95-річна мукачівка розповіла хто і що може врятувати Україну

Україні потрібна людина, яка одним лише словом могла б об’єднати країну

Останнім часом історики, журналісти та представники інших творчих професій шукають аналогію між подіями 2014-го та 1930-х років. Дехто навіть порівнює Путіна з Гітлером.

До сьогодні у Закарпатті і, зокрема, в Мукачеві живуть люди, які пам’ятають страхіття тієї війни, добре знають, що таке Радянський Союз, пережили не одну владу, не виходячи з власного будинку. Саме через таке буремне минуле вони можуть поділитись багатим досвідом та спогадами, які можуть нам усім пригодитись. 94-річна Марія Гудак – одна з таких. Чи не найстаріша жителька Мукачева розповіла нам про буремне століття і порадила, що треба Україні для миру.

– Ви народились за часів Чехословаччини. Період панування цієї країни на закарпатській землі тепло згадують місцеві жителі Вашого віку. Скажіть, яку роль відігравала чеська влада для закарпатського населення?

– Тогочасне Закарпаття було дуже різним, адже населення було багатонаціональним, багатоконфесійним та мало величезний розрив у економічному розвитку. Верховина жила гірше, ніж низовина. Там, у горах, була страшна бідність, люди виживали як могли. Чехи старались стерти цей розрив, вкладали гроші в освіту, створювали такі можливості для населення, аби сільське населення жило так само, як городяни. Але війна і вторгнення угорської армії завадило подальшому розвитку краю. Вони нищили все те, що створювали чехи.

– Ось Ви якраз підійшли до теми війни. Ви її зустріли у молодому 20-річному віці. Скажіть, як молодь і населення відчуло, що на вулиці війна?

– Ми відчули запах війни тоді, коли на Закарпаття увійшли мадярські жандарми. Вони дуже гарно виглядали. Додавали строгості та краси пір’я, які були на їхніх капелюхах. Саме так їх впізнавали. Коли я жила в Ужгороді, то був такий спогад, що на Капітульній, біля замку, була учительська семінарія. Її угорці зробили, як лікарню для власних солдатів. А у лави як угорської, так і чехословацької армії призивали хлопців. Якщо зараз на війну йдуть навіть 18-річні, то тоді у лавах тих військ молодикам було не менше 20-ти років. От це і є суттєва різниця між тим, що тоді було, і що зараз.

– Серед закарпатців є різні думки про те, як ставились до СРСР у часи Другої Світової війни. Дехто каже, що люди не хотіли Радянського Союзу і, зокрема, України. Інші ж кажуть, що люди на возз’єднання чекали з нетерпінням. Скажіть, які настрої побутували серед закарпатців?

– Насправді, місцеве населення чекало на Червону армію. Ми думали, що вони нас звільнять з-під угорського ярма. Добре мені запам’ятався 1941 рік, коли увійшла радянська армія. Зокрема, їхні літаки, які називались “сталінськими свічками”. Адже вони яскраво світились і освічували усе місто. Їх летіло десь 15 і більше. Коли вони були у небі, люди себе відчували у страху. Утім, їх радо зустрічали. Так само на початку війни люди ставились до січовиків, адже вони чекали на приєднання до України і дуже цього хотіли. Вони вірили, що з їхнім приходом усе зміниться на краще, і люди заживуть по-іншому. Але це була тимчасова радість.

– Ви сказали, що люди раділи возз’єднанням з Україною, з Радянським Союзом, але при цьому сказали, що ця радість була тимчасовою. Чому люди розчарувались у тих ідеях та бажаннях?

– Серед населення опанували розпач і розчарування тому, що будь-які прояви вільнодумства, а також релігійності, карались. Скільки священиків, богословів, єпископів відправлялись на заслання до Сибіру, Магадану, Караганди та інших каторг. Особливо варто згадати про владику Теодора Ромжу. Його дуже поважали, бо він вмів донести правду до людей, знав, як правильно спілкуватись. Він був дуже добрим. Історія була жорстока по відношенню до владики. Коли у одному з сіл було свято Царя Христа, він поїхав туди відправляти службу. А згодом після служби за ним їхав типовий радянський автомобіль. Разом з ним було два богослови і отець Бачинський, який співслужив ту літургію.

КГБісти знайшли той автобус, зайшли туди. Тоді вчасно вибігли двоє богословів, а Ромжу взяли. Був у мукачівській лікарні директором єврей Бергман і сказав своїм підлеглим, що сюди прибуде особлива і велика людина. І тому йому треба особливу медсестру, яка за ним буде стежити. Старша медсестра не хотіла виконувати таку роботу. Врешті, знайшли потрібну людину. А єпископ був здоровий. Він завжди любив займатись духовним і тілесним розвитком. Він ніколи не жалівся на здоров’я. І ніхто не розумів тоді, чому Теодор Ромжа потрапив до лікарні. Як наслідок, його там отруїли, а серед населення таємно панував сум.

– Ви згадали і розповіли про Теодора Ромжу. Це був яскравий приклад “розстрілюваного духовенства”...

– Так, усіх священиків висилали, які не хотіли ставати на коліна перед радянським режимом. Комуністи усіляко боролись з релігією. На їх совісті лежить і смерть Августина Волошина. За ним, як і за владикою, теж йшли люди. У нього були послідовники. Та й взагалі, радянський період – це період “кухонних розмов”. Люди не були задоволені тим порядком, який панував у СРСР. Вони його не проявляли, але в душі був.

– І тому цей страх, це приховане бажання вийти з такого стану переросло в революцію 90-х років...

– Так. Мені, як віруючій людині, приємно згадувати ті роки, коли люди відчули дух свободи. Особливо пам’ятаю Різдво 1993-го, коли в Успенському греко-католицькому соборі відбулась перша служба. Я відчула, що ми живемо в інший час, в інший період, що прийдуть до влади зовсім інші люди. Радість від того, що люди пішли до церкви, почали вільно мислити, спілкуватись, не боятись, що тебе кудись заберуть і відправлять, була настільки високою, що люди ледь не впали у стан ейфорії. Головне, аби ми тримались Божих законів. І тоді усе буде добре.

– От Ви пережили війну, і зараз ми перебуваємо на порозі нової війни. Скажіть, як людям помиритись і не думати про війну?

– Україна переживає складний час. Я теж переживаю, хвилююсь за те, що відбувається на Сході України. Адже там полягло багато невинних молодих душ. Путін одне говорить, а інше робить. А щоб мир був у нашій державі, потрібна людина, яка мала би талант об’єднувати людей різних поглядів і переконань. Ромжа і Волошин уміли таке робити. Зараз, на превеликий жаль, таких людей ще нема. Можливо, вони десь є, але зараз такої людини, яка би згуртувала суспільство, я ще не побачила. Дай Боже, аби така людина з’явилась і відкрилась світу.

– Дякую за розмову.Андрій Слохіняк