають піти люди, а грошей у держави на будівництво немає»… Незважаючи на усі труднощі (брак коштів, холодна зима, відсутність нових технологій), ми вклалися у відведені терміни. Влаштувати покриття з бляхи допомогли нам угорці, а ми розрахувалися з ними лісом… Словом, у лютому 1989 року Державна комісія прийняла в експлуатацію КПП у Лужанці, Косині та Дзвінковому (на Попово не погодилися угорці, оскільки там до кордону примикає заповідник). Вдалося нам це зробити виключно завдяки зусиллям керівників промислових підприємств та голів колгоспів, активності людей, які прагнули змін.

– Вам випало працювати з низкою перших керівників Закарпаття. Як складалися стосунки з ними?

– Незважаючи на те, що Ю.Ільницький, Г.Бандровський, М.Волощук, М.Мальованик та інші були дуже різними людьми, стосунки з ними складалися нормально. Попри значну різницю у посадах та віці я запросто міг зайти до Ю.Ільницького за порадою. Він був надзвичайно доступним у спілкуванні, мудрим і виваженим, мав дар «читати» людську душу, бачити здібності та нутро людини. Тямущим і працьовитим «давав» хід, дуже радів нашим успіхам, а пустопорожніх балакунів безжально відсіював.

Г.Бандровський мав репутацію жорсткого керівника, не терпів, якщо його хтось обдурив, чи підвів. Поступити з ним так вдруге – ні у кого шансів не було. Людина могла ще залишитися на посаді, та довіри до неї уже не було. Зате поважав людей, які мали свою думку й відстоювали її. Інколи складалося враження, що він спеціально провокує на дискусію, і якщо в опонента були неспростовні аргументи, погоджувався з ним.

М. Волощук – знаюча й практична людина, патріот краю, але важко сприймав протилежну точку зору. Він міг уважно вислухати тебе, але робити треба було так, як сказав він. М.Мальованик був більш ліберальним, мав масштабне мислення, широкий кругозір, але часом йому бракувало тієї настирливості, без якої запустити систему важко.

– Як ви пішли у велику політику?

– У 1992 році представник Президента в Закарпатській області М.Країло запропонував мені очолити новостворюване обласне управління зовнішніх зв’язків. У той час нам вдалося закласти організаційні основи для відкриття в області підприємств з іноземними інвестиціями – заводів «Шкода», «Ядзакі», «Джейбіл», перші контакти за кордоном нав’язував «Фішер», була реалізована ідея Є.Томенчука відкрити у Чопі «Автопорт» та торгівельну мережу «Д’юті фрі», організували перевезення крупнотоннажних вантажівок на залізничних платформах з Чопа до Львова, що зберігало нашу екологію та автотраси та давало доходи залізниці. У той час Закарпаття було на другому місці в Україні по залученню іноземних інвестицій на душу населення, поступившись лише Донецькій області.

Через два роки – у 1994-у, новообраний голова обласної ради і виконкому С.Устич запропонував мені посаду першого заступника. Тут я теж опікався питаннями економіки. У той час ми підписали угоду з угорцями про будівництво на території Закарпаття автобану Лісабон-Трієст-Будапешт-Київ, котрий мала зводити австрійська фірма на умовах концесії. Для отримання дозволу ми з гендиректором фірми поїхали до віце-прем’єра. У розмові з інвестором урядовець поставив на перше місце … власний інтерес, що обурило австрійця. На цьому справа й зупинилася, а усі наші наступники більше до цього питання не поверталися...

Загалом це був досить складний період. Тоді ж я прийняв рішення балотуватися до обласної ради на виборах до місцевих рад весною 1998-го року. На пропозицію депутата, тодішнього ректора УжНУ В.Сливки мене обрали головою ради.

– А через рік головою ОДА став В.Балога, якого ви на перших порах просто опікали…

– Так, спочатку йому було досить важко, його мало хто знав в області, і він потребував підтримки. Але найбільша проблема В.Балоги – його важкий характер, він майже не сприймає іншої думки. Через це чимало людей, котрі свого часу багато чим ризикували, підтримуючи його, нині просто відвернулися від нього.

А тоді він справляв враження, як модно було казати, молодого реформатора. Проблеми почалися, коли Л.Кучма запропонував В.Балозі звільнити Закарпаття від впливу об’єднаних соціал-демократів В. Медведчука. Пік «департизації» співпав у часі з відставкою уряду В.Ющенка і новий прем’єр А.Кінах не набирав у парламенті необхідних 226 голосів без фракції В.Медведчука. Тоді Кучма й «здав» Балогу, відправивши його на вимогу Медведчука у відставку.

Увечері того ж дня мені зателефонував Медведчук і запропонував посаду голови ОДА. Я попросив час подумати, на що той відповів, що він пропонує лише один раз. Словом, я відмовився від посади. Після моєї відмови зробили пропозицію нині, на жаль, уже покійному Юрію Гецку з Берегова. Юрій Михайлович теж відмовив. І лише після цього Медведчук запропонував кандидатуру Г.Москаля. Той відразу захотів «підімнути» під себе депутатів обласної ради, що й спричинило відоме протистояння.

– У 2002 році ви стали народним депутатом від «Нашої України». Як складалася ваша парламентська діяльність?

– У парламенті я був автором та співавтором 27 законопроектів та постанов Верховної Ради, у тім числі й стосовно інавгурації Президента України, який був проголосований відразу й практично через день В. Ющенко проходив інавгурацію згідно нашого Закону.

– Якою вам бачилася тоді ситуація у парламенті, фракції «Нашої України», до якої ввійшли дуже різні люди?

– Це правда, там було багато й випадкових людей, котрі дуже скоро «розчинилися», всіляких пройдисвітів, котрі вирішували найперше власні питання. На одному із засідань політради партії ще у 2005 році у присутності Ющенка я відверто сказав, що його кадрова політика містить чимало грубих помилок. Ці люди підведуть вас, що стане проблемою для усіх нас. Що потім й сталося.

Через 5 років на наступних парламентських виборах мене включили до партійного списку «НУ» за № 37, а у день з’їзду я довідався, що мене у списку взагалі немає…

Потім В.Ющенко запропонував мені йти послом. Я відмовився від цих пропозицій. Згодом довідався, що є вакантна посада Генконсула у Ніредьгазі, куди я і погодився піти. Вирішальним моментом у прийнятті рішення було те, що я знав мову і багатьох людей у Саболч-Сатмарській області.

– Яким вам бачиться сьогоднішній розвиток подій в Україні?

– На жаль, я не бачу можливості реалізації тих очікувань, на які сподівається суспільство. Немає жодних намагань оживити економіку. В умовах реальної війни з агресором і втрат території тривають війни по перерозподілу сфер впливу за «хлібні» галузі – і все.

Наша трагедія у тім, що у нас і надалі влада культивує подвійні стандарти. За час каденції нинішнього Президента і парламенту позитивних змін, на жаль, не очікую.

А взагалі я за натурою оптиміст і вважаю, що кращі часи для нашої країни обов’язково настануть.

У житті мені щастило на добрих і мудрих людей, колег і керівників, у яких вчився і по мірі можливості давав настанови іншим. Часто у палких дискусіях народжувалася істина. Але ми були горді з того, що доля подарувала нам можливість на різних посадах прислужитися рідному краєві.