Відомий радіоведучий розповів про свої кінороботи і про власне онлайн-радіо

Є чимало людей, для яких хобі, яким вони захоплюються протягом цілого життя, стало улюбленою справою і роботою. Такі особистості, які живуть своєю творчістю, є і на Закарпатті. Серед них і відомий закарпатський радіоведучий та кінорежисер Олексій Уманський. Для нього радіо – це не просто набір звуків чи сигнал з радіочастоти, а чудовий спосіб спілкування зі своєю аудиторією, яку він знайшов. А кіно – це просто любов з дитинства. Саме про його захоплення, завдяки яким він став відомим, газета “Панорама” і поспілкувалась з паном Олексієм.

– Олексію, от з чого взагалі почалась історія Вашого захоплення і радіо, і кіно?

– Я був студентом-журналістом. І мій батько був журналістом. Тому з дитинства розумів, яка специфіка цього фаху. І коли я поступив в університет, мені батьки сказали, що тобі треба працювати з самого початку. Бо в сім’ї не було таких великих коштів. У мене через економічне становище не було вибору. І я влаштувався на обласне телебачення. І якраз там відкривали радіо “Тиса FM”. Хоч я і працював на ТБ на гонорарній основі, душа все-таки тяжіла до радіо. Я хотів відкрити на радіо хоча б рубрику, у якій би розповідав про кіно. Я запропонував концепцію цієї радіопрограми. І вона з самих початків радіостанції виходила в ефір. Потім були ранкові, обідні ефіри.

За мікрофоном радіо "Тиса FM"

– А чим Вам подобається працювати саме на радіо?

–Радіо особливе тим, що ти не бачиш людей, своїх слухачів, але відчуваєш, що вони слухають, і в своїй уяві фантазують. Це як читати книгу. От коли ти її читаєш, то у тебе працює уява. А от коли тобі показують кіно. І потім я на деякий час залишив радіо заради озвучування фільмів.

Олексій Уманский і музикант Євген Філатов (MANEKEN)

– Тобто, Вас довелось чути навіть на екрані під час фільмів?

– Так, у 2007-2008 роках я озвучував документальні фільми для Discovery у Словаччині, у Кошицях. Там була студія звукозапису, яка робила російськомовний дубляж кінопродукції. І продавали його на російськомовну версію Discovery. І тоді я відчув, можна так сказати, пік свого щастя, коли робота поєднувалась із задоволенням. І платили за це дуже хороші гроші. Але це тривало недовго.

– І Ви вирішили змінити своє життя і розпочати новий етап вже у великому мегаполісі?

– Так. Я думав, що у великому місті мене хтось почує. Я працював монтажером на одному зі столичних телеканалів. Але виявилось, що у Києві дуже важко пробитись на радіо. Там взагалі важко потрапити до людини, яка тебе хоч послухає. Хоч у Києві я мав добре оплачувану роботу. Та все ж на мене “навалилось” дуже багато роботи. Там треба було бути своєрідним гвинтиком у механізмі, не рипатись кудись далеко, і дуже багато працювати. І я не витримав. Оскільки тут, на Закарпатті, в Ужгороді, я звик до свободи. І нехай хоч матеріальна частина і має значення, але не настільки, щоб днями і ночами сидіти на роботі і монтувати, і боятися, що щось не так зробиш.

– Але і в Києві Ви хотіли озвучувати фільми?

– Так, я мав можливість озвучувати у двох студіях звукозапису. Я лише пробував записати демо для одного мультфільму, тобто цей фрагмент так і не потрапив до дубляжу. Але, загалом. в Києві було дуже гнітюче відчуття. Тому я вирішив повернутись до Ужгорода.

Разом із радіоколегою Тудором Кілару

– Але Ви все-таки не зрадили радіо, і продовжуєте розвивати своєрідні радіоідеї. І знаю, що Ви в Ужгороді вирішили створити власне інтернет-радіо?

– Так, я вирішив створити інтернет-радіо, оскільки на звичайному FM-радіо у мене є невеликі обмеження. То спочатку кажуть, що потрібно менше спілкуватись з гостем в ефірі, то музика не для формату радіостанції. Тобто, на радіо мені хочеться мати більше свободи, без рамок. Тому вирішив, що для більшої свободи в ефірі мені потрібне інтернет-радіо. Воно називатиметься по-закарпатськи “Єден FM”. І матиме свою дещо незвичну концепцію. Якщо на більшості радіостанціях реагують на кількість рекламодавців, на контент і рейтинги, то тут щодня радіоефір буде присвячений одній єдиній людині. І мене буде хвилювати лише, як прослухаєш це ти. Наприклад, завтра я можу присвятити ефір Саші Сливці з Хуста, післязавтра – Вікторії Рижовій з Нью-Йорка. Дякувати Богу, в Ужгороді можна такі ідеї втілити, адже знайшлись люди, завдяки яким були зібрані гроші для створення цього проекту. Є студія в центрі міста, яку надали безкоштовно. Тому гостям буде набагато легше дістатись студії.

Олексій Уманський в радіоефірі

– У кожного радіоведучого є свої музичні смаки. А яку музику полюбляє слухати Олексій Уманський?

– Різну музику люблю слухати. Але чимало нової музики відкриваю для себе під час фестивалів, коли дізнаєшся про нових виконавців, завантажуєш їхні альбоми.

– Знаю, що Ви організовуєте різноманітні незвичні вінілові вечірки. І самі не лише організовуєте, а й граєте музику. Як у Вас виникла ідея організації таких вечірок?

– До цього я прийшов поступово. Я знаю багатьох людей, у яких є платівки. От, є ужгородець, пан Чарлі, у якого вдома понад тисячі платівок. Він їх колекціонує ще з часів, коли зароджувався рух хіппі. Він їздив у різні країни і всюди купував платівки. І у нього на кухні є колонки. І коли я слухаю платівки, то розумію, що звук з платівок здається теплим, не таким, як нині популярний цифровий звук. Це звук, який можна потримати в руці. Зустрічаючи таких людей, мене вражала вінілова культура. Коли зрозумів, що мені це подобається, я запустив радійну рубрику “Вініл”. Люди, почувши, що у мене є таке захоплення, віддавали свої платівки. Навіть, коли деякі мої знайомі були за кордоном і бачили вінілову пластинку, у них одразу ввімкнулась асоціація зі мною. І вони мені її придбали і подарували. І так я вигадав промо-групу “Круглий звук”, яка влаштовує вечірки в дусі “Chicharonnes Chator”. Я був їх фанат. Я роблю рідко таке. Але вирішив зосередитись на унікальному. Так, суто вінілових вечірок не було. А щоб вони мали якусь родзинку, ми їх влаштовували в незвичних місцях, де люди навіть не уявляли, що можна провести таку “тусовку”.

Олексій Уманський за пультом під час вечірки "Круглий звук"

– І в яких незвичних місцях проходили вечірки?

– Наприклад, мене вразила вечірка в Закарпатській обласній бібліотеці. Ніхто не міг уявити, що у такому місці можна провести таку вечірку. Я давав листівки про те, що можна було відвідати вечірку в такому креативному просторі, як бібліотека. Ще одна незвична локація – це вокзал. На організацію вечірки на залізничному вокзалі надихнули мене творчі люди Словаччини, які перетворили закинуту залізничну станцію на відкритий театр “Divadlo na perone” (“Театр на пероні”). І я подумав, чому б не зробити “Круглий звук” на вокзалі. Довелось просити дозволу в “Укрзалізниці”. І я був здивований, коли дали дозвіл. Дуже багато людей прийшло. Взагалі, словаки дали пораду нести таку культуру в маси, на місця, де збирається чимало народу. Завдяки такій події мене знайшли деякі люди, які за гроші запропонували мені, щоб я зіграв у них на святі музику з вінілових платівок.

Ведучий Олексій Уманський

– А яка найбільше Вам запам’яталась вечірка?

– Це було у ще нереконструйованому, закинутому “Совиному гнізді”. Тоді там формація “Круглий звук” влаштувала своєрідне “Бомж-паті”. Там було сиро, були облуплені стіни. І це був час, коли було холодно. Я зібрав дві бочки, з дровами, щоб можна було грітись. І я відчував, що є час, коли можна зробити у такому місці все, що хочеш. Це була єдина вечірка, коли я зібрав гроші на АТО. Тоді якраз починалась війна.

– А зараз Ви провели першу виїзну вечірку промо-групи “Круглий звук” у велосадибі у Дубриничах?

– Це, можна так сказати, перевірка на наявність наших найвідданіших фанатів. Адже типовий ужгородець звик до комфорту, до того, що все проходить в місті, поруч, що не треба нікуди їхати. А в дощ, в сиру погоду взагалі не хочеться йти з квартири чи з дому. Тому я вирішив, що доречно буде провести чергову вечірку поза містом. Крім самої вечірки, ми влаштували своєрідне “пре-паті”, такий розігрів в електричці дорогою до Дубриничів. Тож учасники вечірки вже були готові до вечірки.

– Ви знімали документальні фільми про кіно, яке знімали на Закарпатті. Як з’явилась така ідея?

– На той час я вже подивився багато фільмів. Та я прочитав десь про шість-сім фільмів, які знімались на Закарпатті. То і “Табор уходит в небо”, і “Жайворонок”, й інші фільми. І подумав, що треба подивитись ці фільми і, можливо, навіть впізнати знайомі місця Закарпаття. І я подивився фільм “Жайворонок”, який знімали у Мукачеві. Там у кадрі була та кільцева розв’язка біля ЗАГСу, яка була стилізована під Німеччину. Мені так хотілось відрізати шматок того фільму і показати його: ось дивіться, Мукачево! І подумав: треба об’єднати інформацію про зйомки фільмів на Закарпатті в одне ціле. І почав їздити по тих місцях, де знімались відомі стрічки. І так, у 2010 році я зняв перший фільм “Небо, гори і кіно”, в якому розповідав про ці усі фрагменти кінофільмів. Протягом наступних 5 років я отримав ще більше інформації про кіно, яке знімали на Закарпатті. І так вийшла друга документальна стрічка “Кіно” з наголосом на першому складі. До слова, після презентацій в Ужгороді та Мукачеві я вирішив показати ці фільми закордонній аудиторії. Тому відбулись покази і в “Табачці” в Кошицях, і в Пряшеві. Є вже інформація про сучасні фільми для третього фільму.

Разом з Олександром Маріашем розповідають словакам, як створювати звукові ефекти

– Але Ви не лише знімаєте фільми, але й показуєте аудиторії. І є проект “Кінозал імені Стенлі Кубріка”. Як він виник?

– Після повернення з Києва один мій друг запропонував влаштувати в Ужгороді кінопокази в маленькому приміщенні на Швабській. І я вирішив, маючи проектор, показати фільми, які цікаві мені. Є бажання закарпатцям показувати нові, актуальні фільми з цікавим змістом. От, нещодавно я показував фільм “Квадрат”, який виграв Гран-прі Каннського кінофестивалю. І я купив цей фільм, і ліцензійно, офіційно показав, одночасно з Києвом закарпатській аудиторії. Я стежу за багатьма цікавими кінофестивалями: Берлінським, Каннським, Венеціанським і т.д.

На Одеському кінофестивалі з королем фільмів категорії "Б" Роджером Корманом

– А чому назвали свій проект іменем Стенлі Кубріка?

– Стенлі Кубрік – відомий кінорежисер. Його фільми змушують людину задуматись, відкривають якість такі грані, яких не торкається звичайний кінематограф. Зокрема, про те, до чого йде Всесвіт.  Про те, що в людині закладено. Але кіно однозначно збагачує людину.

– Дякую за розмову.