Як працює "безвіз": досвід журналіста "PMG.ua"

11 червня 2017 року став історичним днем для України. Саме того дня громадяни України отримали можливість подорожувати, йти на зустрічі до бізнес-партнерів чи родичів у Європу без віз. При цьому цей режим не дає можливості працювати та навчатись в країнах Європи. Однак, незважаючи на це, основні бар’єри та мури подолано. Першими на собі відчули переваги "безвізу" жителі прикордонних регіонів України. Так, закарпатці очікували на "безвіз", як на Новий рік: як тільки стрілка годинників перетнула північ за центральноєвропейським часом, на КПП "Тиса" одразу зібралась юрба людей, яка чекала на появу першого "безвізового" штампу на сторінках власних біометричних паспортів.

Запровадження "безвізового" режиму є надважливою подією і для жителів села Малі Селменці, яке разом зі словацькими Великими Селменцями були частинами колись одного єдиного угорськомовного села . Після 1945-го року, коли Радянський Союз та Чехословаччина розділили це село на дві частини, введення “безвізу” стало чи не останнім ударом по залізній завісі, яка проходила між цими селами.

70 років "залізної" завіси

Найстаріші жителі цього села пригадують, як після фатального розділу будинок, який знаходився обабіч кордонів двох країн, знесли. А родичі не могли бачити один одного понад 70 років. Згодом пройшли 1990-ті роки – час, коли розпався СРСР. Кордони відкрились. Та не між Малими і Великими Селменцями. Після розпаду СРСР жителі колись одного села мусили їхати один до одного через десятки кілометрів через Ужгород, де знаходився найближчий контрольно-пропускний пункт. Ці часи пригадує і жителька Великих Селменців пані Меланія. Вона народилась неподалік Ужгорода, та вже понад 50 років живе у Великих Селменцях. Жінка пригадує, як її родині доводилось їхати десятки кілометрів через Ужгород, аби зустрітись з рідними людьми.

Тезка першої леді США - пані Меланія, яка живе у Словаччині, згадала ті важки часи "залізної" завіси 

Перші удари по "залізній" завісі між двома селами з’явились у 2005 році, коли Україна оголосила безвізовий режим для громадян країн ЄС, а між Малими та Великими Селменцями відкрився пішохідний пропускний пункт між Україною та Словаччиною. До слова, він був побудований, а згодом і відреконструйований за підтримки Європейського Союзу.

Момент відкриття нового пішого пункту пропуску пригадує і житель Малих Селменців Арпад Ігнац. Кордон, який розділив одне село на дві частини, розділив і його сім’ю. Так, його батько і родина родом із вже Малих Селменців, тоді як його мати і її сім’я походять із населеного пункту Птрукша, що на території Кошицького краю Словаччини.

Пан Арпад Ігнац, житель українських Малих Селменців, батьки якого родом з сіл по обидва боки кордону

Тепер, щоб піти до своїх родичів, не довелось їхати десятки кілометрів.  Жителі Малих Селменців використовують документи малого прикордонного руху, щоб дістатись своїх родичів. Пан Арпад каже: найчастіше його використовують жителі Великих Селменців, адже вони мають можливість скуповуватись в магазинах і ходити в кафе.

Низькі ціни приваблюють словацьких покупців

Сам співрозмовник з Малих Селменців рідко їздить у сусідні словацькі села, адже його життя насичене домашньою роботою.

Пішохідний контрольно-пропускний пункт "Малі Селменці" на кордоні зі Словаччиною 

Варто зазначити, що після введення "безвізу" Малі та Великі Селменці стали своєрідною Меккою для любителів піших та велопрогулянок. Адже тут можна перетнути українсько-словацький кордон на велосипеді, на відміну від Ужгорода, де немає поки що пішого пункту пропуску. Так зробив і ужгородець Юрій Ломакін, який у перший день "безвізового режиму" влаштував своєрідний одиночний велозаїзд із символічною назвою "Bezviz Ride".

Велосипедист з Ужгорода Юрій Ломакін перед перетином українсько-словацького кордону

Чоловік розповідає, що у перший день "безвізового режиму" вирішив перевірити його на власному досвіді, а не дізнаватись з новин. Тим паче, що від Ужгорода до кордону зі Словаччиною всього кілька кілометрів. Юрій Ломакін скористався перевагами “безвізу”, перетнув українсько-словацький кордон і проїхався на двоколісному транспорті трьома прикордонними селами Словаччини.

Перша "безвізова" поїздка вдалась

"Озброївшись пляшкою мінералки, камерою і біометричним паспортом,який зробив ще в червні 2015-го року, поїхав на велосипеді на найближчий прикордонний перехід, який знаходиться поблизу Ужгорода в селі Малі Селменці.

Пригадую, що тоді, 11 червня, під’їжджаючи до КПП, побачив, що ніяких черг і ажіотажу абсолютно не було. Тоді я підійшов до віконця з українського боку кордону – дівчата-прикордонниці,у яких у той день був відмінний настрій, швиденько перевірили документи, видали пам’ятку про те, як правильно користуватись "безвізом" і пропустили далі. Наостанок запитали, коли буду повертатися і запропонували розповісти як працює "система" по той бік кордону. У словацьких сусідів все пройшло так само швидко – паспорт, питання про мету візиту, наявності необхідної суми. І все. Ступивши на територію сусідньої держави – Словаччини, вирішив довго там не кататися - проїхатися трішечки і відразу назад", – сказав велолюбитель з обласного центру.

Як працює "безвіз"

Журналіст інтернет-видання "PMG.ua", поспілкувавшись з ужгородцем, вирішив на власному досвіді  перевірити, як працює "безвіз" і завітав у Малі Селменці – відносно найближчий піший пункт пропуску на кордоні з ЄС.

Вже на кордоні зі Словаччиною автор цих рядків отримав неочікуваний сюрприз, у черзі був ще один громадянин України, який теж вирішив скористатись "безвізовим режимом". Ним виявився фотограф, переселенець з Криму Андрій Кур’янов. Тож обом українцям було приємно, що свою першу "безвізову" подорож вони проведуть не наодинці.

Пан Андрій розповів журналісту інтернет-видання "PMG.ua", що вирішив піти у Словаччину з діловою метою, адже він, як підприємець, працює для клієнтів з понад 40 країн Європи. А змусила завітати у Словаччину хакерська кібератака під назвою "Petya", яка паралізувала роботу "Укрпошти", послугами якої наш співрозмовник активно користувався. Тож пан Андрій вирішив завітати у найближче відділення словацької пошти, аби виконати свою роботу.

У співрозмовника у паспорті є угорська шенгенська віза, однак нею він ніколи не користувався і не перетинав кордон з Угорщиною. Тому він вирішив на межі зі Словаччиною і скористатись перевагами "безвізового режиму".

Кілька хвилин очікувань на словацькому кордоні, відповіді на питання про мету поїздки, наявність коштів та кількість днів перебування у цій європейській країні – і ми вже у Словаччині.

Межу з Європейським Союзом подолано

Вже після перетину українсько-словацького кордону ми помітили разючу різницю між Малими та Великими Селменцями. Якщо в українському селі головна вулиця вщерть заповнена різними магазинами та салонами, то у Великих Селменцях кількість магазинів та кафе можна порахувати на пальцях однієї руки. Ще однією суттєвою різницею є те, що на відміну від галасливих Малих Селменців, у сусідніх словацьких селах панувала звична для цих населених пунктів тиша. Тож під час пішої ходи вулицями прикордонних сіл Словаччини мимоволі згадували слова однієї з пісень гурту "Океан Ельзи" – "Коли навколо ні душі".

Головна вулиця Великих Селменців, за кілька метрів від українських Малих Селменців

Різниця між Малими і Великими Селменцями вразила і пана Андрія Кур’янова. Він назвав головну вулицю Малих Селменців "вулицею бутіків" через велику кількість магазинів.

"Вулиця бутіків" у Малих Селменцях

Весільний салон поруч з українсько-словацьким кордоном. Одружуйся по-європейськи

І тут для словаків є таксі, яке їде підвезе до Ужгорода

А сам перетин кордону справив на нього неабияке враження. І він згадав про те, як перетинав адмінкордон між окупованим Росією Кримом та материковою частиною України: "Коли я перетнув межу між Херсонською областю та Кримом, я відчув неймовірне відчуття свободи, відчуття втечі від поліцейсько-військової держави, яка окупувала мій рідний дім - Крим. Тут і легше дихати. Так, ми відійшли від совка. І я мрію, аби мої діти жили у вільній країні, у якій цінуватиметься свобода і закон". Під час розмови виявилось, що він є фотографом. І навіть свого часу був головним фотографом "Артеку".

Під час пішої прогулянки Словаччиною пан Андрій розповів журналісту інтернет-видання "PMG.ua", що означає для нього "безвіз": "В першу чергу – це ознака поваги до нашої країни. Коли ми на рівних правах перетинаємо кордон майже так, як і наші сусіди словаки. По-друге, це свобода. Це можливість вільно пересуватись світом. І я хочу, аби мої діти вільно мандрували світом, подорожували, бачили світ. По-третє, це мотивація вчити іноземні мови. Зокрема, мови сусідніх країн. Адже без володіння цими мовами неможливо працювати, спілкуватись, відпочивати. По-четверте, це можливість дешево відвідати Європу. Як зараз, коли на поїздку та усі справи було витрачено лише 100 гривень".

Сільська рада словацьких Великих Селменців, у приміщенні якої є і весільний зал

Звичайна дорога у Словаччині

Вказівники, як годиться

Кінцевий пункт - село Руська, яке немає ніякого відношення до Росії. До слова, населення тут теж переважно угорськомовне

Власне, пан Андрій з приємними враженнями повернувся до України. Адже його вразили старенькі будинки, ошатні та рівні дороги. Та найбільше його вразили Великоселменська школа імені Іштвана Добо, засновника села та футбольні поля. Співрозмовник зазначив, що якби він тепер був дитиною, однозначно вчився б у цій школі.

Футбольне поле Великоселменської сільської школи, яке вразило туристів з України

Ошатна автобусна зупинка у звичайному словацькому селі

Гарний сільський будинок. Як у музеї

Загалом, першою "безвізовою" мандрівкою задоволені усі. Адже "безвіз” – це зручність, швидкість і економія на документах та грошових коштах. Тим паче, що вже понад 700 тисяч українців скористались перевагами "безвізового режиму".

До побачення, Великі Селменці!

Експерт, виконавчий директор громадської організації «Європа без бар’єрів»Ірина Сушко, яку Президент України нещодавно нагородив орденом «За заслуги» ІІІ ступеня за особистий внесок у запровадження Європейським Союзом безвізового режиму,  у коментарі інтернет-виданню "PMG.ua" зазначила, що практичний старт "безвізового режиму" між Україною та ЄС відбувся непогано: "Безвіз" в Україні діє прогнозовано. Звісно є відмови, але вони обґрунтовані. Відмовляють поки з двох причин: по-перше, це порушення перебування на території ЄС або порушення правил перетину кордону; по-друге – це відсутність біометричного закордонного паспорту громадянина України. Єдине, що хочу зауважити – це те, що кількість українців, які могли б скористатись "безвізовим режимом", могла би бути більшою, оскільки служби, які відповідають за видачу паспортів, не справляються з видачею біометричних документів через великий ажіотаж. Адже це ж не квиток на концерт, це серйозний документ. Могли б допомогти Державній міграційній службі і ДП “Документ” і Центри надання адміністративних послуг. Але вони на себе не взяли таких повноважень. Тому це, в першу чергу, проблема, і відповідальність місцевих органів влади. Однак, згодом цей ажіотаж спаде, люди матимуть біометричні паспорти. І кількість тих, хто скористається “безвізом”, однозначно зросте".