На Закарпатті є село, у якому влітку проживає 25 людей, а взимку – 12

Захоплююча мандрівка до  унікального закарпатського села сповнена незабутніх вражень. Одразу після Перечина краєвиди стають інакшими. Вказівник. Лікіцари.

Дорога усе ще безлюдна. Прямуємо далі. Бачимо перші будівлі. Біля них – ні душі. Ідемо шукати хоч когось. Оглядаємося довкола. Над селом височіє одна з найбільших гір Закарпаття – полонина Руна, висота якої 1482 метри над рівнем моря.

Наближаємось до невеликого будинку. На ґанку сидить, завита у хустку, старенька бабуся. Питаємо, як пройти до церкви. Вона дивиться на нас своїми синіми, вицвілими від прожитих років очима, і мовчить. Повторюємо питання. Старенька голосно гукає: «Глуха я. Не чую!»

Вона одягнена у все чорне, незважаючи на те,що на вулиці спека. Руки в неї поморщені.  Вже хочемо йти шукати когось іншого, але несподівано із хати виходить чоловік років 50. Він у шортах та у розстібнутій полосатій  сорочці. У роті цигарка.

Розпитуємо про історичну цінність населеного пункту – старовинну дерев’яну церкву Василя Великого.

Відомо, що збудовано її було XVII сторіччі. Майстри зводили споруду з ялини, – йдться у публікації газети «НЕДІЛЯ». У 1748 році храм перебудували і він на був такого вигляду, яким його можемо побачити сьогодні.

Наш новий співрозмовник каже, що звати його Янчо. «Колись хранителькою  ключів від храму була баба Анна. Тепер того, хто зберігає ключ, немає. Він буде лише через тиждень, – стверджує чоловік. – Сам же ключ саморобний, старовинний, у довжину сантиметрів 15-20, досить важкий.  А церква збереглася майже в первісному вигляді. Служба в ній проводиться один раз на місяць». Хочеться глянути, що всередині. Але спочатку розпитуємо Янча про те, як йому живеться в селі, чим він займається.

«Тут роботи немає. Хто – на заробітках, хто – змінив прописку. Колись тут жило 32 людей. Зараз влітку 25, а взимку – 12», – серйозно починає вести розповідь він. «Як так?», – не можемо зрозуміти.

«На зиму люди їдуть в Ужгород. Дехто з місцевих – насправді дачники. Узимку тут важко. Холодно. Гріємось дровами». «А діти тут є?» – питаємо в Янча.

«Так. Четверо малих, двоє більших і скоро ще одне народиться. Буде сім», – стверджує чоловік.

«А школи тут, певно, немає? Яка інфраструктура в селі?» – цікавимося в співрозмовника.

«Яка школа! – усміхається він. – Тут немає ні сільради, ні дитсадків, ні клубу, навіть магазину. Продукти по середах, раз на тиждень, привозять машиною. Скуповуємося з запасом. Можна купити хліб, крупи, макарони.  Або ж їдемо на покупки в місто».

Янчо кидає на землю недопалок. «А цигарки де купуєте?» – одразу виникає в голові питання…

«У Туричках, за 7 кілометрів звідси. Один одному привозимо, беремо по кілька блоків, бо особливо коли випаде сніг, звідси кудись вирватися складно. Корінні мешканці переважно пенсіонери. Молодь виїхала», – зізнається чоловік. – Та й пенсію стареньким сюди не приносять, забирати гроші потрібно самостійно, а найближча пошта знаходиться у тих же Туричках».

Церква знаходиться на території кладовища. Його обгороджено. При вході скринька для збору коштів. На ній пише, що гроші збираються на впорядкування цвинтарю.

На вигляд споруда дуже цікава, аж не віриться, що зроблено її так давно. Крізь маленькі віконечка пробуємо заглянути всередину. Там видніються ікони. На підлозі – домоткані килимки. Двері на вигляд міцні. У них – величезний отвір для ключа. Можна лише собі уявити, яким же розмірів має бути сам ключ.

На фасаді – металева табличка, на якій напис: «Пам’ятник архітектури. Охороняється державою і пошкодження карається законом». Неподалік – дзвіниця, невелика і також дерев’яна. Поруч – могили. Їх небагато. На деяких свіжі вінки. Видно, когось недавно там ховали.

Питаємо, чи часто сюди навідуються туристи. «Ні, – зізнається чоловік. – Тут взагалі мало хто буває».

У руці Янча телефон. Каже, що зв’язок є, а от Інтернет поганий, швидкість дуже низька, щоб завантажилась якась сторінка, треба чекати п’ять хвилин.

«Я й цигарку викурю, поки щось включиться», – наголошує він. Із-за тину навпроти за нами спостерігає жінка. Ідемо знайомитись. Бабця у коричневій хустці, білій сорочці, синій сукні та квітчастому фіолетово-бордовому фартушку.

«Мене звати Анна, – представляється вона. – Раніше ключі від церкви були в мене. Але потім я почала хворіти і віддала їх одному чоловікові  з села. Церква в нас діюча. Але з гостей приїжджають хіба що журналісти».

Питаємо стареньку, де вона їжу купує. «Рідко, але сюди продукти завозить машина. Зупиняється біля моєї хати. Коли хліба немає, сама печу  ущипки на шпорі (борошняний виріб, схожий на лаваш), на городі все росте. Мені 90 років, за покупками не їжджу нікуди, деколи продукти привозять із Ужгорода діти».

Хата у жінки невелика. Біля неї ростуть квіти. Огорожа – прозора залізна сітка. Зовсім поруч – залишки магазину, на якому збереглася навіть вивіска. Здається, ми повернулися далеке радянське минуле. Стіни будівлі не зруйновані, вікна не розбиті. Крамниця хоч і була невеликою, але добре збереглася.

Господиня виходить  до нас на вулицю. Побачивши фотоапарат, поправляє хустку і усміхається. Вона позує і червоніє, у свої без десяти сто років, як дівчина. Трохи соромиться.

«Колись село називалося Куруцвар, – каже бабуся. – Куруци – це такі угорські повстанці були. Видно, тут жило їх найбільше. Зараз у нас людей залишилося стільки, що на пальцях порахувати можна».

Справді, повстанці могли легко ховатися в лісових нетрях, вони тут настільки густі, що прихистили б їх і зараз. Можливо, з тих часів природа навіть не змінилася. Принаймні людського втручання вона зазнала тут чи не найменше в нашому краї.